Маленька, худенька - Марії Іванівні з виду не даси її 93. Жваво усім цікавиться, приязно спілкується. Щоправда дуже погано чує: майже зовсім оглухла, відколи поховала свого старшенького – Василя. Часто самотніми вечорами згадує минуле, мов знову і знову подумки проходить свій життєвий шлях.
…Батько в Тур’ї був не з останніх господарів, тож вступати до колгоспу не хотів. Владі й тим, хто її представляв, це не сподобалося. Розтягли-розікрали усе, не залишивши сім’ї вибору. Тож і вирушили батьки з чотирма дітьми шукати щастя-долі на Україні (так іще досі старі люди називають південніші області країни). Думалося, в Покровському районі на Дніпропетровщині почнуть усе спочатку. Згодом за ними в далекі краї пішки прийшла-пришкандибала мамина мати, сподіваючись, що разом швидше зіпнуться на ноги. Не судилося – неврожай не залишив надій на краще життя. Тож вимушені були повертатися в Тур’ю – де поїздом, а більше пішки долали довгий шлях назад.
І тут їх ніхто не чекав. Тож спромоглися придбати не хату – скоріше якусь будку, пішли працювати до колгоспу. Зробили прибудову до благенького житла, усе ніби почало налагоджуватися. Як раптом війна! Було Марії двадцять років від роду, як поліцаї зігнали до купи пів Тур’ї та й повели під дулами до Щорса на залізничну станцію. Завантажили у вагони, мов худобу. Поїзд рушив, а матуся ще довго бігла за вагоном, кричала: «Пробі!»
- У Мюнхені невільників розбирали по роботах, а я захворіла на лихоманку, - пригадує Марія Іванівна. - У табірній лікарні відлежала вісім днів, від голоду охляла. Коли потрапила на аеродром міста Ерденгт, там також дуже погано годували, їсти хотілося постійно. Проте у нас був дуже хороший начальник. Він з дому приносив нам по окрайцю хліба, ще зверху й намазував чимось. Я працювала прибиральницею.
Там же, в неволі, Марія зустріла свою долю. Василь – високий, кароокий, із смоляним чубом – якось одразу запав їй у вічі. Разом з іншими такими ж рабами працював на аеродромі. Їх і зовсім погано годували: вранці шпинат, в обід щось подібне до кропиви, на вечерю знову шпинат. У молодих хлопців пухли ноги, їх полишали сили. Жалів дрібненьку красиву дівчину, котра так же, як і вони, надривалася на чужині, тужила за рідною домівкою. Він був родом з-під Києва. Коли американці визволили їх, Марія вже була при надії. Кохав свою маленьку дружину, жалів і оберігав її. Дорога додому була довгою і важкою. Заробляв харчі, якусь одежину, розжився ковдрою. До своїх потрапили на території Угорщини. Василя зразу ж забрали в армію, а Марія самотужки добиралася до Тур’ї. У місті Дука на угорській землі народила Василька.
З малям на руках їхала в вагонах і на дровах, і на іншому вантажі. Довго поневірялася, аж поки в жовтні прибула на станцію Камка, яка на той час ущент була розбомблена. Ночувала просто неба, а вже заморозки. Отоді-то особливо пригодилася та ковдра: притиснула немовля до серця, з головою вкрилася ковдрою та так і просиділа в Камці до ранку: зверху товстий шар інею, а всередині тепло. Приїхала додому й не знає, що батькам розказувати, адже листів їм не писала. Назустріч повибігали батько з матір’ю, обнімають, плачуть від радості. Виявляється, поки вона добиралася з Європи, вони отримали кілька листів від Василя й уже чекали її з немовлям.
На сімейній раді вирішили, що Марії з синочком краще буде у бездітної тітки в Нових Боровичах. Дуже вже вони з чоловіком запрошували до себе. Згодом туди ж приїхав після служби в армії і Василь. Синочкові було вже майже два рочки. Привіз демобілізований солдат 500 рублів, тож придбали двійко поросяток. Тітка з матір’ю подарували молодим по теляті, яких обміняли на тільну корову. До благенької хатини пригородили такий же хлівець, сплетений з лози. Так і зимували. Поступово розживалися, тяжко заробляючи кожну копійчину. Головне, раділо молоде подружжя, що повернулися з неволі живими, що з ними діти. У 1948-у народилася Надя, у 1953-у – Володя, а в 1958-у – Шура.
Маленька хата була затісна, тож до новозбудованої в сорок дев’ятому через дев’ять років додалася простора кімната.
Василь устигав на двох роботах: о п’ятій ранку поспішав у поле накосити й привезти на ферму для худоби підгодівлю - зелений корм, а потім разом з усіма йшов у ланку.
- По гектару жита за день викошував мій хазяїн, - пригадує Марія Іванівна. – Цінували його голови колгоспу, у районі вручали медаль. Сама я змалечку стільки роботи переробила. Ходила в ланку, працювала в саду, а також у городній бригаді. Довелося хоч і недовго, але й на фермі потрудитися.
Кілька років тому склав свої натруджені руки її коханий Василь та й пішов назавжди далеко за обрій. Сама залишилася в хаті. Василько, її первісток, із яким поневірялася світами, також спочив, залишивши їй печаль і тугу. Володя з Шурою з відомих причин уже два роки не приїжджали до матусі із Криму. Добре, що Надя тут же, в селі. Тож і провідає маму, й допоможе, й розрає. Нещодавно знову разом з чоловіком возили стареньку до лісу, дивувалися: пам’ятає Марія Іванівна грибні місця, набрала білих. Тож і законсервувала, і насмажила. Її сини полюбляють гриби. Ще раніше припасла кілька баночок з маслюками та обабками – чекає в гості Володю з Шурою, дослухається до політичних новин і сподівається на швидкі зміни, які дадуть змогу побачитися з синами.
- Два роки тому невдало впала й поламала ребра, - пригадує Марія Іванівна. – Один син доглядав мене цілий місяць. Коли у нього закінчилася відпустка, приїхав другий. З Криму зараз телефонує Володя, докладно розповідає, як живуть, які новини. Чотирнадцятого правнука ще не бачила, хоча йому вже майже два рочки.
Загалом же рід Олексієнків розростається: четверо дітей подарували вісьмох онуків. А ті в свою чергу чотирнадцятьох правнуків. Колись одна стара жінка розповідала, що у народі ходить таке повір’я – якщо людина дочекалася своїх прапращурів ( так у нашій місцевості називали праправнуків), по смерті вона автоматично потрапляє до раю. Ми побажали Марії Іванівні діждатися ще й праправнуків.
По сусідству недалеко живе майже її ровесниця О.М. Мартиненко. Літа й тяжка робота також забрали здоров’я, подруга майже не ходить. Тож Марія Іванівна старається щодня провідати Саню. «Ми з нею полюбляємо у карти зіграти, перекинутися словом, згадати минулі роки, - посміхається літня жінка. – Який день не прийду, вона вже хвилюється, виглядає у всі вікна». Хоча й сама Марія Іванівна важко спирається на костура, на ногах тримається не дуже певно. Проте без роботи не засиджується. Навесні самотужки скопала город. «Багато – ні, але дві корзини картопельки посадила, а дев’ять викопала. Якраз мені вистачить. Виростила моркву, бурячки, посіяла огірочки, посадила помідори. Усе своє мала». А великий город, що біля хати, вже віддала онукові – хай порає. Тримає ще кілька курочок з півником – усе ж своє яйце, а не куповане.
А ще Марія Іванівна кохається на квітах. Яскраві осінні хризантеми й рута радують око, тішать стареньку. «З весни у моєму квітнику щось цвіте. Які чудові лілеї були! А хризантем навіть на вулиці через дорогу – навпроти двору насадила. Он бачите, які гарні!» Що й казати, люди, які пройшли через важкі випробування долі, уміють радіти життю, хочуть дарувати іншим якісь маленькі радощі. Напевне, Господь дає їм довге життя тому, що вони роблять цей світ добрішим.
Валентина ВОЛОКУШИНА
Фото автора та
з сімейного архіву
М.І. Олексієнко.
…Батько в Тур’ї був не з останніх господарів, тож вступати до колгоспу не хотів. Владі й тим, хто її представляв, це не сподобалося. Розтягли-розікрали усе, не залишивши сім’ї вибору. Тож і вирушили батьки з чотирма дітьми шукати щастя-долі на Україні (так іще досі старі люди називають південніші області країни). Думалося, в Покровському районі на Дніпропетровщині почнуть усе спочатку. Згодом за ними в далекі краї пішки прийшла-пришкандибала мамина мати, сподіваючись, що разом швидше зіпнуться на ноги. Не судилося – неврожай не залишив надій на краще життя. Тож вимушені були повертатися в Тур’ю – де поїздом, а більше пішки долали довгий шлях назад.
І тут їх ніхто не чекав. Тож спромоглися придбати не хату – скоріше якусь будку, пішли працювати до колгоспу. Зробили прибудову до благенького житла, усе ніби почало налагоджуватися. Як раптом війна! Було Марії двадцять років від роду, як поліцаї зігнали до купи пів Тур’ї та й повели під дулами до Щорса на залізничну станцію. Завантажили у вагони, мов худобу. Поїзд рушив, а матуся ще довго бігла за вагоном, кричала: «Пробі!»
- У Мюнхені невільників розбирали по роботах, а я захворіла на лихоманку, - пригадує Марія Іванівна. - У табірній лікарні відлежала вісім днів, від голоду охляла. Коли потрапила на аеродром міста Ерденгт, там також дуже погано годували, їсти хотілося постійно. Проте у нас був дуже хороший начальник. Він з дому приносив нам по окрайцю хліба, ще зверху й намазував чимось. Я працювала прибиральницею.
Там же, в неволі, Марія зустріла свою долю. Василь – високий, кароокий, із смоляним чубом – якось одразу запав їй у вічі. Разом з іншими такими ж рабами працював на аеродромі. Їх і зовсім погано годували: вранці шпинат, в обід щось подібне до кропиви, на вечерю знову шпинат. У молодих хлопців пухли ноги, їх полишали сили. Жалів дрібненьку красиву дівчину, котра так же, як і вони, надривалася на чужині, тужила за рідною домівкою. Він був родом з-під Києва. Коли американці визволили їх, Марія вже була при надії. Кохав свою маленьку дружину, жалів і оберігав її. Дорога додому була довгою і важкою. Заробляв харчі, якусь одежину, розжився ковдрою. До своїх потрапили на території Угорщини. Василя зразу ж забрали в армію, а Марія самотужки добиралася до Тур’ї. У місті Дука на угорській землі народила Василька.
З малям на руках їхала в вагонах і на дровах, і на іншому вантажі. Довго поневірялася, аж поки в жовтні прибула на станцію Камка, яка на той час ущент була розбомблена. Ночувала просто неба, а вже заморозки. Отоді-то особливо пригодилася та ковдра: притиснула немовля до серця, з головою вкрилася ковдрою та так і просиділа в Камці до ранку: зверху товстий шар інею, а всередині тепло. Приїхала додому й не знає, що батькам розказувати, адже листів їм не писала. Назустріч повибігали батько з матір’ю, обнімають, плачуть від радості. Виявляється, поки вона добиралася з Європи, вони отримали кілька листів від Василя й уже чекали її з немовлям.
На сімейній раді вирішили, що Марії з синочком краще буде у бездітної тітки в Нових Боровичах. Дуже вже вони з чоловіком запрошували до себе. Згодом туди ж приїхав після служби в армії і Василь. Синочкові було вже майже два рочки. Привіз демобілізований солдат 500 рублів, тож придбали двійко поросяток. Тітка з матір’ю подарували молодим по теляті, яких обміняли на тільну корову. До благенької хатини пригородили такий же хлівець, сплетений з лози. Так і зимували. Поступово розживалися, тяжко заробляючи кожну копійчину. Головне, раділо молоде подружжя, що повернулися з неволі живими, що з ними діти. У 1948-у народилася Надя, у 1953-у – Володя, а в 1958-у – Шура.
Маленька хата була затісна, тож до новозбудованої в сорок дев’ятому через дев’ять років додалася простора кімната.
Василь устигав на двох роботах: о п’ятій ранку поспішав у поле накосити й привезти на ферму для худоби підгодівлю - зелений корм, а потім разом з усіма йшов у ланку.
- По гектару жита за день викошував мій хазяїн, - пригадує Марія Іванівна. – Цінували його голови колгоспу, у районі вручали медаль. Сама я змалечку стільки роботи переробила. Ходила в ланку, працювала в саду, а також у городній бригаді. Довелося хоч і недовго, але й на фермі потрудитися.
Кілька років тому склав свої натруджені руки її коханий Василь та й пішов назавжди далеко за обрій. Сама залишилася в хаті. Василько, її первісток, із яким поневірялася світами, також спочив, залишивши їй печаль і тугу. Володя з Шурою з відомих причин уже два роки не приїжджали до матусі із Криму. Добре, що Надя тут же, в селі. Тож і провідає маму, й допоможе, й розрає. Нещодавно знову разом з чоловіком возили стареньку до лісу, дивувалися: пам’ятає Марія Іванівна грибні місця, набрала білих. Тож і законсервувала, і насмажила. Її сини полюбляють гриби. Ще раніше припасла кілька баночок з маслюками та обабками – чекає в гості Володю з Шурою, дослухається до політичних новин і сподівається на швидкі зміни, які дадуть змогу побачитися з синами.
- Два роки тому невдало впала й поламала ребра, - пригадує Марія Іванівна. – Один син доглядав мене цілий місяць. Коли у нього закінчилася відпустка, приїхав другий. З Криму зараз телефонує Володя, докладно розповідає, як живуть, які новини. Чотирнадцятого правнука ще не бачила, хоча йому вже майже два рочки.
Загалом же рід Олексієнків розростається: четверо дітей подарували вісьмох онуків. А ті в свою чергу чотирнадцятьох правнуків. Колись одна стара жінка розповідала, що у народі ходить таке повір’я – якщо людина дочекалася своїх прапращурів ( так у нашій місцевості називали праправнуків), по смерті вона автоматично потрапляє до раю. Ми побажали Марії Іванівні діждатися ще й праправнуків.
По сусідству недалеко живе майже її ровесниця О.М. Мартиненко. Літа й тяжка робота також забрали здоров’я, подруга майже не ходить. Тож Марія Іванівна старається щодня провідати Саню. «Ми з нею полюбляємо у карти зіграти, перекинутися словом, згадати минулі роки, - посміхається літня жінка. – Який день не прийду, вона вже хвилюється, виглядає у всі вікна». Хоча й сама Марія Іванівна важко спирається на костура, на ногах тримається не дуже певно. Проте без роботи не засиджується. Навесні самотужки скопала город. «Багато – ні, але дві корзини картопельки посадила, а дев’ять викопала. Якраз мені вистачить. Виростила моркву, бурячки, посіяла огірочки, посадила помідори. Усе своє мала». А великий город, що біля хати, вже віддала онукові – хай порає. Тримає ще кілька курочок з півником – усе ж своє яйце, а не куповане.
А ще Марія Іванівна кохається на квітах. Яскраві осінні хризантеми й рута радують око, тішать стареньку. «З весни у моєму квітнику щось цвіте. Які чудові лілеї були! А хризантем навіть на вулиці через дорогу – навпроти двору насадила. Он бачите, які гарні!» Що й казати, люди, які пройшли через важкі випробування долі, уміють радіти життю, хочуть дарувати іншим якісь маленькі радощі. Напевне, Господь дає їм довге життя тому, що вони роблять цей світ добрішим.
Валентина ВОЛОКУШИНА
Фото автора та
з сімейного архіву
М.І. Олексієнко.
Комментариев нет:
Отправить комментарий