У Нових Боровичах дехто вважає її дивакуватою. Але саме завдяки таким людям часто довколишній світ ми називаємо дивосвітом, милуючись, вражаючись і захоплюючись витворами фантазії і рук таких творчих особистостей.
Доля Світлани Дмитрівни склалася непросто. Рано залишилася без мами, заміжжя щасливим також не назвеш. Синам було сім і вісім, коли тато загинув, тридцятирічна матуся повернулася із Ількучі до Нових Борович у батькову хату. Тато тяжко хворів, а згодом і зовсім зліг – вісім років не піднімався. Ростила синів, вела домашнє господарство, доглядала немічного батька. І не цуралася жодної роботи: ходила в ланку, працювала в тваринництві, на спиртозаводі була серед передовиків. Її портрет висів на Дошці пошани. Та серед сірих і одноманітних буднів хотілося якогось свята. Душа просила чогось світлого, радості.
Задумка народилася сама собою: у солодовні спиртозаводу все було якось по-казенному. Тож одного дня побілила стіну приміщення, купила гуаш і приступила до роботи. У вільний час на білому тлі почали з’являтися невибагливі братки, вишукані троянди, інші квіти. Більшість колег схвально оцінили зусилля самодіяльної художниці, приходили помилуватися яскравими барвами. Звичайно, були скептики й навіть недоброзичливці, які шкодили майстрині. Проте згодом при вході Світлана Дмитрівна намалювала жінку з хлібом на рушнику. Спочатку дехто не сприймав таку творчість на виробничому підприємстві. Але керівництво заводу дуже схвально сприйняло зусилля робітниці. Так вона біля прохідної створила штучний березовий гайок, у якому з моху «повиростали» гриби. Це уночі велосипедом С.Д. Шумська возила з лісу берізки й молоді сосонки, рвала мох і різноманітні грибки. Усім, хто споглядав цей нехитрий ландшафтний дизайн, ставало тепло на душі, око радував «невиробничий» пейзаж.
Коли підприємство простоювало і його робітники мусили шукати собі заробітків в інших місцях, Світлана Дмитрівна певний час працювала дояркою в колгоспі імені Ватутіна. І там вона на стінах сараю малювала квіти, природу, тварин, наводила порядок, чепурила корів. І знову її називали дивачкою, а вона не могла дивитися, як ферма обростає гноєм. Аби не вирізнялася (начальство й тут ставило її за приклад) з-поміж усіх, якась доярка закидала ту рукотворну красу гноєм…
Таке ж нерозуміння її прагнення до краси спостерігається і зараз по сусідству. На стінах будинку зиму й літо «квітнуть» ромашки та інші нехитрі польові квіти. На глухій стіні серед берізок стоять лосі, тече річечка. У дім нам не вдалося потрапити. Господиня того ранку подалася до міста продавати гриби. Вона з синами – знатні грибники, а нині білі вродили. Тож поєднують захоплення із можливістю поповнити сімейний бюджет. Між тим, нам у сільраді розповіли, яка краса у старенькій хаті Шумських – скрізь вишивки, малюнки, аплікації. Навіть під ногами круги-килимки квітами вимережені. Саме їх майстриня полюбляє дарувати добрим людям.
А ось в їх дворі є чому зачудуватися й полюбуватися. Певно, терміну «ландшафтний дизайн» Світлана Дмитрівна й не чула. Зате саме він їй найкраще вдається. У великому дворі скрізь, де тільки можна, якісь незвичні рослини, сонячні ліхтарики, маленькі скульптурки гномиків, качечок, козликів тощо серед квітів притягують погляд. Утретє за літо цвітуть троянди. Чорнобривці похмурого дня, мов маленькі сонечка, визирають із-за маленького тину, на якому вишикувалися макітри й глечики. Тут кожна деталь гармонійно доповнює одна одну, створює цілісну картину.
- Якби ви приїхали навесні, - скрушно зітхає Світлана Дмитрівна, - було б чим помилуватися. Тюльпани й нарциси, потім лілеї і так далі – ціле літечко щось цвіте. Тільки приїжджаю до Щорса, обов’язково купую щось для квітника. І так мені радісно.
Мимоволі пригадалися слова сусідки: «Я їй радила – краще б курей у дворі тримала б – усе ж користі більше». Отак люди й живуть. Хтось прагматично використовує кожен клапоть землі, а хтось радіє квітці чи фігурці казкового героя, прикрашаючи цей світ і роблячи його красивішим і добрішим.
Валентина ВОЛОКУШИНА
Фото автора
Доля Світлани Дмитрівни склалася непросто. Рано залишилася без мами, заміжжя щасливим також не назвеш. Синам було сім і вісім, коли тато загинув, тридцятирічна матуся повернулася із Ількучі до Нових Борович у батькову хату. Тато тяжко хворів, а згодом і зовсім зліг – вісім років не піднімався. Ростила синів, вела домашнє господарство, доглядала немічного батька. І не цуралася жодної роботи: ходила в ланку, працювала в тваринництві, на спиртозаводі була серед передовиків. Її портрет висів на Дошці пошани. Та серед сірих і одноманітних буднів хотілося якогось свята. Душа просила чогось світлого, радості.
Задумка народилася сама собою: у солодовні спиртозаводу все було якось по-казенному. Тож одного дня побілила стіну приміщення, купила гуаш і приступила до роботи. У вільний час на білому тлі почали з’являтися невибагливі братки, вишукані троянди, інші квіти. Більшість колег схвально оцінили зусилля самодіяльної художниці, приходили помилуватися яскравими барвами. Звичайно, були скептики й навіть недоброзичливці, які шкодили майстрині. Проте згодом при вході Світлана Дмитрівна намалювала жінку з хлібом на рушнику. Спочатку дехто не сприймав таку творчість на виробничому підприємстві. Але керівництво заводу дуже схвально сприйняло зусилля робітниці. Так вона біля прохідної створила штучний березовий гайок, у якому з моху «повиростали» гриби. Це уночі велосипедом С.Д. Шумська возила з лісу берізки й молоді сосонки, рвала мох і різноманітні грибки. Усім, хто споглядав цей нехитрий ландшафтний дизайн, ставало тепло на душі, око радував «невиробничий» пейзаж.
Коли підприємство простоювало і його робітники мусили шукати собі заробітків в інших місцях, Світлана Дмитрівна певний час працювала дояркою в колгоспі імені Ватутіна. І там вона на стінах сараю малювала квіти, природу, тварин, наводила порядок, чепурила корів. І знову її називали дивачкою, а вона не могла дивитися, як ферма обростає гноєм. Аби не вирізнялася (начальство й тут ставило її за приклад) з-поміж усіх, якась доярка закидала ту рукотворну красу гноєм…
Таке ж нерозуміння її прагнення до краси спостерігається і зараз по сусідству. На стінах будинку зиму й літо «квітнуть» ромашки та інші нехитрі польові квіти. На глухій стіні серед берізок стоять лосі, тече річечка. У дім нам не вдалося потрапити. Господиня того ранку подалася до міста продавати гриби. Вона з синами – знатні грибники, а нині білі вродили. Тож поєднують захоплення із можливістю поповнити сімейний бюджет. Між тим, нам у сільраді розповіли, яка краса у старенькій хаті Шумських – скрізь вишивки, малюнки, аплікації. Навіть під ногами круги-килимки квітами вимережені. Саме їх майстриня полюбляє дарувати добрим людям.
А ось в їх дворі є чому зачудуватися й полюбуватися. Певно, терміну «ландшафтний дизайн» Світлана Дмитрівна й не чула. Зате саме він їй найкраще вдається. У великому дворі скрізь, де тільки можна, якісь незвичні рослини, сонячні ліхтарики, маленькі скульптурки гномиків, качечок, козликів тощо серед квітів притягують погляд. Утретє за літо цвітуть троянди. Чорнобривці похмурого дня, мов маленькі сонечка, визирають із-за маленького тину, на якому вишикувалися макітри й глечики. Тут кожна деталь гармонійно доповнює одна одну, створює цілісну картину.
- Якби ви приїхали навесні, - скрушно зітхає Світлана Дмитрівна, - було б чим помилуватися. Тюльпани й нарциси, потім лілеї і так далі – ціле літечко щось цвіте. Тільки приїжджаю до Щорса, обов’язково купую щось для квітника. І так мені радісно.
Мимоволі пригадалися слова сусідки: «Я їй радила – краще б курей у дворі тримала б – усе ж користі більше». Отак люди й живуть. Хтось прагматично використовує кожен клапоть землі, а хтось радіє квітці чи фігурці казкового героя, прикрашаючи цей світ і роблячи його красивішим і добрішим.
Валентина ВОЛОКУШИНА
Фото автора
Комментариев нет:
Отправить комментарий