Давно запримітила: людина не піддається рокам, повільно й красиво старіє, якщо усе її життя - кожен день, кожна мить - осяяні любов’ю. Любов’ю до людей, до рідного краю, до праці, до всього сущого. Якщо у неї було велике й щире кохання, освячене народженням жаданих дітей. І онуків та правнуків така людина сприймає як нагороду за многотрудне життя. А удари долі – що ж, доля посилає багато випробовувань тому, кого любить…
Якщо двом половинкам судилося знайти одна одну, то вони зустрінуться навіть, коли відстань між ними вимірюється сотнями й сотнями кілометрів. Віра Петрівна народилася і жила з батьками на степовій Миколаївщині, а її майбутній чоловік Євген Антонович – у поліській Тур’ї, зусібіч оточеній сосновими борами. Його брат проходив строкову службу в місті Миколаїв, там зустрів і покохав дівчину, одружився. Віра ще й не дівувала (батьки на танці не пускали). У шкільному дворі познайомилися з Євгеном, що приїхав до брата. Таке кохання називають «з першого погляду». Цілий рік вони листувалися, а потім побралися. Вірі не було ще й сімнадцяти.
Коли з Миколаївщини молода сім’я переїхала жити до Тур’ї, у ній уже підростали Сергійко з Тетянкою. Свекруха мала доглядати свого брата-каліку, тож і перебралася до нього. Своє помешфкання віддала Євгену. Тут народилися Сашко, Миколка, а от найменшеньку – Наталочку – з пологового відділення привезли в новий будинок. У 1970-му подружжя спорудило власну хату. Втім, потім іще багато років добудовували, удосконалювали, словом, обживалися.
- Чоловік у мене був дуже красивий, - поринає в спогади Віра Петрівна. – Ще й на гармошці грав. На всі весілля запрошували. А Наталочка з шести років на бубоні вибивала. Такий у нас сімейний ансамбль був. З чоловіком жили ми дружно, допомагали один одному, бо розраховувати на сторонню допомогу не доводилося – він напівсирота, мої батьки жили далеко й були немічні.
Діти дорослішали, уже двоє створили свої сім’ї. Євген Антонович працював на ЩЕМЗі, Віра Петрівна 32 роки віддала тваринництву – була телятницею, а потім дояркою. Колектив на фермі був дружний, і вдома все ладилося, ніщо не передвіщало лиха. Тяжку хворобу, раптову смерть чоловіка Віра Петрівна пережила дуже тяжко. Допомогли любов дітей та підтримка колег і друзів. Миколка й Наталочка ще були школяриками. Та й решті синів та доньці ще так потрібен був тато, його допомога й мудре слово. Своєю материнською любов’ю намагалася компенсувати те, що чоловік не встиг віддати дітям і онукам.
Скоро Віра Петрівна відзначатиме своє 75-річчя. У неї вже десять онуків і дев’ятеро правнуків, старшій із яких 12 років. Можна лише уявити, яке то буде родинне свято, наскрізь просякнуте любов’ю і шаною. А вона все така ж красива й добра, привітна й щедра.
- Мамо, - звертається до Віри Петрівни Наталка, - розкажіть про дядька Володю.
Літня жінка відмахується, мовляв, не варто. Але Наталка наполягає.
- Працювали на фермі разом, - поступається на доньчине прохання. – Іду додому, а він траву косить. Зупинив поговорити.
- Та й каже мамі: «Віро, я так тебе кохаю! Забери мене в прийми», - знову перехоплює ініціативу Наталка.
- А я йому відповідаю: «Що скажуть діти, чи захочуть вони». Адже уже минуло кілька років по смерті чоловіка. Він був добрим батьком. Наталка не хотіла, а Коля навпаки: «Хай приходить та дрова рубає». Отак ми й зійшлися. Він молодший на вісім років, але всім моїм дітям батька замінив – нікого не обидив, трьох одружив, онуків любить.
- Нам він став другим батьком, – знову підхоплює розмову Наталка. – Хороший він чоловік: нас не ображає, живемо дружно, добре.
Дійсно, роки не мають над нею влади. На моложавому обличчі особливо вирізняються очі: великі, яскраві, карі – мов ті спілі вишні. Вони випромінюють доброту, з любов’ю дивляться на весь білий світ. Запрошує до світлиці, показує два портрети під вишитим рушником, оповиті траурною стрічкою: «Це мої два синочки – Олександр і Микола. Вони померли з різницею в два дні…» Згорьована матуся дивиться повними туги очима й мовчить. Слова тут зайві. Сум ховає під віями, долає його тяжкою працею. Добре, що молодша донька мешкає неподалік із сім’єю.
А ще літня жінка не полишає рукоділля. Сама вишиває, в’яже, плете мереживо. Тетянина донька виходила заміж – вишила їй простирадла. Іще Віра Петрівна уже більше десяти років шиє ляльок. Потрапила їй до рук книжка «Іграшка власними руками». Уважно вивчила її, і тепер у кожній сім’ї дітей і онуків є чимало подарунків, виготовлених власноруч. Дарує усім – кому черепаху, яка служить замість подушки, кому ведмедика чи зебру, інше звірятко. Під умілими руками з клаптиків тканини народжуються м’які іграшки, зігріті бабусиним теплом. Вони стають улюбленими, їх не випускають із маленьких рученят нащадки сім’ї Кирієнків, адже виготовлені вони з великою любов’ю.
Валентина
ВОЛОКУШИНА
Фото автора та з сімейного архіву
Коли з Миколаївщини молода сім’я переїхала жити до Тур’ї, у ній уже підростали Сергійко з Тетянкою. Свекруха мала доглядати свого брата-каліку, тож і перебралася до нього. Своє помешфкання віддала Євгену. Тут народилися Сашко, Миколка, а от найменшеньку – Наталочку – з пологового відділення привезли в новий будинок. У 1970-му подружжя спорудило власну хату. Втім, потім іще багато років добудовували, удосконалювали, словом, обживалися.
- Чоловік у мене був дуже красивий, - поринає в спогади Віра Петрівна. – Ще й на гармошці грав. На всі весілля запрошували. А Наталочка з шести років на бубоні вибивала. Такий у нас сімейний ансамбль був. З чоловіком жили ми дружно, допомагали один одному, бо розраховувати на сторонню допомогу не доводилося – він напівсирота, мої батьки жили далеко й були немічні.
Діти дорослішали, уже двоє створили свої сім’ї. Євген Антонович працював на ЩЕМЗі, Віра Петрівна 32 роки віддала тваринництву – була телятницею, а потім дояркою. Колектив на фермі був дружний, і вдома все ладилося, ніщо не передвіщало лиха. Тяжку хворобу, раптову смерть чоловіка Віра Петрівна пережила дуже тяжко. Допомогли любов дітей та підтримка колег і друзів. Миколка й Наталочка ще були школяриками. Та й решті синів та доньці ще так потрібен був тато, його допомога й мудре слово. Своєю материнською любов’ю намагалася компенсувати те, що чоловік не встиг віддати дітям і онукам.
Скоро Віра Петрівна відзначатиме своє 75-річчя. У неї вже десять онуків і дев’ятеро правнуків, старшій із яких 12 років. Можна лише уявити, яке то буде родинне свято, наскрізь просякнуте любов’ю і шаною. А вона все така ж красива й добра, привітна й щедра.
- Мамо, - звертається до Віри Петрівни Наталка, - розкажіть про дядька Володю.
Літня жінка відмахується, мовляв, не варто. Але Наталка наполягає.
- Працювали на фермі разом, - поступається на доньчине прохання. – Іду додому, а він траву косить. Зупинив поговорити.
- Та й каже мамі: «Віро, я так тебе кохаю! Забери мене в прийми», - знову перехоплює ініціативу Наталка.
- А я йому відповідаю: «Що скажуть діти, чи захочуть вони». Адже уже минуло кілька років по смерті чоловіка. Він був добрим батьком. Наталка не хотіла, а Коля навпаки: «Хай приходить та дрова рубає». Отак ми й зійшлися. Він молодший на вісім років, але всім моїм дітям батька замінив – нікого не обидив, трьох одружив, онуків любить.
- Нам він став другим батьком, – знову підхоплює розмову Наталка. – Хороший він чоловік: нас не ображає, живемо дружно, добре.
Дійсно, роки не мають над нею влади. На моложавому обличчі особливо вирізняються очі: великі, яскраві, карі – мов ті спілі вишні. Вони випромінюють доброту, з любов’ю дивляться на весь білий світ. Запрошує до світлиці, показує два портрети під вишитим рушником, оповиті траурною стрічкою: «Це мої два синочки – Олександр і Микола. Вони померли з різницею в два дні…» Згорьована матуся дивиться повними туги очима й мовчить. Слова тут зайві. Сум ховає під віями, долає його тяжкою працею. Добре, що молодша донька мешкає неподалік із сім’єю.
А ще літня жінка не полишає рукоділля. Сама вишиває, в’яже, плете мереживо. Тетянина донька виходила заміж – вишила їй простирадла. Іще Віра Петрівна уже більше десяти років шиє ляльок. Потрапила їй до рук книжка «Іграшка власними руками». Уважно вивчила її, і тепер у кожній сім’ї дітей і онуків є чимало подарунків, виготовлених власноруч. Дарує усім – кому черепаху, яка служить замість подушки, кому ведмедика чи зебру, інше звірятко. Під умілими руками з клаптиків тканини народжуються м’які іграшки, зігріті бабусиним теплом. Вони стають улюбленими, їх не випускають із маленьких рученят нащадки сім’ї Кирієнків, адже виготовлені вони з великою любов’ю.
Валентина
ВОЛОКУШИНА
Фото автора та з сімейного архіву
Комментариев нет:
Отправить комментарий