Ходили ми на кабана

 

«Мій мисливський стаж - років тридцять. За цей час стільки всього сталося. Про те вже говорено-переговорено. Навіть у «Промені» писали. А от про одне полювання я нікому не розповідав. Незручно було. Але колись же треба, так би мовить висповідатись».

 Так ось. Хтось пустив чутку, що в лісі з» явилося багато диких свиней. Це було в ті часи, коли мешканці сіл почали розводити в’єтнамських поросят. Вони зазвичай вільно ходили по городах забредали і в ліс. Там «зустрічались» з дикими  «хлопцями». В результаті  з’являлося потомство « в смужку».

А тоді один займищанин божився, що бачив у горілому болоті справжнього дикого кабана. Звідти ми і почали облаву. Четверо залишились у засідці, двоє з собаками пішли заганяти. Минуло вже багато часу, коли дивлюсь - просто на мене пре кабан, аж пилюка снігова займається.

  Метрів за 20 різко зупиняється. Красень! Висота з холці - більше метра, довжина тіла-вдвічі більша, на загривку щетина піднята, величезна голова…

 Першою думкою було- залізти на дерево. З таким кнурякою жарти погані – може запросто живіт іклами розпороти. А потім передумав: це ж коли ще випаде нагода завалити таку дичину. Вирішив: що Бог дасть, те й буде. Кабан стояв непорушно. Видно, теж роздумував. Я скористався цим і вистрілив. Небезпечний звір рухнув на землю. Я підійшов ближче. Не такий він уже й страшний. Правду кажуть: у страху великі очі. Прибігли друзі-мисливці. Радіють, вітають мене.(Це був перший кабан за увесь мисливський сезон). Хтось навіть подав ідею провезти мою здобич вулицями села. Я пишався собою. Потім ми замочили вдале полювання, поділили трофей…Тієї ночі мені снилися кольорові сни.

 А вранці приїжджає якийсь чолов’яга з Нових Млинів. Питає,чи був я вчора на полюванні.

– Був,- каже з гордістю. - Кабана підстрілив.

– Не кабана, а свиню,- поправляє гість.

 – Та яка різниця. Дичина є  дичина, - відповідаю.

– Різниця в тому, що це була моя свиня.

 Я не йняв віри. Думав, може, клепки в чоловіка не всі чи напився зранку. Кажу, це була  дика свиня, зі смужками на боках.

– У моєї теж смужки були. Такою народилась. Видно, її мати погуляла з диким кабанчиком.

– Що ж тепер робити? - питаю.

– Платіть 400 гривень, бо заявлю в міліцію. В суд подам! Усе село у свідки піде. Люди бачили, як ви вчора везли мою льоху.

Я ледь з ніг не звалився.

 А чоловік своєї:

– 400 гривень на шістьох – це не такі вже великі гроші. Давайте миром залагодимо.

– А нікому не скажеш?

– За кого ти мене маєш?

Витяг я гроші. Шкода віддавати, а треба. Добре, що чоловік мовчати погодився, а до кінця днів дражнили. Він свого слова дотримав. Досі ніхто не знав подробиць полювання на кабана. А тепер можна разом посміятися.

Георгій ЛЕПНЮК