Кожного з нас пов`язують теплі і світлі спогади про школу. І чим більше літ відділяють від випускного вечора, тим глибше переконуєшся, що шкільні роки – найщасливіша і найбезтурботливіша пора. Тому щоразу під час чергової зустрічі з колишніми однокласниками щемно стискаються серце, й хочеться згадувати, згадувати…
Як були молодими й безтурботними, як мріяли і сподівалися, як шукали себе в дорослому житті. Минали роки й десятиліття, але події юності не стали менш яскравими. І під час зустрічей не помічаєш сивини й зморщок, «солідного» черевця і важкої ходи. Бачиш молодий блиск в очах, чуєш знайомі нотки в голосі й поринаєш у солодкі спогади. Кому не знайоме це відчуття дитинства у зрілі роки?
А.В.Кононович ось уже шість десятиліть координує зв`язки між своїми однокласниками й постійно серед організаторів зустрічей. Цьогоріч виповнилося шістдесят (!) років відтоді, як для них прозвучав останній дзвоник. Однак більшість із них не втратила інтерес до того, як склалися долі шкільних друзів, і бажання побачитися. Алла Володимирівна зберігає дві об`ємні теки, в яких листи й анкети, світлини різних років, коли однокласники збиралися на зустрічі, коли ще живими були їх улюблені вчителі.
Це – покоління оптимістів. Скориставшись дозволом вивчити надані матеріали, повірте, отримала величезне задоволення. Усі ерудити й дотепники, які до написання листів і заповнення анкет підійшли з фантазією та гумором. Напевне, це було закладене в них учителями. А ще атмосферою того повоєнного часу, коли люди уміли радіти життю і вміли дарувати одне одному радість. Цим людям цікаво спілкуватися не лише тому, що їх об`єднує спільне минуле. Усі вони чогось досягли в цьому житті, побачили світ, набули досвіду. Сімнадцятеро здобули вищу освіту, п`ятеро – середню спеціальну. Серед них троє кандидатів наук, по два директори, стільки ж головних бухгалтерів, головних інженерів, учителів. Є головний гірник, начальник управління, завуч, заступник ген директора. Така ж розмаїта й цікава карта їх місць роботи й проживання: Комі, Молдова, Удмуртія, Білорусія, Росія, Казахстан, Ізраїль, Грузія і, звичайно, Україна. Поряд із звичними професіями педагогів, інженерів, лікарів, військових, економістів і бухгалтерів зустрічається екзотична – ентомолог.
Доволі складним (судячи із записів) був підрахунок молодого племені, яке дав клас, – дітей, онуків. Певно, у багатьох уже з`явилися чи на підході правнуки. Уже самі запитання, поставлені з тонким гумором, передбачають подібні відповіді. Приміром, пункт 18: наявність вторинних статевих ознак (машина, дача, валюта, подвійне громадянство, шенгенська віза). Або пункт 19: «Яку спиртодозу сприймеш із задоволенням?» Усе було підсумоване й узагальнене.
Ті, хто з тієї чи іншої причини не могли приїхати на зустріч, зазвичай надсилали листи й телеграми. На жаль, усе частіше надходять сумні звістки про те, що хтось із друзів-однокласників відійшов у кращий із світів. Так сталося і перед 60-річним ювілеєм випуску: помер один із організаторів зустрічей. Втім, серцем рвалися в Щорс до рідної школи багато однокласників. Але час невблаганний: нездоров`я, іноді неміч чи інші причини зробили неможливою зустріч. Та подумки кожен линув до рідного міста, в юність. Бо то був найбезтурботніший і найщасливіший період життя.
На знімках: під час ювілейних зустрічей.
Фото з власного архіву А.В.Кононович
Валентина Волкушина
Як були молодими й безтурботними, як мріяли і сподівалися, як шукали себе в дорослому житті. Минали роки й десятиліття, але події юності не стали менш яскравими. І під час зустрічей не помічаєш сивини й зморщок, «солідного» черевця і важкої ходи. Бачиш молодий блиск в очах, чуєш знайомі нотки в голосі й поринаєш у солодкі спогади. Кому не знайоме це відчуття дитинства у зрілі роки?
Це – покоління оптимістів. Скориставшись дозволом вивчити надані матеріали, повірте, отримала величезне задоволення. Усі ерудити й дотепники, які до написання листів і заповнення анкет підійшли з фантазією та гумором. Напевне, це було закладене в них учителями. А ще атмосферою того повоєнного часу, коли люди уміли радіти життю і вміли дарувати одне одному радість. Цим людям цікаво спілкуватися не лише тому, що їх об`єднує спільне минуле. Усі вони чогось досягли в цьому житті, побачили світ, набули досвіду. Сімнадцятеро здобули вищу освіту, п`ятеро – середню спеціальну. Серед них троє кандидатів наук, по два директори, стільки ж головних бухгалтерів, головних інженерів, учителів. Є головний гірник, начальник управління, завуч, заступник ген директора. Така ж розмаїта й цікава карта їх місць роботи й проживання: Комі, Молдова, Удмуртія, Білорусія, Росія, Казахстан, Ізраїль, Грузія і, звичайно, Україна. Поряд із звичними професіями педагогів, інженерів, лікарів, військових, економістів і бухгалтерів зустрічається екзотична – ентомолог.
Доволі складним (судячи із записів) був підрахунок молодого племені, яке дав клас, – дітей, онуків. Певно, у багатьох уже з`явилися чи на підході правнуки. Уже самі запитання, поставлені з тонким гумором, передбачають подібні відповіді. Приміром, пункт 18: наявність вторинних статевих ознак (машина, дача, валюта, подвійне громадянство, шенгенська віза). Або пункт 19: «Яку спиртодозу сприймеш із задоволенням?» Усе було підсумоване й узагальнене.
Ті, хто з тієї чи іншої причини не могли приїхати на зустріч, зазвичай надсилали листи й телеграми. На жаль, усе частіше надходять сумні звістки про те, що хтось із друзів-однокласників відійшов у кращий із світів. Так сталося і перед 60-річним ювілеєм випуску: помер один із організаторів зустрічей. Втім, серцем рвалися в Щорс до рідної школи багато однокласників. Але час невблаганний: нездоров`я, іноді неміч чи інші причини зробили неможливою зустріч. Та подумки кожен линув до рідного міста, в юність. Бо то був найбезтурботніший і найщасливіший період життя.
На знімках: під час ювілейних зустрічей.
Фото з власного архіву А.В.Кононович
Валентина Волкушина
Комментариев нет:
Отправить комментарий