Микола Олексійович Павленко – дуже відома й шанована у районі людина. Останнє місце роботи – сільський голова Займища. Однак, як кажуть, не місце красить людину. Він із тієї когорти керівників, які ніколи не шукали вигоду для себе, а навпаки. Пам’ятаєте, як Іван Котляревський характеризував Енея: «Як общеє добро в упадку, забудь отця, забудь і матку – спіши повинність ісправлять…» Такий же безкорисливий і патріотичний Микола Олексійович. Із міської квартири з усіма зручностями переселився в Займище у матусину хатину, підремонтував її, підвів газ…
Так і прижився на малій батьківщині серед щирих земляків. Уже й на пенсії давно. Дорослі діти влаштовані. Щоправда, дружина все частіше хворіє (втім, кому здоров’я додають літа). Одначе з сім’єю стосунки все такі ж теплі та щирі. З віком кожен із нас стає філософом. Так і Микола Олексійович ближче до природи відпочиває душею, розмірковує про вічне.
Здавалося, отак і жити б людині в гармонії з собою та довкіллям. Так ні, доля готувала нові стреси й випробування. 5 вересня, у суху, після спекотного літа, погоду пожежа порушила розмірене життя літньої людини. Вогонь спалахнув миттєво, язики полум’я пострибали з сухого бадилля до рогу хати, далі. І ось уже палає дах дому, а за тим зайнявся і сарай. Господар безпомічно намагається протистояти стихії, рятуючи будівлі. Обгоріла шкіра на обличчі та руках. Добре, що це сталося серед білого дня, тож люди кинулися на поміч. Продавець Світлана Смоляк викликала пожежних.
Рятувальники прибули швидко й діяли професійно. Тож будинок вдалося врятувати. Згорів дах, сіни. Вогонь повністю знищив сарай. Люди пройнялися чужою бідою, допомагали М.О. Павленку оговтатися після пережитого шоку. А він дивився на людей своїми по-дитячому довірливими очима, слухав слова співчуття, обіцянки допомогти й при цьому не міг адекватно сприймати усе, що відбувалося навколо нього.
Це вже зараз Микола Олексійович справився з шоком. І однією з перших, хто повернув його до реалій, була Р.М. Яковенко, колишня колега – сільський голова сусіднього Великого Щимеля:
– Додому від нього я повернулася дуже схвильована. Довго не розмірковувала. Спочатку пішла по односельцях у Малому Щимелі. Майже ніхто не залишився байдужим, кожна сім’я зробила посильний внесок.
В.І. Маслюк із дружиною Г.Ф. Сиваш беруть найактивнішу участь у ремонті. Володимир Іванович зробив усі необхідні обміри, визначив, скільки і яких матеріалів потрібно. З цими розрахунками Р.М. Яковенко вирушила до депутата обласної ради Г.Н. Божка, який виділив у достатній кількості ліс. Деревину одразу доставили на пилораму до В.І. Маслюка, а Володимир Іванович почав її обробляти. Підприємець С.А. Виблов повністю забезпечив потребу у шалівці на фронтони. Його колега А.П. Дубина допоміг коштами, як і М.І. Мотяш, О.Є. Крумкач, М.І. Яковець та багато інших добрих людей.
Усе горище у хаті М.О. Павленка було застелене поліетиленовою плівкою, що при гасінні пожежі водою уберегла стелю. Добрі приятелі – подружжя Ушатих Петро Петрович із Раїсою Іванівною допомогли не лише матеріально, а й навести лад у кімнатах. Сільський голова Л.П. Куценко вивіз на річку й виправ палас. Згодом відповідні служби підключили світло й газ.
До тих 1500 грн., що зібрали малощимельці, додалася пристойна сума, яку зібрали займищани (вони навіть дещо образилися, що почали не з них, а Малого Щимеля). Гроші приносили здебільшого вранці, коли виганяли худобу на пасовище. Одночасно домовилися з С.Г. Бобровником, аби дешевше купити шифер, який був у вжитку.
Тим часом поступово відтавав М.О. Павленко, повертався до нормального життя. Спочатку він замкнувся у своїх проблемах, у своєму горі. Але побачив, як люди сприйняли його біду й поспішили на допомогу – щиро, від душі – це додало Миколі Олексійовичу сил і впевненості. Поряд із ним у його щоденних клопотах і його родина. Донька, вчителька школи №1 Ірина Миколаївна, у ці тривожні дні – його основна опора й помічниця.
Коли захмарило небо, Р.М. Яковенко привезла намет, який вкрив усю стелю. Втім, зараз уже не страшні ніякі дощі, бо силами В.І. Маслюка та сільських будівельників С.В. Борисенка, С.В. Пінчука, В.А. Коропця та І.М. Єрмака над хатою з’явився новий дах. Закінчують уже й будівництво веранди. Таким чином зима Миколі Олексійовичу не страшна: над головою новий дах, від холодів захищає нова веранда, тепло дасть газ.
А ще тепло на душі і на серці від того, що поряд живе так багато добрих і щирих людей. Усі вони пройнялися його горем. Не випадково наш мудрий народ здавна каже, що чужої біди не буває. А ще, напевне, земляки вдячні колишньому сільському голові за його доброту й душевність. Саме ці природні риси в його характері переважають, як переважали і в роботі. А таке не забувається.
Валентина ВОЛОКУШИНА, фото автора
Так і прижився на малій батьківщині серед щирих земляків. Уже й на пенсії давно. Дорослі діти влаштовані. Щоправда, дружина все частіше хворіє (втім, кому здоров’я додають літа). Одначе з сім’єю стосунки все такі ж теплі та щирі. З віком кожен із нас стає філософом. Так і Микола Олексійович ближче до природи відпочиває душею, розмірковує про вічне.
Здавалося, отак і жити б людині в гармонії з собою та довкіллям. Так ні, доля готувала нові стреси й випробування. 5 вересня, у суху, після спекотного літа, погоду пожежа порушила розмірене життя літньої людини. Вогонь спалахнув миттєво, язики полум’я пострибали з сухого бадилля до рогу хати, далі. І ось уже палає дах дому, а за тим зайнявся і сарай. Господар безпомічно намагається протистояти стихії, рятуючи будівлі. Обгоріла шкіра на обличчі та руках. Добре, що це сталося серед білого дня, тож люди кинулися на поміч. Продавець Світлана Смоляк викликала пожежних.
Рятувальники прибули швидко й діяли професійно. Тож будинок вдалося врятувати. Згорів дах, сіни. Вогонь повністю знищив сарай. Люди пройнялися чужою бідою, допомагали М.О. Павленку оговтатися після пережитого шоку. А він дивився на людей своїми по-дитячому довірливими очима, слухав слова співчуття, обіцянки допомогти й при цьому не міг адекватно сприймати усе, що відбувалося навколо нього.
Це вже зараз Микола Олексійович справився з шоком. І однією з перших, хто повернув його до реалій, була Р.М. Яковенко, колишня колега – сільський голова сусіднього Великого Щимеля:
– Додому від нього я повернулася дуже схвильована. Довго не розмірковувала. Спочатку пішла по односельцях у Малому Щимелі. Майже ніхто не залишився байдужим, кожна сім’я зробила посильний внесок.
В.І. Маслюк із дружиною Г.Ф. Сиваш беруть найактивнішу участь у ремонті. Володимир Іванович зробив усі необхідні обміри, визначив, скільки і яких матеріалів потрібно. З цими розрахунками Р.М. Яковенко вирушила до депутата обласної ради Г.Н. Божка, який виділив у достатній кількості ліс. Деревину одразу доставили на пилораму до В.І. Маслюка, а Володимир Іванович почав її обробляти. Підприємець С.А. Виблов повністю забезпечив потребу у шалівці на фронтони. Його колега А.П. Дубина допоміг коштами, як і М.І. Мотяш, О.Є. Крумкач, М.І. Яковець та багато інших добрих людей.
Усе горище у хаті М.О. Павленка було застелене поліетиленовою плівкою, що при гасінні пожежі водою уберегла стелю. Добрі приятелі – подружжя Ушатих Петро Петрович із Раїсою Іванівною допомогли не лише матеріально, а й навести лад у кімнатах. Сільський голова Л.П. Куценко вивіз на річку й виправ палас. Згодом відповідні служби підключили світло й газ.
До тих 1500 грн., що зібрали малощимельці, додалася пристойна сума, яку зібрали займищани (вони навіть дещо образилися, що почали не з них, а Малого Щимеля). Гроші приносили здебільшого вранці, коли виганяли худобу на пасовище. Одночасно домовилися з С.Г. Бобровником, аби дешевше купити шифер, який був у вжитку.
Тим часом поступово відтавав М.О. Павленко, повертався до нормального життя. Спочатку він замкнувся у своїх проблемах, у своєму горі. Але побачив, як люди сприйняли його біду й поспішили на допомогу – щиро, від душі – це додало Миколі Олексійовичу сил і впевненості. Поряд із ним у його щоденних клопотах і його родина. Донька, вчителька школи №1 Ірина Миколаївна, у ці тривожні дні – його основна опора й помічниця.
Коли захмарило небо, Р.М. Яковенко привезла намет, який вкрив усю стелю. Втім, зараз уже не страшні ніякі дощі, бо силами В.І. Маслюка та сільських будівельників С.В. Борисенка, С.В. Пінчука, В.А. Коропця та І.М. Єрмака над хатою з’явився новий дах. Закінчують уже й будівництво веранди. Таким чином зима Миколі Олексійовичу не страшна: над головою новий дах, від холодів захищає нова веранда, тепло дасть газ.
А ще тепло на душі і на серці від того, що поряд живе так багато добрих і щирих людей. Усі вони пройнялися його горем. Не випадково наш мудрий народ здавна каже, що чужої біди не буває. А ще, напевне, земляки вдячні колишньому сільському голові за його доброту й душевність. Саме ці природні риси в його характері переважають, як переважали і в роботі. А таке не забувається.
Валентина ВОЛОКУШИНА, фото автора
Комментариев нет:
Отправить комментарий