Раніше в нашому колгоспі були свої пожежні. Брали на цю посаду переважно людей похилого віку. До їхніх обов’язків входило слідкувати, щоб бочки були наповнені водою, годувати пожежних коней, піднімати людей по тривозі, коли щось загоралося. Службу свою вони несли сумлінно.
Коли чергували діди Яків та Федос, ми заради капості часто вивозили їх сонних на кладовище, а одного разу хотіли завезти до двору Якова, але коли під’їхали до воріт, заспівав півень, дід Яків прокинувся, пізнав голос свого півня. А ще якось вранці стоїмо біля «пожарки», аж чуємо - хтось хропе, аж то дід Федос відпочиває. Мій друг Мишко взяв шматочок газети і заклеїв діду окуляри, а я зіграв йому тривогу «пожежа». Дід схопився з воза й кричить: «Яків, запалюй ліхтар, бо я коней запрягати не знайду!»
А от пожежних Федора Тихоновича і мого хрещеного Івана Івановича ніколи не могли вивезти з пожежної. Справа в тому, що Іван Іванович дуже любив розповідати про війну. Федір Тихонович добре знав про це і завжди приносив на чергування побільше соняшникового насіння, пригощав напарника, вкладався на воза і зачіпав якусь тему. Іван Іванович миттєво відгукувався і міг розповідати аж до ранку.
Ось одна з оповідей, яку я підслухав.
Одного разу він потрапив в оточення. Навкруги - нікого. По рації хотів зв’язатися зі своїм командиром, але випадково потрапив на зв’язок з маршалом Жуковим. Відкритим текстом звертається до нього: «Товаришу маршал Радянського Союзу, я водій, рядовий Дорошенко, потрапив в оточення. Що робити?» «Рятуйся, як ножем», - відповів Жуков.
Недовго думаючи, рядовий Дорошенко розкочегарює, як сам казав, двигун на найбільші оберти, зривається з місця, перелітає через наші окопи і через кільце німців, які від несподіванки не могли втямити, що треба робити. Таким чином мій хрещений вийшов з оточення, за що був нагороджений знаком «Гвардієць» і особистою грамотою від товариша Сталіна.
Георгій ЛЕПНЮК
Коли чергували діди Яків та Федос, ми заради капості часто вивозили їх сонних на кладовище, а одного разу хотіли завезти до двору Якова, але коли під’їхали до воріт, заспівав півень, дід Яків прокинувся, пізнав голос свого півня. А ще якось вранці стоїмо біля «пожарки», аж чуємо - хтось хропе, аж то дід Федос відпочиває. Мій друг Мишко взяв шматочок газети і заклеїв діду окуляри, а я зіграв йому тривогу «пожежа». Дід схопився з воза й кричить: «Яків, запалюй ліхтар, бо я коней запрягати не знайду!»
А от пожежних Федора Тихоновича і мого хрещеного Івана Івановича ніколи не могли вивезти з пожежної. Справа в тому, що Іван Іванович дуже любив розповідати про війну. Федір Тихонович добре знав про це і завжди приносив на чергування побільше соняшникового насіння, пригощав напарника, вкладався на воза і зачіпав якусь тему. Іван Іванович миттєво відгукувався і міг розповідати аж до ранку.
Ось одна з оповідей, яку я підслухав.
Одного разу він потрапив в оточення. Навкруги - нікого. По рації хотів зв’язатися зі своїм командиром, але випадково потрапив на зв’язок з маршалом Жуковим. Відкритим текстом звертається до нього: «Товаришу маршал Радянського Союзу, я водій, рядовий Дорошенко, потрапив в оточення. Що робити?» «Рятуйся, як ножем», - відповів Жуков.
Недовго думаючи, рядовий Дорошенко розкочегарює, як сам казав, двигун на найбільші оберти, зривається з місця, перелітає через наші окопи і через кільце німців, які від несподіванки не могли втямити, що треба робити. Таким чином мій хрещений вийшов з оточення, за що був нагороджений знаком «Гвардієць» і особистою грамотою від товариша Сталіна.
Георгій ЛЕПНЮК
Комментариев нет:
Отправить комментарий