- Народився я у Гірську, в звичайній родині, - розповів Микола Коленіченко. – Мати працювала на фермі, батько – теслею. Це правда, що саме двоюрідний брат навчив мене водити машину, якщо точніше - ГАЗ-51. (Легковиків тоді у селі ще не було). Я «крутив баранку», а на педалі зчеплення та газу тиснув мій родич-наставник. Колгоспний автопарк тоді мав ще кілька вантажівок-полуторок часів війни, з дерев’яними кабінами. Словом, раритети, але на ходу.
Після закінчення школи за направленням райвійськкомату потрапив на навчання до автомотоклубу (так тоді називалася автошкола) в Щорсі. Отримавши перед призовом до армії спеціальність встиг 5 місяців попрацювати в колгоспі водієм. Ще й досі пам’ятаю номерний знак свого першого автомобіля – 16-82 ЧНА. А далі – служба. Мене, як новобранця з досвідом водіння, у 1971 році відправили до Німеччини, у автобат при штабі групи радянських військ. Попервах їздив на шістдесятдев`ятому «газоні», а трохи згодом мене закріпили за начальником військової інспекції – водієм. Так я опинився за кермом «Волги». По роду служби довелося об’їздити майже всі східнонімецькі землі. Там отримав нагоду порівняти домашні «автомобільні реалії» із закордонними. У нас тоді що було? Асфальтовані дороги в районі – рідкість, грунтовка зазвичай – в одну колію, коли зустрічаються дві машини, то, щоб розминутися, треба скинути швидкість, вивернути трохи праворуч. Німецькі ж дороги просто чудові. Навіть ті, які бруківкою викладені. Каміння підігнане рівно і щільно, їдеш машиною майже як по заасфальтованій трасі. І що добре – всюди стільки знаків і вказівників, що дорогою точно не заблукаєш. Та й культура водіння поміж тамтешніх автомобілістів відчутно вища. Населення масово мало легковики – «Трабанти» (щось на кшталт нашого «Запорожця», його корпус виготовляли з прескартону) і вищий за класом «Вартбург» (ніби наші «Жигулі»).
Нарешті – дембель, повернувся до рідного села. Однак після побаченого в світі хотілося спробувати себе на іншій роботі. Колись мешканцям сіл паспортів не давали, а без документа – куди поїдеш? Але трапилася нагода відправитися на будівництво заводу Артема у Щорсі. А вже через деякий час отримав запрошення перейти водієм у райком комсомолу. Понад два роки там працював, на цій роботі знайшов собі дівчину, одружився з нею. (Це, до речі, не єдиний випадок, коли працівниці райкому виходили заміж за водіїв).
Надалі життєві обставини склалися так, що М.В. Коленіченко знову почав водити вантажівку (самоскид) – на будівництві комбікормового заводу. Однак улітку 1980 року в райвиконкомі з’явилася вакансія водія і йому запропонували нове місце роботи. Кілька днів подумавши, він погодився. Й відтоді вже 34 роки місце роботи Миколи Вікторовича – гараж органів влади. Згадуючи з професійної точки зору радянську епоху, об’єктивно визнає: тоді роботи було більше. Керівництво багато їздило в справах по району, інколи за день доводилося аж двічі заправляти бак службового УАЗика. Та й транспортне забезпечення виглядало солідно: «Волги», «Ниви», «Жигулі» ті ж УАЗики. Із запчастинами проблем не відчували. Поточний ремонт робити доводилося самим, а вже як довести до ладу двигун чи міст, то відправляли фахівцям. Нині ж службовий автомобіль райдержадміністрації рідко виїжджає з гаража. Нестача коштів на пальне дається взнаки…
Згадуючи свою професійну біографію, М.В. Коленіченко навів і до певної міри курйозний приклад. Виявляється, аж до початку 80-х років на автопарк райкому партії за старою рознарядкою виділяли… овес. Ще коли в органах влади їздили на конях, то ця норма була життєво необхідною. Однак часи мінялися, з’явилися автомобілі, проте десятиліттями викреслити зі списку «вівсяну порцію» ніхто чомусь не наважувався. Разом з тим не ця згадка найцікавіша. М.В. Коленіченко добре пам’ятає, як йому, ще юнаку, голова колгоспу доручив увечері відвезти дільничного інспектора міліції у Щорс. (Тоді через молодечий ентузіазм він був ладен їхати куди і коли завгодно). Пасажира доправив у місто, а на зворотній дорозі у вантажівки відмовили гальма – потекла гальмівна рідина. Навколо ніч, темінь, крізь скло кабіни ледве проглядається ґрунтовка.
Їхати доводилося зі швидкістю 30 або й 20 кілометрів на годину.
Гальмувати виходило лише через неймовірну винахідливість, збочуючи з «колії» в пісок на узбіччі. Але врешті-решт дістався додому без пригод. Хоча зараз цю ситуацію можна оцінити інакше з висоти досвіду. Зрештою, все дається практикою, кожен момент водіння відкладається в свідомості й визначає подальшу реакцію на ті чи інші обставини.
Життя є життя і власну машину («копійку» ВАЗ 1984 року випуску) М.В. Коленіченко придбав лише п’ять років тому. Каже, що їздив нею на город, у Тур’ю, звідки дружина родом. Щоправда, з огляду на подорожчання бензину торік довелося пересісти на велосипед й інколи тричі на тиждень «намотувати» кілометр за кілометром, аби зібрати урожай із грядок. І при цьому згадувати, як у молодості мав мотоцикл МТ, придбаний свого часу за 1800 карбованців після трирічного стояння в черзі…
Наостанок запитую у водія з більш як сорокарічним стажем: про що більше мріє автомобіліст – про гарну машину чи про хорошу дорогу? А М.В. Коленіченко з гумором зауважив – і про перше, і про друге. Хоча дійсно, – додає він, - дорога таки важливіша. Коли водій спокійно сидить за кермом, не вдивляючись у ямки на шляху, то й поїздка стає веселішою…
Олег МІРОШНИЧЕНКО
Фото автора
Комментариев нет:
Отправить комментарий