А у них вже сапфірове весілля. І вони­щасливі!

 

Другого квітня у Анатолія Івановича й Тетяни Іванівни Дорошенок із Займища сапфірове весілля. А це 45 спільно пройдених років з багатьма різного роду подіями, низкою успіхів і невдач, планів і мрій. Всього було і є за ці роки, проте головне лишається незмінним: їхній нерозривний шлюб, їхні спільні погляди на життя, вміння чути і слухати, бути тією ниточкою й голочкою, без яких ніяка канва не стане вишиванкою, не перетвориться у справжній витвір мистецтва. І як тут не згадати відомий крилатий вислів про те, що мистецтвом найвищого ґатунку кожної людини є зовсім не робота і не світ захоплень, а сім’я. Все інше стоїть на другому місці…

Тетяна Іванівна й Анатолій Іванович з цією мудрою думкою цілком згодні і продовжують непримітно поділяти між собою всі почуття, грунтувати власне щастя, постійну підтримку, глибоку довіру й прихильність.

А познайомилися вони в Кучинівці, у сільському клубі, на одному з виступів вокально­інструментального ансамблю. Гітарист і соліст Анатолій відразу запримітив яснооку тендітну випускницю школи Тетяну, котра також закохалася в нього чи не з першого погляду. Різниця у віці між ними складала 12 літ, що не стало перепоною для формування стосунків, таємних побачень. Чому «таємних»? Та тому, що батьки готували доні іншу дорогу – подальше навчання, хорошу роботу і зовсім не раннє заміжжя. Сталося не по­їхньому: відразу перед шкільним випускним пара майже потайки зареєструвала шлюб і згодом оселилася в Займищі. У будинку Анатолія на той час жили його батьки, які люб’язно прийняли молоду невістку. Вчили її господарювати, а потім допомагали ростити двох онуків. Роман і Максим вже дорослі, мешкають і працюють в Києві.

Тетяна закінчила культосвітнє училище, трохи в місцевому клубі попрацювала, а нині – вдома. Підводить здоров’я, тож сили направляються на двобій з болячками. У двобої поруч Анатолій, у якого за плечима лишилися педагогічні будні, навантаження держслужбовця, попередня робота на ЩЕМЗі і світле бажання бути опорою дружині, мозковим центром родини. Ще й зима свої права неохоче здає, а він вже думає про наступні холоди ­ дрова готує. А на літо сік березовий заготовляє, до речі, не лише собі, а численним приятелям зі Сновська. П’ють його з Тетяною свіжим, і дарма, що на смак «не дуже», зате цілющих властивостей має низку.

Запитала у них, як відсвяткували поважну весільну дату, почувши звичайну відповідь хазяїна: «Просто. Вдома. Курочку засмажили. Виноградної наливочки по краплі скоштували і соком березовим запили!»

Тетяна додала, що чоловік їй наламав вербових котиків і подарував ніжний букетик. Ходили вдвох до гайочку, що поруч, зробили світлину напам’ять. Подивіться і ви, дорогі читачі, які вони  вдвох красиві.

Олена КОМПАНЕЦЬ