У когось за кордоном складається все добре, у когось через тривалі розлучення розпадаються сім`ї, а хтось повертається додому ні з чим, не витримуючи виснажливої роботи. Ця історія – про молоду дівчину зі Сновська – Вероніку Чистілову, яка побувала на заробітках у Польщі. Наші читачі, напевно, пам’ятають її виступи на концертах, її чудовий незрівнянний голос. Та доля розпорядилася так, що працює вона нині не за професією.
Вероніка з самого малечку була творча особистість, вдалася у маму. Дівчинка співала у вокальному колективі «Світлячок», брала участь у читацьких конкурсах, танцювала у танцювальному колективі «Ягідки», навчалася у дитячій музичній школі. Згодом вступила до Ніжинського коледжу культури і мистецтв та отримала диплом. За спеціальністю три місяці пропрацювала у Талалаївці, за «мінімалку». Потім переїхала в Чернігів і влаштувалася на роботу в обласну філармонію. Витримала теж три місяці, бо зарплати вистачало лише на те, щоб заплатити за квартиру, яку знімала, та на квиток приїхати до Сновська на вихідні. Молода, активна і життєрадісна Вероніка хотіла подорожувати, гарно вдягатися, ходити з друзями в кафе, кіно. На жаль, про це можна було лише мріяти, адже таке життя, здавалося, буває лише у фільмах.
І ось їй до рук потрапила газета із запрошенням на роботу в Польщу. Ні хвилини не вагаючись, вона вирішила використати цей шанс. Було страшнувато: чи не обманять роботодавці, чи заплатять як обіцяють, чи не стане робота каторгою? Але їхати дівчина вирішила будь-що: «Повернутися я завжди зможу!»
Вперше за кордоном Вероніка була разом з колективом «Ягідки», а тепер зібралася поїхати сама. Щоб не так страшно було, домовилася зустрітися у Львові з такими ж заробітчанами з Дніпра і разом вирушили до польського міста Щецин (трохи більше за Чернігів).
– Розмістили нас у хостелі по 6 чоловік у кімнаті, - розповідає сновчанка. - Умови проживання були дуже гарні: душ, пральні машини, безкоштовний доступ до Інтернету, обладнана сучасна кухня. Тож не довелося тягти з собою посуд, постіль тощо. Все це є у вільному доступі для всіх мешканців. За проживання у хостелі вираховували із зарплати.
Працювати Вероніку влаштували у компанії «Амазон», що знаходилась за межами міста. Робітників безкоштовно підвозили на роботу транспортом підприємства. Дорога займала хвилин 20, причому «стоячих» не брали, всі мали сидіти. Кожна зміна тривала по 10 годин, раз на тиждень один вихідний. Перші тижні для дівчини були важкими: боліли руки, спина… Та потім звикла. Каже, що для неї нічні здавалися легшими, залишалося більше вільного часу вдень.
– А як же мовний бар’єр?
– Польська дуже схожа на українську, а на заводі наші координатори були і перекладачами водночас, тож труднощів не виникало. У місто виходили разом з друзями, користувалися перекладачем у мобільному. Взагалі, одразу видно українців: ходять групами, у той час як поляки ідуть по одному чи удвох.
– Що ти мала робити на підприємстві?
– Ще в Україні пропонують обрати будь-яку вакансію: чи то прибирання, чи упаковка. Я сканувала коробки, наче касир у супермаркеті, які підвозив мені робот. І так всю зміну. Може трохи нудно, але за такі гроші працювати можна.
– Скільки, якщо не секрет?
– У перші місяці отримала менше, поки призвичаїлася. Там треба робити якісно і швидко. А за третій отримала понад 20 000 грн. Вдома я про таку зарплатню і не мріяла.
– А які там ціни? Адже розповідають, що за кордоном краще заробляти, а витрачати в Україні…
– Я б не сказала, що там дорого все, навпаки. Наприклад, варені сосиски, доволі не погані, коштують приблизно 35 грн за кг. Дуже багато знижок і акцій – реальних. Футболок з бавовни я накупувала по 70 грн, а у нас в магазині вони будуть понад 300… Молодшому братику привезла омріяну іграшку – робота. Придбала собі сучасний телефон. Він обійшовся мені у чверть зарплати. Купіть в Україні такий за 800 гривень, адже це теж чверть зарплати. Моєї - за спеціальністю. Прикро, що за останні роки склалося так, що в нашій державі не цінували своїх громадян, їхню працю, їхні ідеї для розвитку країни. От і доводиться їхати світ за очі у пошуках кращого життя, бо прожити його хочеться, не обмежуючи себе в елементарному. Спочатку намагалася економити, а потім подумала: а для чого я заробляю? Мабуть для того, щоб все спробувати, все відчути і все побачити!
Вероніка розповіла, що за три місяці в Польщі (як символічно розбилося її життя на такі періоди) вона познайомилася з новими друзями, побувала на різних екскурсіях та виставках, на Балтійському морі, куштувала екзотичні фрукти та рибу…
– Кажуть, що поляки не хочуть працювати на деяких роботах, тож і наймають українців...
– Не знаю, може, в інших місцях. На заводі зі мною вони працювали. Звичайно, у них більше пільг, оплачувані вихідні, відпустки, лікарняні. Для нас, заробітчан, це не передбачено. Якщо українці хочуть більшого заробітку – беруть понадурочні години. Відпустки – за власний рахунок. Та багато хто й не витримує, їде у перший місяць додому. З нами разом працювали також і білоруси, і росіяни.
– Що тебе особливо вразило в Польщі?
– Різнокольорові будинки! Чистота вулиць, велика кількість квітів усюди, усміхнені і щасливі люди. Уявляєте, ми там усміхалися перехожим, віталися з касиром в магазині. Для того, щоб зробити приємне полякам – намагалися відповідати їм польською мовою, а вони нам – українською. Там життя якесь радісніше здавалося, а приїхала в Сновськ – тут набагато більше похмурих і непривітних облич, люди заклопотані.
– Що плануєш робити далі?
– Аби в Україні були достойні зарплати, ніхто б не виїжджав. Хіба що у відпустку - побачити далекі країни. А так я знову планую поїхати в Польщу. Цього разу вже на довший термін. Доведеться це робити, поки ситуація не зміниться. Життя воно одне...
– А як же диплом про музичну освіту? Не жалкуєш, що вчилася?
– Звичайно, ні! Освіта поза школою необхідна для саморозвитку. Студентські роки – найкращі, найемоційніші. А тут в караоке-барах з моїми вокальними даними можна навіть грошей підзаробити додатково за виконання пісень (усміхається). А якщо серйозно – може, вивчу польську мову і виступатиму на сцені Польщі. Біля місцевої філармонії я вже побувала і фото на згадку зробила.
Лариса МАРТИНЕНКО
Фото з архіву
Вероніки Чистілової
Вероніка з самого малечку була творча особистість, вдалася у маму. Дівчинка співала у вокальному колективі «Світлячок», брала участь у читацьких конкурсах, танцювала у танцювальному колективі «Ягідки», навчалася у дитячій музичній школі. Згодом вступила до Ніжинського коледжу культури і мистецтв та отримала диплом. За спеціальністю три місяці пропрацювала у Талалаївці, за «мінімалку». Потім переїхала в Чернігів і влаштувалася на роботу в обласну філармонію. Витримала теж три місяці, бо зарплати вистачало лише на те, щоб заплатити за квартиру, яку знімала, та на квиток приїхати до Сновська на вихідні. Молода, активна і життєрадісна Вероніка хотіла подорожувати, гарно вдягатися, ходити з друзями в кафе, кіно. На жаль, про це можна було лише мріяти, адже таке життя, здавалося, буває лише у фільмах.
І ось їй до рук потрапила газета із запрошенням на роботу в Польщу. Ні хвилини не вагаючись, вона вирішила використати цей шанс. Було страшнувато: чи не обманять роботодавці, чи заплатять як обіцяють, чи не стане робота каторгою? Але їхати дівчина вирішила будь-що: «Повернутися я завжди зможу!»
Вперше за кордоном Вероніка була разом з колективом «Ягідки», а тепер зібралася поїхати сама. Щоб не так страшно було, домовилася зустрітися у Львові з такими ж заробітчанами з Дніпра і разом вирушили до польського міста Щецин (трохи більше за Чернігів).
– Розмістили нас у хостелі по 6 чоловік у кімнаті, - розповідає сновчанка. - Умови проживання були дуже гарні: душ, пральні машини, безкоштовний доступ до Інтернету, обладнана сучасна кухня. Тож не довелося тягти з собою посуд, постіль тощо. Все це є у вільному доступі для всіх мешканців. За проживання у хостелі вираховували із зарплати.
Працювати Вероніку влаштували у компанії «Амазон», що знаходилась за межами міста. Робітників безкоштовно підвозили на роботу транспортом підприємства. Дорога займала хвилин 20, причому «стоячих» не брали, всі мали сидіти. Кожна зміна тривала по 10 годин, раз на тиждень один вихідний. Перші тижні для дівчини були важкими: боліли руки, спина… Та потім звикла. Каже, що для неї нічні здавалися легшими, залишалося більше вільного часу вдень.
– А як же мовний бар’єр?
– Польська дуже схожа на українську, а на заводі наші координатори були і перекладачами водночас, тож труднощів не виникало. У місто виходили разом з друзями, користувалися перекладачем у мобільному. Взагалі, одразу видно українців: ходять групами, у той час як поляки ідуть по одному чи удвох.
– Що ти мала робити на підприємстві?
– Ще в Україні пропонують обрати будь-яку вакансію: чи то прибирання, чи упаковка. Я сканувала коробки, наче касир у супермаркеті, які підвозив мені робот. І так всю зміну. Може трохи нудно, але за такі гроші працювати можна.
– Скільки, якщо не секрет?
– У перші місяці отримала менше, поки призвичаїлася. Там треба робити якісно і швидко. А за третій отримала понад 20 000 грн. Вдома я про таку зарплатню і не мріяла.
– А які там ціни? Адже розповідають, що за кордоном краще заробляти, а витрачати в Україні…
– Я б не сказала, що там дорого все, навпаки. Наприклад, варені сосиски, доволі не погані, коштують приблизно 35 грн за кг. Дуже багато знижок і акцій – реальних. Футболок з бавовни я накупувала по 70 грн, а у нас в магазині вони будуть понад 300… Молодшому братику привезла омріяну іграшку – робота. Придбала собі сучасний телефон. Він обійшовся мені у чверть зарплати. Купіть в Україні такий за 800 гривень, адже це теж чверть зарплати. Моєї - за спеціальністю. Прикро, що за останні роки склалося так, що в нашій державі не цінували своїх громадян, їхню працю, їхні ідеї для розвитку країни. От і доводиться їхати світ за очі у пошуках кращого життя, бо прожити його хочеться, не обмежуючи себе в елементарному. Спочатку намагалася економити, а потім подумала: а для чого я заробляю? Мабуть для того, щоб все спробувати, все відчути і все побачити!
Вероніка розповіла, що за три місяці в Польщі (як символічно розбилося її життя на такі періоди) вона познайомилася з новими друзями, побувала на різних екскурсіях та виставках, на Балтійському морі, куштувала екзотичні фрукти та рибу…
– Кажуть, що поляки не хочуть працювати на деяких роботах, тож і наймають українців...
– Не знаю, може, в інших місцях. На заводі зі мною вони працювали. Звичайно, у них більше пільг, оплачувані вихідні, відпустки, лікарняні. Для нас, заробітчан, це не передбачено. Якщо українці хочуть більшого заробітку – беруть понадурочні години. Відпустки – за власний рахунок. Та багато хто й не витримує, їде у перший місяць додому. З нами разом працювали також і білоруси, і росіяни.
– Що тебе особливо вразило в Польщі?
– Різнокольорові будинки! Чистота вулиць, велика кількість квітів усюди, усміхнені і щасливі люди. Уявляєте, ми там усміхалися перехожим, віталися з касиром в магазині. Для того, щоб зробити приємне полякам – намагалися відповідати їм польською мовою, а вони нам – українською. Там життя якесь радісніше здавалося, а приїхала в Сновськ – тут набагато більше похмурих і непривітних облич, люди заклопотані.
– Що плануєш робити далі?
– Аби в Україні були достойні зарплати, ніхто б не виїжджав. Хіба що у відпустку - побачити далекі країни. А так я знову планую поїхати в Польщу. Цього разу вже на довший термін. Доведеться це робити, поки ситуація не зміниться. Життя воно одне...
– А як же диплом про музичну освіту? Не жалкуєш, що вчилася?
– Звичайно, ні! Освіта поза школою необхідна для саморозвитку. Студентські роки – найкращі, найемоційніші. А тут в караоке-барах з моїми вокальними даними можна навіть грошей підзаробити додатково за виконання пісень (усміхається). А якщо серйозно – може, вивчу польську мову і виступатиму на сцені Польщі. Біля місцевої філармонії я вже побувала і фото на згадку зробила.
Лариса МАРТИНЕНКО
Фото з архіву
Вероніки Чистілової
Комментариев нет:
Отправить комментарий