Зараз складно згадати все, що вмістилося у моє довге життя. Події, час, проблеми, двадцять п’ять років служби в армії – багато що з цього вже стерлося з пам’яті. Але лишилися спогади дитинства та юності, те, що сталося біля займищанських луків, на березі прекрасної річки Снов.
Весна 1947-го запам’яталася мені, як початок нового життя. У той післявоєнний час у колгоспі не вистачало робочих рук, тож багато моїх однолітків допомагали дорослим. Ось і мій батько одного разу сказав: „Ти вже великий, Жорко, у сім років вже соромно ледарювати, тому бери пугу і з завтрашнього дня ти стаєш пастухом. Пастимеш колгоспних свиней”. Правду кажучи, я дуже мріяв про коней, але це було нереально. Мені нічого не лишилося, як пройнятися гордістю від того, що я не лише беру участь у спільній справі, а й стаю корисним для сім’ї. Разом з дорослими чоловіками приходив на роботу вранці зі своєю величезною пугою. Чекав, доки пройде череда биків, потім табун коней, щоб за ними вигнати на луг і своїх „підопічних”. У цій справі мені часто допомагали друзі, адже у стаді було півсотні свиней й один великий кнур на прізвисько Васько. Все було добре, коли б не дитяча образа: працюємо ми ніби дорослі, а повинні топати пішки на пасовище. У той же час пастухи їздили на конях. Тому я вирішив трохи виправити становище. Поцупив у старшого конюха вуздечку і почав привчати Васька до верхової їзди. Справа пішла. Кнур швидко усвідомив, що від нього хочуть, і став підкорятися командам. Лише я не зміг його навчити бігати. Як його не підганяв – швидше, ніж зазвичай, він рухатися не хотів. За два місяці такої „їзди” верхи тварина схудла, але пострункішала, й абсолютно перестала звертати увагу на свиноматок. Свинарки вирішили, що кнур захворів й запропонували голові колгоспу здати його на м’ясо. Проте одного разу хтось з колгоспників побачив, як я всівся верхи на Васька, тож мене звільнили з посади свинопаса...
У післявоєнні часи ми любили гратися у війну. Менші діти називали нас партизанами. Одного разу перед початком вуличних „бойових дій” ми зупинилися біля хати баби Арини. Раптом з’явився її козел і боднув нашого командира загону - Костю - у живіт. Хлопець не втримався і впав на землю.
- Упізнав, старий бовдуре, - сказав він, лежачи в піску. – Бороду не можеш пробачити!
З’ясувалося, колись Костя обсмалив козлу бороду, коли компанія підлітків пекла на багатті картоплю. І злопам’ятний цап при нагоді влаштовував „помсту” своєму ворогу. Зараз же він стояв над поверженим суперником, люто нагнувши рогату голову. Костя промовив до нього: „Закінчуй, дурню. Краще давай викуримо люльку миру, як індіанці”. Потім дістав цигарку, запалив її, кілька разів затягнувся і сунув козлу до рота. Той затис «одарунок» у зубах, причмокнув, випустив дим через ніздрі. Ми аж присіли від здивування. А цап продовжував курити. Більше того, він переміщував цигарку в роті з кутка в куток, ніби справжній курильник. Аж тут з’явилася баба Арина. Костя не проминув нагоди запитати у неї: „А ваша худобина часом не „приймає”? – і клацнув пальцем собі по горлу. На що старенька розгублено відповіла: „П’є, негідник!” Ми негайно їй запропонували позичити козла-артиста з наміром влаштовувати перед людьми вистави за гроші. Але до реалізації подібної ідеї так і не дійшло...
Ще одна історія – про козу Люську, більш схожа на казку. Розповів її мені Володимир Петренко.
В якійсь державі – зовсім неподалік від хлібопекарні, жив собі старий зі старою. (Прізвища називати не буду). У господарстві у них було п’ять кіз і один самогонний апарат. Кізочки давали молоко, а апарат – горілочку. Молоко продавали на базарі, а самогонку - просто у себе вдома. Прибуток був. Старенька клопоталася в хаті, її чоловік щодня пас кіз. У прохолодну пору року він брав з собою чекушку – щоб зігрітися. Більшість кіз їли траву та листя, старша ж, яку звали Люська – навіть вживала папірці та недопалки. Мабуть, їй не вистачало якихось вітамінів. Ось старий і подумав: „Мо’ після такої грубої „страви” їй треба чимось запити?” Налив самогонки. І, що ви думаєте? Люська випила повну чарку. Відтоді вони стали друзями. Варто було старому сказати: „Люсько, будеш?”, як вона від радості починала аж підстрибувати. Якось на роботу йшов фізрук з ПТУ Дмитро Іванович, якого всі чомусь називали Митяй Іванович. Ось власник кіз і вирішив показати, на що здатна його Люська, запропонувавши фізкультурнику обігнати козу. Переможець в якості призу отримав би пляшку оковитої. Дистанцію визначили у 100 метрів. На старті розташувалися Митяй та Люська, на лінії фінішу – старий. Він спочатку витяг пляшечку і вигукнув: „Люсько, будеш?” Спортсмен кинувся бігти, але коза швидко обійшла його і фінішувала першою...
Взагалі, я зробив висновок: усіх тварин можна навчити не лише пити горілку, а й робити корисні справи. Взяти для прикладу собак. Вони служать на кордоні, у поліції, на митниці, в охороні, навіть беруть участь у політичних процесах. Недарма ж кажуть про деяких наших депутатів – гризуться, мов пси. А я спіймав себе на думці, що усі собаки поділяються на групи. Бувають трудівники, які свідомо виконують свої обов’язки. Якщо їх погано годують – то виходять на вулицю, збираються в зграю і голосно гавкають у бік свого роботодавця. Є романтики, творчі, непередбачувані. Проводячи ночі без сну, лірично виють на місяць. А є бізнесмени, яких можна легко впізнати за масивними й блискучими нашийниками. „Собаки-політики” відзначаються чудовими ораторськими здібностями. Вони і гавкають, і виють, і скавчать – аби лише дістатися до корита з хорошим кормом і гарантувати собі та своїм цуценятам безбідне майбутнє. Крім цього, є собаки-блудники, собаки-лицеміри, собаки зі світу гламуру (вони піднімають ногу лише на дерева цінних порід). Хоча лишилися пси і менш розбірливі (для таких підійде звичайний стовп). Окремо тримаються собаки-філософи. Ці істоти не кусаються, не гавкають й не перед ким не крутять хвостами, бо знають: світ не досконалий.
Георгій ЛЕПНЮК
Весна 1947-го запам’яталася мені, як початок нового життя. У той післявоєнний час у колгоспі не вистачало робочих рук, тож багато моїх однолітків допомагали дорослим. Ось і мій батько одного разу сказав: „Ти вже великий, Жорко, у сім років вже соромно ледарювати, тому бери пугу і з завтрашнього дня ти стаєш пастухом. Пастимеш колгоспних свиней”. Правду кажучи, я дуже мріяв про коней, але це було нереально. Мені нічого не лишилося, як пройнятися гордістю від того, що я не лише беру участь у спільній справі, а й стаю корисним для сім’ї. Разом з дорослими чоловіками приходив на роботу вранці зі своєю величезною пугою. Чекав, доки пройде череда биків, потім табун коней, щоб за ними вигнати на луг і своїх „підопічних”. У цій справі мені часто допомагали друзі, адже у стаді було півсотні свиней й один великий кнур на прізвисько Васько. Все було добре, коли б не дитяча образа: працюємо ми ніби дорослі, а повинні топати пішки на пасовище. У той же час пастухи їздили на конях. Тому я вирішив трохи виправити становище. Поцупив у старшого конюха вуздечку і почав привчати Васька до верхової їзди. Справа пішла. Кнур швидко усвідомив, що від нього хочуть, і став підкорятися командам. Лише я не зміг його навчити бігати. Як його не підганяв – швидше, ніж зазвичай, він рухатися не хотів. За два місяці такої „їзди” верхи тварина схудла, але пострункішала, й абсолютно перестала звертати увагу на свиноматок. Свинарки вирішили, що кнур захворів й запропонували голові колгоспу здати його на м’ясо. Проте одного разу хтось з колгоспників побачив, як я всівся верхи на Васька, тож мене звільнили з посади свинопаса...
У післявоєнні часи ми любили гратися у війну. Менші діти називали нас партизанами. Одного разу перед початком вуличних „бойових дій” ми зупинилися біля хати баби Арини. Раптом з’явився її козел і боднув нашого командира загону - Костю - у живіт. Хлопець не втримався і впав на землю.
- Упізнав, старий бовдуре, - сказав він, лежачи в піску. – Бороду не можеш пробачити!
З’ясувалося, колись Костя обсмалив козлу бороду, коли компанія підлітків пекла на багатті картоплю. І злопам’ятний цап при нагоді влаштовував „помсту” своєму ворогу. Зараз же він стояв над поверженим суперником, люто нагнувши рогату голову. Костя промовив до нього: „Закінчуй, дурню. Краще давай викуримо люльку миру, як індіанці”. Потім дістав цигарку, запалив її, кілька разів затягнувся і сунув козлу до рота. Той затис «одарунок» у зубах, причмокнув, випустив дим через ніздрі. Ми аж присіли від здивування. А цап продовжував курити. Більше того, він переміщував цигарку в роті з кутка в куток, ніби справжній курильник. Аж тут з’явилася баба Арина. Костя не проминув нагоди запитати у неї: „А ваша худобина часом не „приймає”? – і клацнув пальцем собі по горлу. На що старенька розгублено відповіла: „П’є, негідник!” Ми негайно їй запропонували позичити козла-артиста з наміром влаштовувати перед людьми вистави за гроші. Але до реалізації подібної ідеї так і не дійшло...
Ще одна історія – про козу Люську, більш схожа на казку. Розповів її мені Володимир Петренко.
В якійсь державі – зовсім неподалік від хлібопекарні, жив собі старий зі старою. (Прізвища називати не буду). У господарстві у них було п’ять кіз і один самогонний апарат. Кізочки давали молоко, а апарат – горілочку. Молоко продавали на базарі, а самогонку - просто у себе вдома. Прибуток був. Старенька клопоталася в хаті, її чоловік щодня пас кіз. У прохолодну пору року він брав з собою чекушку – щоб зігрітися. Більшість кіз їли траву та листя, старша ж, яку звали Люська – навіть вживала папірці та недопалки. Мабуть, їй не вистачало якихось вітамінів. Ось старий і подумав: „Мо’ після такої грубої „страви” їй треба чимось запити?” Налив самогонки. І, що ви думаєте? Люська випила повну чарку. Відтоді вони стали друзями. Варто було старому сказати: „Люсько, будеш?”, як вона від радості починала аж підстрибувати. Якось на роботу йшов фізрук з ПТУ Дмитро Іванович, якого всі чомусь називали Митяй Іванович. Ось власник кіз і вирішив показати, на що здатна його Люська, запропонувавши фізкультурнику обігнати козу. Переможець в якості призу отримав би пляшку оковитої. Дистанцію визначили у 100 метрів. На старті розташувалися Митяй та Люська, на лінії фінішу – старий. Він спочатку витяг пляшечку і вигукнув: „Люсько, будеш?” Спортсмен кинувся бігти, але коза швидко обійшла його і фінішувала першою...
Взагалі, я зробив висновок: усіх тварин можна навчити не лише пити горілку, а й робити корисні справи. Взяти для прикладу собак. Вони служать на кордоні, у поліції, на митниці, в охороні, навіть беруть участь у політичних процесах. Недарма ж кажуть про деяких наших депутатів – гризуться, мов пси. А я спіймав себе на думці, що усі собаки поділяються на групи. Бувають трудівники, які свідомо виконують свої обов’язки. Якщо їх погано годують – то виходять на вулицю, збираються в зграю і голосно гавкають у бік свого роботодавця. Є романтики, творчі, непередбачувані. Проводячи ночі без сну, лірично виють на місяць. А є бізнесмени, яких можна легко впізнати за масивними й блискучими нашийниками. „Собаки-політики” відзначаються чудовими ораторськими здібностями. Вони і гавкають, і виють, і скавчать – аби лише дістатися до корита з хорошим кормом і гарантувати собі та своїм цуценятам безбідне майбутнє. Крім цього, є собаки-блудники, собаки-лицеміри, собаки зі світу гламуру (вони піднімають ногу лише на дерева цінних порід). Хоча лишилися пси і менш розбірливі (для таких підійде звичайний стовп). Окремо тримаються собаки-філософи. Ці істоти не кусаються, не гавкають й не перед ким не крутять хвостами, бо знають: світ не досконалий.
Георгій ЛЕПНЮК
Комментариев нет:
Отправить комментарий