ЧЕРЕШНІ

 

15 лютого – 36-та річниця виводу радянських військ з Афганістану

Черешні блимають з-під зеленого листя темними оченятами. Густо їх цього літа начіплялося до гілля. Люди і компоти закручують, і варення варять… Тільки Ліда, мати Степанова, не може до них доторкнутися – ні у банку не закрила компотом, ні варення не варить.

– Мо б ти, Лідо, нам з відро продала, чи поміняли б на щось? – допитується сусідка. – Осиплються ж!

– Ні, тітко, не продаю…

Із дня у день дивиться на ті черешні, а доторкнутися не може. Сльози котяться з очей і котяться… Не встигає витирати їх фартушиною. І де тільки у людини береться стільки сліз! Гіркі їй черешні перестиглі, гіркі! То раніше були солодкі… Степан, син її, завжди обриває, а вона вже з них варення таке смачне варить. Густе, хоч стань! Всю зиму для сім’ї і є ласощі.

Стоять черешні необірвані… Немає Степана і ніколи вже не буде… Ніколи… Хлопці, його товариші по службі, їй листа написали і обіцяли заїхати до неї, як на «дембель» вийдуть. Коли це буде, Ліда не знає, та жде їх щодня. Чи ж приїдуть? Не забудуть? Чи просто пообіцяли? Своя дорога далі у кожного, своя доля… А у Стьопи її – своя… Ніби вкрадено її дитину! От взяли та й украли! Вони ж не бачили, що привезли у тому металевому ящику! Занесли його в хату, поставили на лаві і приказали не відкривать. Ліда як обняла той ящик, то рук не могли відірвати, а чоловік її, Віктор, вхопив був сокиру та хотів сокирою відкрить… Не дали! Міліціонери скрутили Віктора та хотіли вже у «мавп’ятник» відправить, так сусіди не дозволили. Зв’язали йому руки. Буянив він, як бик на бойні! А як став плакать по-людськи, тоді розв’язали… Так і сиділи всю ніч біля цинкового ящика мати, батько, сестра та двоє міліціонерів…

І як тепер Ліді повірити, що у тім ящику був її син, її Стьопочка. Він у неї таким добрим хлопчиком ріс. Згадала і усміхнулася… Любив довго на руки проситися. Із ферми завжди вона не йде, а підтюпцем біжить, а сина за ручку тягне. А він:

– Понесіть мене, мамо!

– Та ти ж уже великий і важкий!

– Ось понесіть трішечки! А я, як виросту, то Вас носитиму!

Ліда, бувало, вкине Стьопу у мішок, несе за плечима, а він виглядає та сміється. А потім, коли мати перейде поле, яке розділяло їхню хату із фермою, проситься:

– Випустіть, мамо, бо люди сміятимуться!

Дорога дитина була. І у хаті прибере, і тарілки помиє, і сестричку малу глядить. Встигав і вчитися добре. Ліда весь час мріяла, що стане її Стьопа учителем. Вивчиться, повернеться в село – і призначать його директором школи обов’язково! Микола Трохимович того часу вже буде на пенсії, а натомість директоруватиме її син… І чоловіку про такі свої мрії казала. Він тільки усміхався собі. Бо справді, чому б і ні! Учитель є учитель! Це так батьки мріяли.

– Куди ж ти, синку, тепер думаєш? – запитувала мама перед випускним. – Я б так хотіла, щоб ти вступав у педагогічний. Нам з батьком не було за ким учиться, а так хотілося… – змахнула сльозу.

– Спробую у військове…

– Ой, синочку! Яка ж то професія! Тих воєнних кудись та й кидають. А тепер, кажуть, усіх через Афганістан…

– Я так вирішив, мамо!

Не перечила, та щиро не хотіла йому успіху, як складав іспити. І мовчки раділа, коли повернувся додому, не набравши балів. Думала, ось відслужить «строчку» і передумає. Невже ж це його, та клята воєнщина!

До весни закінчив водійські курси та й отримав повістку, ледь-ледь виповнилося вісімнадцять. Та такий радий, та такий веселий! На проводах у армію, як то ведеться в селі, всі гуляли за довжелезними столами. Їли, пили, співали. Стьопа ніби на крилах літав. Ліда думала, що котрась із дівчат-однокласниць і стрічкою його перев’яже як наречена, так ні ж. Іринка, сестра перев’язала. А вдосвіта під’їхав до двору головин «бобік» і забрав Стьопу…

– Мамо! Ну, не плач! – просив, обіймаючи. – Я ж листи писатиму!

– Матері, синку, завжди плачуть – проводжають дітей, чи стрічають…

Батько потиснув йому руку і поплескав по плечах:

– Не підведи, синку!

Через тиждень вже і листа першого отримали. Читали всі вголос і кілька разів: «Дорогі мої мамо, тату, Іринко! Пишу листа у вагоні. Кудись їдемо. Куди – не знаю. Звикаю. Дуже скучаю за всіма. Ваш солдат Степан».

Другий лист прийшов у конверті без марки із солдатським трикутником «Полевая почта». Писав, що новобранці проходять навчання, що дуже втомлюється, але то не біда. «...Тут така спека і дуже хочеться їсти… Їжа несмачна, а ще швидко прокисає. У всіх крутить животи… Здається, якби хтось кинув хлібину через паркан, ми б розірвали її, як собаки…»

По тих словах Ліда заголосила:

– Ой, синочку, Ой, дитино!

– Цить мені! Щоб я більше не чув!– загримав батько. – І, дивись, нікому не кажи, що він таке написав...

Наступного разу у листі Стьопа писав:

«... Мамо, пробачте, що минулого разу я так написав. Щось найшло. Все у нас добре. Не хвилюйтеся. Звикаємо. Втягуємося».

Минули літо, осінь, зима, весна відцвіла. Ще одне літо почалося – відслужив Степан і рік. Писав часто, та мало, мовляв, усе добре. Друзі тут хороші у нього. Служимо – не тужимо! Відслужу – і знову вступатиму до військового. Впевнений, що у мене вийде!

А того синового листа, останнього, Ліда вивчила напам’ять. Довго він ішов чомусь, майже місяць. Стьопу вже похоронили і пом’янули… Як тут Віра, листоноша, гукає її:

– Тут таке… Лист ось тобі, від Стьопи!

Ліда вхопила, розірвала конверт. Читала вголос і плакали удвох із листоношею.

«Дорогі мої рідні мамочко, татку, сестричко! Дуже скучив за вами! Як же я від вас далеко! Як хочеться мені додому! Здається, якби було можна, то я б бігом біг…Тут все не таке, як дома. Дома сонечко тихенько заходить, а тут воно, здається, падає за гору. Стає холодно. Виють шакали в горах. Я хочу додому… Хоч на трішечки… Хочу скупатися у ставку, хочу черешень! Мамо, вони вже дозріли? Хай Іринка обірве цього разу. А я, як повернуся, і черешні обірву, і сіно з татом коситиму, і все-все робитиму! Тільки б дома!

Іду в караул. Заклеюю листа! Цілую вас усіх і люблю! Ваш Степан!»

Вицвів за рік той лист, бо Ліда кропить його сльозами та ховає під подушку. Думала, може із того листа щось та дізнається про останній караул сина. Загинув і все! Як принесли їм у хату похоронку, то Ліда як скам’яніла. Дівчата на фермі гуртом роздоювали її групу корів цілий тиждень, доки не привезли до хати хоронить Стьопу. А похоронили, то вона, бувало що й по двічі на день ішла туди, до сина. Відвіз тоді її Віктор у лікарню та й залишив лікувать. Говорили в селі, що таке їй щось кололи там, що стала вона трохи чудною. То із собою сама говорить, то мовчить днями. І довідку їй дали таку, що вже у колгосп ні ногою. Кажуть, що чоловік вчасно повіз, бо була б зовсім не при розуму. Отож сусідка кілька разів про черешні запитувала, а вона все: «Ні! Не рву! Не продаю! Хлопці приїдуть!» Які там хлопці! Вже рік минув по Степану.

Як одного вечора хтось пізно стукає у двері, вона, ніби напоготові була, відчинила.

– Здрастуйте, мамо! – два солдатики на порозі. У одного очі карі, у другого – сірі, а де ж голубі? Немає!...

– Ой! Мої синочки! Мої діточки! Як я вас чекала! Проходьте! Іринко! Доцю! Гайни до черешні із ліхтариком та вирви ягід хоч трохи! А завтра вареників наваримо! Яка я рада, що ви до нас…

– Ми відразу до вас заїхали, а тоді вже по домівках… Ви простіть нас, мамо…

Ось й Іринка з черешнями у росі.

– Беріть, хлопці, куштуйте. Стьопа їх дуже любив і рвати, і їсти…

– Він розказував… Смачні і справді… Солодкі такі. Ніколи таких не пробували ще!

Ой і гіркі ж вони, ой і пекучі, ці черешні стиглі, якби їх та й не куштувати!

1989 рік.

Олександра ГОСТРА