Сумними і
нестерпними, а надто – болючими стали для Ірини Булденко, її доньок дні після
загибелі на фронті чоловіка і батька Андрія – Героя України, мужнього
захисника, який, не вагаючись, став на її захист Батьківщини і не пожалів ані сил, ані життя. Воював він і
за своїх любих батьків, маму Галину й батька Сашка, великих кучинівських
трударів, за кохану дружину Ірину, двох кровиноккрасунечок Мирославу
й Вероніку, численних друзів, наше з вами майбутнє. Знав завжди, що
вдома, у красивій ошатній квартирі його чекають найважливіші, найдорожчі люди.
Ірина, як та маленька метушлива бджілочка, робила все задля того, щоб квартира
була теплим гніздечком. Тримала і тримає наразі його в такій дзеркальній
чистоті, що диву даєшся: як так можна встигати, як так може все блищати?
Андрій з дружиною. Ще живий. Усміхнений.
І на роботі у
неї, працівниці дистанції колії, все чітко і в порядку, хоча реальна дійсність
нівелює і чіткість, і робочий ритм, і
навіть внутрішній простір, що зазвичай відзначався жагою до життя в усіх його
проявах.
Ірина після загибелі чоловіка стала зовсім
іншою, навіть подитячому чистий погляд її дорослих очей, який раніше зорів
небом і сонцем, тепер ніби полином просяк, спустошився гіркою самотністю,
колосальними думками, вистояти, вижити, поставити на крило дівчат.
Ірина. З болем у серці...
Втрьох вони
часто плачуть, говорять про спільно проведений з татом час, мрії, про все, що
було між ними – просякнуте відчуттям щастя, чистими поглядами на світ, те, що
можна назвати єдиним словом: «неповторність!»
Сьогодні
Ірина, доні, батьки, родичі, друзі згуртувалися й готують петицію про
присвоєння Андрію звання Героя України. Підписів ще недостатньо, тож давайте
долучимося, підтримаємо.
Олена КОМПАНЕЦЬ
Комментариев нет:
Отправить комментарий