Щоразу упродовж десятиріч, приїжджаючи у справах до свк «Райдуга», на тихоновицькій фермі зустрічала спеціаліста в галузі тваринництва Т.І. Білоус. Зоотехнік і технік штучного запліднення корів, завідуюча фермою – важко назвати спеціальність, якою не володіла б Тетяна Іванівна. Щоразу отримували у неї повну інформацію. Стосунки обмежувалися діловими. І лише одного разу застала її знервованою: виявляється, що вона поспішає до сина на побачення – у в’язницю. З-під вій бризнуло невимовним материнським болем. Ми не посміли вдаватися до подробиць, не посміли затримувати…
Кілька років ми не бачилися. Тетяна Іванівна вийшла на пенсію. І раптом зустріч у місті. Жінка змарніла, а за ручку тримає маленького худенького хлопчика.
- Це мій онучок, Богданчиком назвали. За цей час у 22 роки помер мій молодший синок Михайлик. Був одружений, але онуків від нього не діждалася. – Тетяна Іванівна ховає очі. – У старшого, Романа, доля взагалі не склалася. Помер у 34 роки, з яких 13 років – тричі – провів у в’язниці. Бачачи, яка непутяща невістка, вирішила забрати Богданчика й оформити над ним опіку – не гоже, маючи рідню, дитину в чужі руки віддавати…
Несподіванкою стало, що у сина з невісткою кілька місяців тому народилася донечка Ліана. Ще одне немовля на сьомому десятку років жінці не потягнути. А тим паче, що доля готувала Тетяні Іванівні ще один удар: чоловік, не витримавши одного нещастя за іншим, наклав на себе руки. Пережити одне за одним горе і допомагає Богданчик. Вірніше, обов’язок перед ним.
У Тетяни Іванівни дружна рідня. Щоразу на допомогу приходить сестра Ніна Іванівна, що мешкає з родиною в Єньковій Рудні. Її чоловік Віктор Володимирович з сином Максимом стараються перекладати на свої плечі чоловічу роботу. Й у Тихоновичах літня жінка не самотня. Першим, про кого з вдячністю відгукується Т.І. Білоус, фельдшер Ю.І. Будлянський. Дуже допомагають сусіди Г.М. Петриченко та Л.П. Кушнір. Не могла не згадати однокласницю Н.Ф. Мураху. Тобто світ не без добрих людей.
Якось зовсім мало розповідала Тетяна Іванівна про старшу доньку. Ту ростила бабуся. І складається враження, що, дістанціювавши, мама хоче вберегти хоча б доньку від родинних бід, що багато років переслідують сім’ю. Душа болить за десятимісячною Ліанкою, яку нібито забирають у прийомну сім’ю. Дай, Боже, дитині щастя. Бо у рідної матусі, яка, до речі, сама з неблагополучної родини, абсолютно відсутній материнський інстинкт. Єдине, на що вона спромоглася за кілька місяців, так це зателефонувати бабусі з дорученням розшукати дівчинку, а для чого - пояснити не змогла.
Доля жінки, про яку йдеться в цій статті, дуже закручена й не проста. Давайте не будемо поспішати засуджувати. Зрозуміти й співчувати – це завжди благородніше. Тож будемо добріші одне до одного – стане добрішим світ.
Валентина ВОЛОКУШИНА
Фото автора
Кілька років ми не бачилися. Тетяна Іванівна вийшла на пенсію. І раптом зустріч у місті. Жінка змарніла, а за ручку тримає маленького худенького хлопчика.
- Це мій онучок, Богданчиком назвали. За цей час у 22 роки помер мій молодший синок Михайлик. Був одружений, але онуків від нього не діждалася. – Тетяна Іванівна ховає очі. – У старшого, Романа, доля взагалі не склалася. Помер у 34 роки, з яких 13 років – тричі – провів у в’язниці. Бачачи, яка непутяща невістка, вирішила забрати Богданчика й оформити над ним опіку – не гоже, маючи рідню, дитину в чужі руки віддавати…
Несподіванкою стало, що у сина з невісткою кілька місяців тому народилася донечка Ліана. Ще одне немовля на сьомому десятку років жінці не потягнути. А тим паче, що доля готувала Тетяні Іванівні ще один удар: чоловік, не витримавши одного нещастя за іншим, наклав на себе руки. Пережити одне за одним горе і допомагає Богданчик. Вірніше, обов’язок перед ним.
У Тетяни Іванівни дружна рідня. Щоразу на допомогу приходить сестра Ніна Іванівна, що мешкає з родиною в Єньковій Рудні. Її чоловік Віктор Володимирович з сином Максимом стараються перекладати на свої плечі чоловічу роботу. Й у Тихоновичах літня жінка не самотня. Першим, про кого з вдячністю відгукується Т.І. Білоус, фельдшер Ю.І. Будлянський. Дуже допомагають сусіди Г.М. Петриченко та Л.П. Кушнір. Не могла не згадати однокласницю Н.Ф. Мураху. Тобто світ не без добрих людей.
Якось зовсім мало розповідала Тетяна Іванівна про старшу доньку. Ту ростила бабуся. І складається враження, що, дістанціювавши, мама хоче вберегти хоча б доньку від родинних бід, що багато років переслідують сім’ю. Душа болить за десятимісячною Ліанкою, яку нібито забирають у прийомну сім’ю. Дай, Боже, дитині щастя. Бо у рідної матусі, яка, до речі, сама з неблагополучної родини, абсолютно відсутній материнський інстинкт. Єдине, на що вона спромоглася за кілька місяців, так це зателефонувати бабусі з дорученням розшукати дівчинку, а для чого - пояснити не змогла.
Доля жінки, про яку йдеться в цій статті, дуже закручена й не проста. Давайте не будемо поспішати засуджувати. Зрозуміти й співчувати – це завжди благородніше. Тож будемо добріші одне до одного – стане добрішим світ.
Валентина ВОЛОКУШИНА
Фото автора
Комментариев нет:
Отправить комментарий