Жартома
Звати мене Василь, а прізвище – Грищенко, та в селі всі звикли кликати інакше й значно простіше: Вась-Вась.
Народився я у Великому Щимелі, де й наразі знаходжуся. У 2005 році, коли мені видали паспорт, якраз відбувалася Помаранчева революція. Я й обгортку відповідну купив з відповідним написом: „Вірю! Знаю! Можемо!”З часом ті написи стерлися, залишилося лише „може”...
Але слухайте далі про те, як живуть я і мої односельці...
У нашому селі переважна більшість мешканців - люди порядні, хороші, хоча, не секрет, що є й п’яниці, крадії. Є культурно-освітянські заклади – школа, церква, бібліотека, чотири продовольчі магазини, клуб і кафе. Кафе – гарне, на заході України подібні торговельні точки звуть корчмою. До речі, більшість відвідувачів там – вишукані, окремі. Приїжджають на дорогих іномарках, беруть дороге питво і наїдки. Більшість – чоловіки, зате в інших магазинах переважають жінки, а в клубі – зовсім рання молодь. Старша ж давно роз’їхалася по заробітках. Ті ж, які не доросли до клубу, „тусуються” на шкільному дворі, таємно від своїх батьків там курять.
Культурне життя у селі бринить, а дозвілля своє кожен проводить по-своєму. Приміром, поблизу кафе чи у сквері, що неподалік, можна „козла забити” із дядьком Степаном, можна на танцях у вихідні в клубі покрутитися, а в понеділок і четвер – в кіно сходити.
Кажу ж вам: село живе, працює, відпочиває! Ну, а кому захочеться чогось іншого, тоді варто їхати до райцентру. Чалапаєте чи біжите до автобусної зупинки (можна добігти за півгодини, досунутися – за годину) – і ви в автобусі, і ви в райцентрі! Щоправда, бува, в автобусі не те, що посидіти - полежати на комусь із пасажирів можна, чи повисіти на одній нозі. Немов десь у цирку виступаєш! А можна і не потрапити у автобус, коли він переповнений людьми їде...
Але давайте думати про хороше. Сіли в автобус – і у Сновську! А там – кіно у будинку культури, більярд – у „Старому замку”, пивце і пиріжечки – у „Вітамінці”.
Побували години дві, три і додому – пора! Ху-у-х!.. Нарешті дім рідний! А в хліві голодна худоба. Підкинув трави корові, погодував курей, свиней. Потім хапаємо отруту і мерщій вирушаємо на війну з колорадами. Заїли картоплю, паразити...
Взагалі-то у нас в селі життя цікаве, особливо у вихідні дні. Все село збирається подивитися то на п’яного діда Матвія, то на одну подружню пару, котра щонеділі з’ясовує свої стосунки. Спочатку із їхньої хати чується дзвін розбитого посуду і крики. Крізь вікно видні два силуети, котрі махають руками. Потім цій парі стає тісно в хаті і вона виходить на вулицю. Можна почути всі пікантні подробиці сімейного життя у переплетінні з відбірними нелітературними висловами, порівняннями. І що цікаво: на перегляд цього сільського спектаклю сходиться півсела. Хтось із-за дерева визирає, хтось через дірку паркана ніс висовує, хтось просто посеред вулиці зупиняється і сміється.
Але коли „сварлива парочка” когось побачить, то сюжет „спектаклю” кардинально змінюється. Стріли гніву перенаправляються на першого, хто трапився. Його починають лаяти так, що листя з дерев падє!
Відвівши душу, наша парочка замовкає. Чоловік дружині каже: „Ідем, моя кохана, до хати!” Вони обіймаються і йдуть за двері. Продовження теми наступає через тиждень.
Надивившись на таке, ми зі своєю Галюнею домовляємося: як одружимося – посуд битимемо тихо!..
Записав Георгій ЛЕПНЮК
Звати мене Василь, а прізвище – Грищенко, та в селі всі звикли кликати інакше й значно простіше: Вась-Вась.
Народився я у Великому Щимелі, де й наразі знаходжуся. У 2005 році, коли мені видали паспорт, якраз відбувалася Помаранчева революція. Я й обгортку відповідну купив з відповідним написом: „Вірю! Знаю! Можемо!”З часом ті написи стерлися, залишилося лише „може”...
Але слухайте далі про те, як живуть я і мої односельці...
У нашому селі переважна більшість мешканців - люди порядні, хороші, хоча, не секрет, що є й п’яниці, крадії. Є культурно-освітянські заклади – школа, церква, бібліотека, чотири продовольчі магазини, клуб і кафе. Кафе – гарне, на заході України подібні торговельні точки звуть корчмою. До речі, більшість відвідувачів там – вишукані, окремі. Приїжджають на дорогих іномарках, беруть дороге питво і наїдки. Більшість – чоловіки, зате в інших магазинах переважають жінки, а в клубі – зовсім рання молодь. Старша ж давно роз’їхалася по заробітках. Ті ж, які не доросли до клубу, „тусуються” на шкільному дворі, таємно від своїх батьків там курять.
Культурне життя у селі бринить, а дозвілля своє кожен проводить по-своєму. Приміром, поблизу кафе чи у сквері, що неподалік, можна „козла забити” із дядьком Степаном, можна на танцях у вихідні в клубі покрутитися, а в понеділок і четвер – в кіно сходити.
Кажу ж вам: село живе, працює, відпочиває! Ну, а кому захочеться чогось іншого, тоді варто їхати до райцентру. Чалапаєте чи біжите до автобусної зупинки (можна добігти за півгодини, досунутися – за годину) – і ви в автобусі, і ви в райцентрі! Щоправда, бува, в автобусі не те, що посидіти - полежати на комусь із пасажирів можна, чи повисіти на одній нозі. Немов десь у цирку виступаєш! А можна і не потрапити у автобус, коли він переповнений людьми їде...
Але давайте думати про хороше. Сіли в автобус – і у Сновську! А там – кіно у будинку культури, більярд – у „Старому замку”, пивце і пиріжечки – у „Вітамінці”.
Побували години дві, три і додому – пора! Ху-у-х!.. Нарешті дім рідний! А в хліві голодна худоба. Підкинув трави корові, погодував курей, свиней. Потім хапаємо отруту і мерщій вирушаємо на війну з колорадами. Заїли картоплю, паразити...
Взагалі-то у нас в селі життя цікаве, особливо у вихідні дні. Все село збирається подивитися то на п’яного діда Матвія, то на одну подружню пару, котра щонеділі з’ясовує свої стосунки. Спочатку із їхньої хати чується дзвін розбитого посуду і крики. Крізь вікно видні два силуети, котрі махають руками. Потім цій парі стає тісно в хаті і вона виходить на вулицю. Можна почути всі пікантні подробиці сімейного життя у переплетінні з відбірними нелітературними висловами, порівняннями. І що цікаво: на перегляд цього сільського спектаклю сходиться півсела. Хтось із-за дерева визирає, хтось через дірку паркана ніс висовує, хтось просто посеред вулиці зупиняється і сміється.
Але коли „сварлива парочка” когось побачить, то сюжет „спектаклю” кардинально змінюється. Стріли гніву перенаправляються на першого, хто трапився. Його починають лаяти так, що листя з дерев падє!
Відвівши душу, наша парочка замовкає. Чоловік дружині каже: „Ідем, моя кохана, до хати!” Вони обіймаються і йдуть за двері. Продовження теми наступає через тиждень.
Надивившись на таке, ми зі своєю Галюнею домовляємося: як одружимося – посуд битимемо тихо!..
Записав Георгій ЛЕПНЮК
Комментариев нет:
Отправить комментарий