“Не час минає, а минаєм ми”, – написала у своєму вірші Ліна Костенко. Так, ми справді минаємо… Ми лише крихітні піщинки у велетенській пустелі людства. Ми маленькі крапочки на безкрайньому аркуші Всесвіту, у Божих руках. Творець запалює нашу свідомість, дарує нам незбагненне диво – життя, а потім забирає нас додому, у Вічність…
Вже згасла зірка Валентини Василівни. Недовго світила вона на життєвому небосхилі, та залишила після себе яскравий слід. Частинка її - не тільки у синові й онукові, а й у пам’яті численних друзів і знайомих, у кожному рядочкові з-під її руки. Валентина Василівна віднайшла не тільки своє професійне творче покликання – стала талановитим журналістом. А найголовніше – виконувала людське призначення на землі – вміла ЛЮБИТИ. Людей, роботу, рідну землю, Бога… Вона була людиною серця, біля якої затишно, яка надихає і наповнює інших своїм внутрішнім теплом, добротою своєї душі, життєрадістю. Вона була знаковою особистістю в моєму житті – Подругою, Наставницею, моїм добрим Ангелом, рідною душею.
Нас познайомили мої вірші. Валентина Василівна схвально відгукувалася про них, давала слушні поради, та найголовніше – надихала на нові починання, додавала впевненості у своїх силах. Приїхавши із села на навчання до міста, я щотижня ходила до школи юнкорів, яку вона вела, – ділилася власним досвідом, навчала журналістської майстерності, організовувала цікаві зустрічі з талановитими людьми. І майже щодня я забігала до «районки», в такий знайомий її кабінет – по обійми, добре слово, цінну пораду. Ми обмінювалися новинами, емоціями, і я, окрилена, бігла собі далі…
Так само швидко бігло й життя, та ми завжди підтримували зв’язок. Я знала про її важку хворобу. Але вона ніколи не жалілася, не скаржилася, не гнівила Бога. Вже скоро знову настане 12 жовтня. Та я, Валентино Василівно, вже не зможу привітати Вас із днем народження, як зазвичай, не почую вашого, попри все, завжди бадьорого голосу, не відчую Вашої усмішки. Натомість на моєму столі і в моєму серці горітиме свічка пам’яті про Вас. Дякую, що Ви були в моєму житті. Дякую Вам за всю доброту і щирість Вашої душі. Хай віднайде вона спокій у кращих світах. Хай прихистить її Господь.
Свого часу я присвятила цього вірша всім жінкам. А сьогодні хочу, щоб почули його Ви – бо саме Ви і були такою Жінкою-Берегинею – доброю, мудрою, терплячою, сильною, натхненною, світлою, люблячою…
Сяйнуло небо вічності зоринкою.
Ти мала щастя народитись Жінкою.
Із вуст проллються сотні молитов,
Несеш у світ ти Світло і Любов.
Розквітне час пелюстками Буття.
Ти – Мудрість. Ти – Натхнення. Ти – Життя.
Тетяна Пусь
Вже згасла зірка Валентини Василівни. Недовго світила вона на життєвому небосхилі, та залишила після себе яскравий слід. Частинка її - не тільки у синові й онукові, а й у пам’яті численних друзів і знайомих, у кожному рядочкові з-під її руки. Валентина Василівна віднайшла не тільки своє професійне творче покликання – стала талановитим журналістом. А найголовніше – виконувала людське призначення на землі – вміла ЛЮБИТИ. Людей, роботу, рідну землю, Бога… Вона була людиною серця, біля якої затишно, яка надихає і наповнює інших своїм внутрішнім теплом, добротою своєї душі, життєрадістю. Вона була знаковою особистістю в моєму житті – Подругою, Наставницею, моїм добрим Ангелом, рідною душею.
Нас познайомили мої вірші. Валентина Василівна схвально відгукувалася про них, давала слушні поради, та найголовніше – надихала на нові починання, додавала впевненості у своїх силах. Приїхавши із села на навчання до міста, я щотижня ходила до школи юнкорів, яку вона вела, – ділилася власним досвідом, навчала журналістської майстерності, організовувала цікаві зустрічі з талановитими людьми. І майже щодня я забігала до «районки», в такий знайомий її кабінет – по обійми, добре слово, цінну пораду. Ми обмінювалися новинами, емоціями, і я, окрилена, бігла собі далі…
Так само швидко бігло й життя, та ми завжди підтримували зв’язок. Я знала про її важку хворобу. Але вона ніколи не жалілася, не скаржилася, не гнівила Бога. Вже скоро знову настане 12 жовтня. Та я, Валентино Василівно, вже не зможу привітати Вас із днем народження, як зазвичай, не почую вашого, попри все, завжди бадьорого голосу, не відчую Вашої усмішки. Натомість на моєму столі і в моєму серці горітиме свічка пам’яті про Вас. Дякую, що Ви були в моєму житті. Дякую Вам за всю доброту і щирість Вашої душі. Хай віднайде вона спокій у кращих світах. Хай прихистить її Господь.
Свого часу я присвятила цього вірша всім жінкам. А сьогодні хочу, щоб почули його Ви – бо саме Ви і були такою Жінкою-Берегинею – доброю, мудрою, терплячою, сильною, натхненною, світлою, люблячою…
Сяйнуло небо вічності зоринкою.
Ти мала щастя народитись Жінкою.
Із вуст проллються сотні молитов,
Несеш у світ ти Світло і Любов.
Розквітне час пелюстками Буття.
Ти – Мудрість. Ти – Натхнення. Ти – Життя.
Тетяна Пусь
Комментариев нет:
Отправить комментарий