Без перебільшення, це про журналіста Сновської районної газети «Промінь» Валентину Волокушину. На жаль, вже покійну: сорок днів як відійшла вона у вічність.
За життя Валя постійно опікувалася обдарованою дітворою – слухачами школи юнкорів (юних кореспондентів), що функціонувала і при редакції «Променя», і при будинку школярів (в минулі часи – піонерів). Носилася з ними, мов із писаною торбою, організовувала всілякі свята й заходи. Підтримувала, втішала, вислуховувала, витирала сльози і раділа першим перемогам, зігрівала теплом душі й серця, а головне – благословляла на журналістські шляхи й виводила в люди. До слова, не розраховуючи на вдячність вихованців.
У моєму домашньому архіві збереглися листи, написані Валиним каліграфічним почерком. Конверти – об’ємні, мов маленькі пухкі подушечки, бо в них, окрім послання із похвалами юному таланту, додані Валею ще й дитячі роботи.
Вона й мене активно задіювала в процес кування майбутніх кадрів. Траплялося, приїду в гості – і ніч читаю вірші чи оповіданнячка юнкорів. Як було це із поезією Тетяни Пусь із Нових Млинів та образками і новелами Аліни Акуленко зі Сновська.
Обидві дівчини з легкої Валиної руки знайшли свої стежини – закінчили філологічний факультет Київського національного університету ім. Шевченка і стали відомими журналістками.
Коли нині слухаю чудові радіопередачі Аліни, завжди думаю: «Яка ж молодчина Валя, що розгледіла в романтичній школярці майбутню журналістку!».
В одному із листів Аліна писала мені: «Була така мить, коли ворухнулася думка, що то не про мене написано стільки хороших слів, а про іншу дівчину. Романтичну, справедливу, відчайдушну і трохи мрійницю». Новели, образки й оповіданні школярки публікували чернігівські газети – «Семья – сем Я» і «Гарт», часопис «Літературний Чернігів».
Таня й Аліна писали до газети про все побачене в школі й поза її стінами, а Валя допомагала, підправляла тексти, редагувала їх творіння.
Та особливо довірливими були взаємини із Тетяною Пусь (у заміжжі Волощенко). Вони (як подруги й колеги) спілкувалися до останніх днів Валиного земного життя. Вже нібито й старомодно організовувати подібні школи юних кореспондентів, на громадських засадах допомагати дітям знайти себе. Та коли б не Валентина Волокушина, не було б такої журналістки, як Ольга Макуха із «Вісника Ч» і «Весть», як Олена Нагорна із «України молодої».
Тому завжди захоплювалася й пишалася своєю подругою, її невтомністю й відданістю нашому нелегкому журналістському ремеслу. Вклоняюся її великому серцю,сповненому любові до людей. Сумую і печалюсь, й душа моя завжди щемітиме й болітиме, бо світ збіднів і втратив яскраві барви опісля смерті Валентини. Та вона живе у вдячних спогадах героїв публікацій (а пропрацювала вона в «Промені» понад сорок років) читачів і вдячних вихованців.
Ольга Чернякова
За життя Валя постійно опікувалася обдарованою дітворою – слухачами школи юнкорів (юних кореспондентів), що функціонувала і при редакції «Променя», і при будинку школярів (в минулі часи – піонерів). Носилася з ними, мов із писаною торбою, організовувала всілякі свята й заходи. Підтримувала, втішала, вислуховувала, витирала сльози і раділа першим перемогам, зігрівала теплом душі й серця, а головне – благословляла на журналістські шляхи й виводила в люди. До слова, не розраховуючи на вдячність вихованців.
У моєму домашньому архіві збереглися листи, написані Валиним каліграфічним почерком. Конверти – об’ємні, мов маленькі пухкі подушечки, бо в них, окрім послання із похвалами юному таланту, додані Валею ще й дитячі роботи.
Вона й мене активно задіювала в процес кування майбутніх кадрів. Траплялося, приїду в гості – і ніч читаю вірші чи оповіданнячка юнкорів. Як було це із поезією Тетяни Пусь із Нових Млинів та образками і новелами Аліни Акуленко зі Сновська.
Обидві дівчини з легкої Валиної руки знайшли свої стежини – закінчили філологічний факультет Київського національного університету ім. Шевченка і стали відомими журналістками.
Коли нині слухаю чудові радіопередачі Аліни, завжди думаю: «Яка ж молодчина Валя, що розгледіла в романтичній школярці майбутню журналістку!».
В одному із листів Аліна писала мені: «Була така мить, коли ворухнулася думка, що то не про мене написано стільки хороших слів, а про іншу дівчину. Романтичну, справедливу, відчайдушну і трохи мрійницю». Новели, образки й оповіданні школярки публікували чернігівські газети – «Семья – сем Я» і «Гарт», часопис «Літературний Чернігів».
Таня й Аліна писали до газети про все побачене в школі й поза її стінами, а Валя допомагала, підправляла тексти, редагувала їх творіння.
Та особливо довірливими були взаємини із Тетяною Пусь (у заміжжі Волощенко). Вони (як подруги й колеги) спілкувалися до останніх днів Валиного земного життя. Вже нібито й старомодно організовувати подібні школи юних кореспондентів, на громадських засадах допомагати дітям знайти себе. Та коли б не Валентина Волокушина, не було б такої журналістки, як Ольга Макуха із «Вісника Ч» і «Весть», як Олена Нагорна із «України молодої».
Тому завжди захоплювалася й пишалася своєю подругою, її невтомністю й відданістю нашому нелегкому журналістському ремеслу. Вклоняюся її великому серцю,сповненому любові до людей. Сумую і печалюсь, й душа моя завжди щемітиме й болітиме, бо світ збіднів і втратив яскраві барви опісля смерті Валентини. Та вона живе у вдячних спогадах героїв публікацій (а пропрацювала вона в «Промені» понад сорок років) читачів і вдячних вихованців.
Ольга Чернякова
Комментариев нет:
Отправить комментарий