І не дивно, адже Снов всього в двох кілометрах від села. І довкола нього повно водойм. (Сільський голова Михайло Козел стверджує: не менше п’ятнадцяти).
Тільки в урочищі Жалінному озеро простяглося на півтора кілометри. У спеку, коли воно місцями пересихає, утворюється кілька менших, відокремлених одне від одного. І в кожному – риба.
Старожили розказують: у 33-му риба та яйця диких качок врятували зарічанців від голоду. Зараз тут теж багато хто - без перебільшення - живе з річки. А рибалять і старі, і малі.
Вибір –де і що вудити – на всі смаки. За якою рибою ідуть в урочище В’юнище, пояснювати не треба. Тут – болітця, глухі протоки: тиха вода і мулисте дно. Рай для в’юнів.
Сільчани ловлять їх саморобними решетами – з лозяними боковинами і полотняним дном.
Запитую про найдосвідченішого рибалку, і в сільраді, не змовляючись, називають 72- річного Миколу Полковниченка.
– Скільки пам’ятаю себе, стільки й рибалю, - говорить чоловік. – Ходив на річку і з батьком, і з братами. У сім’ї було шестеро дітей, росли на рибі. Замість іграшок у дитинстві було вудилище з ліщини, ліска з кінського хвоста і саморобні гачки. Зате як клювало! Риба ловилось без всякого прикорму – на черв’яків, тісто, варений ячмінь. У річці було багато раків. Ловити їх руками - ціла наука. Спочатку шукаєш під каменем, поваленим у річку деревом чи під коренями нору. Тягнеш з неї рака, а він не дається, пручається, чіпляється за стінки. Краще дочекатися, поки здобич сама покине схованку. Тоді не лави гав, хапай швидше, бо рак миттю втече. Він плаває дуже швидко, дарма, що «не так, як усі»: головою назад і відштовхуючись від води хвостом.
Про особливості риб Микола Семенович знає з власного досвіду:
– Лящ – обережний. Його краще ловити на світанку, бо потім він іде на глибину. Соми – осілі. Можуть роками жити в одній і тій самій ямі. Непокояться хіба що перед грозою. Лин любить зарослі рівчаки з тиною.
– А про яку рибу можна сказати, що вона найкрасивіша?
– Мабуть, про в`язя. Особливо весною, коли його тіло з металевим блиском, а голова ніби відлита із золота.
– А яка для Вас найсмачніша?
– Лини та невеликі щуки. Із голів великих виходить добра юшка. У нас її варять без м’яса і сала: риба, пара картоплин, пшенична січка, спеції і зелень.
- Похваліться Вашими найкращими трофеями.
– Особливо нічим. Хоча 8-кілограмову щуку і 6-кілограмового сома додому приносив.
– Самі їх готували?
– Міг і сам. Але ці страви не йшли ні в які порівняння з тими, що готувала моя Марія, - зітхає. Дружина померла у 2008-му. Прожили разом 47 років. А зустрілися випадково. «На чужій території» - у селі Чечельник на Хмельниччині. Він приїхав туди з Києва у відрядження (був бульдозеристом в «Укргідроспецбуді»). Вона родом з Білорусії. Працювала в Чечельнику на цукровому заводі. Одружилися, «не з’ївши» рекомендованого «пуду солі» - через кілька місяців після знайомства: відчули одне в одному кожен свою половинку. І не помилилися. Їхня старша дочка з сім’єю живе на Донбасі. Молодша – в Заріччі. У своєму домі. Сама. З чоловіком життя не склалося. Не пощастило у шлюбі і її доньці. Зате обом їм пощастило з батьком і дідусем. Він, не зважаючи на вік, встигає всюди дати лад. Тримає корову. Заготовляє дрова для всіх. Ремонтує, облаштовує їхні обійстя. У своєму підтримує порядок, щоб було не гірше, ніж при дружині.
– Шкода, - каже, - здоров’я не додається з роками.
Ходить за ним у баню (сам збудував) і на річку. Ловить з берега і з човна.
– Човен, - розказує, - уже, мабуть, десятий. Зробив його із сосни – щоб довше служив.
Штучних (силіконових) приманок не визнає.
– Найкраще ловиться на живця. Щука – на білого карася, лин, язь – на піскаря, плотва – на чорних п’явок. Добра приманка і дощові черв’яки. У Заріччі вони звичайні, а в Нових Боровичах, розказували, є виповзки, у яких у темноті світяться голови. Сом їх добре бере. Та на що не ловити – аби річці не шкодити. І рибі. При розумній рибалці ( щоб не нищили все живе електровудками) її усім вистачить. Я сам годую три сім’ї.
– На День рибалки вип’єте двадцять грамів, аби і надалі добре ловилось?
– Не вип’ю, бо ще молодим отримав урок на все життя. … Хлопцям здалося, що мало випивки, і вони послали мене мотоциклом за добавкою. Я був найтверезішим, хоча теж випив. Мотоцикл перекинувся. Замалим не знесло череп – вм’ятина видна й досі. Тоді я й поставив крапку. Вирішив: у мене тільки одне життя. Не треба його марнувати. А риба і без «двадцяти грамів» ловитиметься…
Марія
Ісаченко
Фото автора
Тільки в урочищі Жалінному озеро простяглося на півтора кілометри. У спеку, коли воно місцями пересихає, утворюється кілька менших, відокремлених одне від одного. І в кожному – риба.
Старожили розказують: у 33-му риба та яйця диких качок врятували зарічанців від голоду. Зараз тут теж багато хто - без перебільшення - живе з річки. А рибалять і старі, і малі.
Вибір –де і що вудити – на всі смаки. За якою рибою ідуть в урочище В’юнище, пояснювати не треба. Тут – болітця, глухі протоки: тиха вода і мулисте дно. Рай для в’юнів.
Сільчани ловлять їх саморобними решетами – з лозяними боковинами і полотняним дном.
Запитую про найдосвідченішого рибалку, і в сільраді, не змовляючись, називають 72- річного Миколу Полковниченка.
– Скільки пам’ятаю себе, стільки й рибалю, - говорить чоловік. – Ходив на річку і з батьком, і з братами. У сім’ї було шестеро дітей, росли на рибі. Замість іграшок у дитинстві було вудилище з ліщини, ліска з кінського хвоста і саморобні гачки. Зате як клювало! Риба ловилось без всякого прикорму – на черв’яків, тісто, варений ячмінь. У річці було багато раків. Ловити їх руками - ціла наука. Спочатку шукаєш під каменем, поваленим у річку деревом чи під коренями нору. Тягнеш з неї рака, а він не дається, пручається, чіпляється за стінки. Краще дочекатися, поки здобич сама покине схованку. Тоді не лави гав, хапай швидше, бо рак миттю втече. Він плаває дуже швидко, дарма, що «не так, як усі»: головою назад і відштовхуючись від води хвостом.
Про особливості риб Микола Семенович знає з власного досвіду:
– Лящ – обережний. Його краще ловити на світанку, бо потім він іде на глибину. Соми – осілі. Можуть роками жити в одній і тій самій ямі. Непокояться хіба що перед грозою. Лин любить зарослі рівчаки з тиною.
– А про яку рибу можна сказати, що вона найкрасивіша?
– Мабуть, про в`язя. Особливо весною, коли його тіло з металевим блиском, а голова ніби відлита із золота.
– А яка для Вас найсмачніша?
– Лини та невеликі щуки. Із голів великих виходить добра юшка. У нас її варять без м’яса і сала: риба, пара картоплин, пшенична січка, спеції і зелень.
- Похваліться Вашими найкращими трофеями.
– Особливо нічим. Хоча 8-кілограмову щуку і 6-кілограмового сома додому приносив.
– Самі їх готували?
– Міг і сам. Але ці страви не йшли ні в які порівняння з тими, що готувала моя Марія, - зітхає. Дружина померла у 2008-му. Прожили разом 47 років. А зустрілися випадково. «На чужій території» - у селі Чечельник на Хмельниччині. Він приїхав туди з Києва у відрядження (був бульдозеристом в «Укргідроспецбуді»). Вона родом з Білорусії. Працювала в Чечельнику на цукровому заводі. Одружилися, «не з’ївши» рекомендованого «пуду солі» - через кілька місяців після знайомства: відчули одне в одному кожен свою половинку. І не помилилися. Їхня старша дочка з сім’єю живе на Донбасі. Молодша – в Заріччі. У своєму домі. Сама. З чоловіком життя не склалося. Не пощастило у шлюбі і її доньці. Зате обом їм пощастило з батьком і дідусем. Він, не зважаючи на вік, встигає всюди дати лад. Тримає корову. Заготовляє дрова для всіх. Ремонтує, облаштовує їхні обійстя. У своєму підтримує порядок, щоб було не гірше, ніж при дружині.
– Шкода, - каже, - здоров’я не додається з роками.
Ходить за ним у баню (сам збудував) і на річку. Ловить з берега і з човна.
– Човен, - розказує, - уже, мабуть, десятий. Зробив його із сосни – щоб довше служив.
Штучних (силіконових) приманок не визнає.
– Найкраще ловиться на живця. Щука – на білого карася, лин, язь – на піскаря, плотва – на чорних п’явок. Добра приманка і дощові черв’яки. У Заріччі вони звичайні, а в Нових Боровичах, розказували, є виповзки, у яких у темноті світяться голови. Сом їх добре бере. Та на що не ловити – аби річці не шкодити. І рибі. При розумній рибалці ( щоб не нищили все живе електровудками) її усім вистачить. Я сам годую три сім’ї.
– На День рибалки вип’єте двадцять грамів, аби і надалі добре ловилось?
– Не вип’ю, бо ще молодим отримав урок на все життя. … Хлопцям здалося, що мало випивки, і вони послали мене мотоциклом за добавкою. Я був найтверезішим, хоча теж випив. Мотоцикл перекинувся. Замалим не знесло череп – вм’ятина видна й досі. Тоді я й поставив крапку. Вирішив: у мене тільки одне життя. Не треба його марнувати. А риба і без «двадцяти грамів» ловитиметься…
Марія
Ісаченко
Фото автора
Комментариев нет:
Отправить комментарий