Князь залишився з дружиною. Вони сіли в човна і відпливли з Мурома. Жили як прості люди. Раділи, що разом. А в Муромі тим часом почалася смута. Бояри уклінно просили Петра і Февронію повернутися. Вони погодилися.
Щасливо прожили до старості. А потім прийняли постриг. Благали Бога, щоб померти в один день, і заповідали покласти тіла в спільну труну (завчасно приготували її з одного каменя з тонкою перегородкою) Їхні серця перестали битися в один день і годину – 25 червня (по новому стилю – 8 липня) 1228 року.
Ця красива історія згадалася у Смячі – після знайомства з сім’єю Григорія та Тетяни Муравок.
Психоаналітики застерігають: з першого погляду ми закохуємось не в реальну людину, а в образ, який існує у нашій уяві. Досить реальній людині у чомусь співпасти з цим образом, і все: ми закохані. Якщо при цьому ще й перебуваємо в особливому емоційному стані, а запахи її чи його феромонів (це такі особливі речовини, що виділяються нашими організмами) так подразнюють клітини головного мозку, що йде обертом голова, кохання може спалахнути всього за 30 секунд.
– Це трапилось, коли я була в сьомому класі. Тоді, в середині 80-х, практикували різні міжшкільні змагання. Команда нашої, Староруднянської, школи приїхала зустрітися з суперниками зі Смячі на їхній території. Я була в групі підтримки, - розповідає Тетяна Муравко. Їй зараз 42. Вона вчителює у тій самій Смяцькій школі, де все відбулося. - У перерві між поєдинками, виходячи із залу, стикнулася у дверях з незнайомим хлопцем. Це тривало лише мить. Навіть розгледіти його до пуття не встигла. Просто подивилися одне одному в очі. І, як кажуть у таких випадках, життя пішло далі, а думки залишилися на місці зустрічі.
Я не знала, хто цей хлопець, місцевий чи приїжджий, який у нього характер, з якої він сім’ї – навіть імені його не знала, але постійно ловила себе на тому, що, сама того не бажаючи, думаю про нього.
«Закохалася, і не знаю, в кого», - сміялася над собою. Але викинути його з голови не могла. Дізнаватися про нього, розпитувати соромилась. Так і жила зі своїм незрозумілим почуттям, поки – уже у восьмому класі – не вирішила, що вступатиму. Засіла за підручники. Потім – екзамени, випускний, знову екзамени – у Прилуцьке педучилище, далі – студентське життя, нові враження…
Усе це з часом відтіснило її шкільне кохання з першого плану. Але воно не забулося – у дівчини було таке відчуття, що та миттєва зустріч була не просто так.
Після закінчення педучилища повернулася в свою – Староруднянську – школу вчителькою початкових класів.
– Крім мене, з молодих тут були ще дві колеги. Ми здружилися. А наш директор – Микола Михайлович Канавець – був нам за батька, - продовжує Тетяна. – Якось «по-сімейному» викликає до себе усіх трьох. Посередині уроку. Питаємо одна одну: «Що трапилось? Чому так спішно?». Кожна стинає плечима – ніхто нічого не знає.
Заходимо. А він у кабінеті не сам.
– Знайомтеся. Це – ваш новий колега. Григорій Михайлович. Викладатиме трудове навчання. Закінчив Ржищівське педучилище в Київській області. Щойно відслужив в армії. Нежонатий. Щось мені підказує: котрусь з вас точно посватає. Глядіть: не пересваріться через нього. Ми дружно розсміялися: наш директор, виходить, ще й звідник. І розійшлися по уроках.
Новий учитель виявився майстром на всі руки. Допомагав оформляти класні кімнати. Тетянина вийшла найкращою. Він проводив там кожну вільну хвилину.
– На заздрість усій школі?
– Та ні – на радість. Нам пощастило з колективом. Ніхто не пліткував, хоч усі помічали нашу взаємну прихильність. Навіть діти. Вони спустошували шкільні клумби: приносили мені букети і казали, що квіти – від Григорія Михайловича.
– А молоді вчительки не ревнували?
– Кожна з них зустріла свою половинку. А Григорій виявився моєю.
– Як ви це відчули?
– Це важко передати словами. Було таке відчуття, що все уже давно між нами вирішено, хоч – за великим рахунком – у нас було тільки три справжні побачення. Перше – в кінці квітня 1992 року – майже через півроку після знайомства: їздили мотоциклом на Пасхальну службу в сусідню Петрівку. Наступне – на маївці. Варили першу спільну юшку. Третє – на День Перемоги. У лісі. Палили багаття, співали під гітару. А ввечері, уже прощаючись біля її хвіртки, він несподівано спитав:
– Вийдеш за мене?
Вона, не роздумуючи, відповіла:
– Так.
Чому все так легко складалося, обоє пояснили собі пізніше: трохи більше, ніж через два тижні, коли після останнього дзвоника в школі Григорій повіз Тетяну в Смяч – знайомити зі своїми батьками.
– Вийшло так, що я на якийсь час залишилася в хаті сама, - згадує жінка. – Батьки жениха після спілкування вийшли щось доробити по господарству, а Гриша – нарвати мені полуниць. Щоб не нудьгувала, дав подивитися сімейні альбоми. Я відкрила перший - і аж подих перехопило. З фотографії на мене дивився той самий хлопець, у якого я закохалася в сьомому класі. Так через сім років я дізналася, хто то був… Виходить, доля давно готувала нашу зустріч. Як після цього не повірити, що шлюби дійсно укладаються на небесах? (Згідно з легендою, незадовго до народження кожної людини ангели указують, з ким їй належить зустрітися в майбутньому).
Питаю Григорія, чи відчув він тоді теж щось особливе – до Тетяни. Він сміється:
– Я вимагав, щоб мені її народили, щойно сам з’явився на світ. Так голосно кричав, що майбутня теща, мабуть, почула аж у Старій Рудні: народила Таню рівно через дев’ять місяців.
Нинішнього 8 серпня виповниться 21 рік, відколи вони разом. Майже відразу після весілля переїхали в Смяч. Побудували свій дім. Обоє здобули вищу освіту. Обоє вчителюють. У 1995-му у них народився Валерій. Нині – студент, майбутній програміст. Донька Юля закінчила сьомий клас.
«Живуть щасливо, – кажуть про них у селі, - дай Бог кожному так». Хоч, як і всі селяни, вони порають город, тримають господарство, але встигають і на морі відпочити, і в горах побувати. Є час і на зустрічі з друзями, і на улюблене заняття: сімейне тріо Муравок відоме не тільки сільським глядачам, воно - незмінний учасник усіх районних оглядів художньої самодіяльності.
– А почалося все з довгих зимових вечорів, коли вимикали світло, - каже Тетяна. - Щоб згаяти час, чоловік брав гітару, і ми всі втрьох співали. Наш син змалку знав пісні усіх відомих бардів. Тепер на зміну йому прийшла Юля. Вона, мабуть, перевершить нас усіх. Батьки возять дівчинку на репетиції в районний Будинок культури. Керівник вокального ансамблю, у якому Юля співає, Ольга Сенченко високо оцінює її здібності.
– Доля зробила багато, аби ви не розминулися. Як складеться далі - залежало від вас. Що ви такого зробили, щоб не розгубити свого щастя? – запитую Муравок.
– Якось у Смяч приїжджали купувати картоплю із західної України. У нас ночував один уже немолодий водій. Придивлявся, як ми мешкаємо, розпитував про все. На прощання сказав: «Житимете добре, бо у вас нема слова «я», а є - «ми».
Мабуть, це – найправильніша відповідь на ваше питання.
Марія
Ісаченко
Комментариев нет:
Отправить комментарий