Від бабусі
Бути у Клюсах 26 червня і не зайти до Ніни Качури було б великою помилкою. Бо на цю дату припадає день Кулини, з давніх давен відомий у народі як свято каші. А готувати її хазяйка (колишній сільський голова) – велика майстриня. Цікаво, яка в неї сьогодні. Обов’язкова гречана (бо Кулина – гречишниця) чи якась інша?
– Усяка є, - посміхається жінка, дістаючи з печі два чавунці і горщик. – Наварила багато, бо сьогодні такий день, що усіх треба частувати . Бабуся розказувала: колись виставляли столи просто на вулиці, і сусіди виносили на них свої каші. Пригощали одне одного. А особливо -жебраків і подорожніх, бо це обіцяло достаток протягом цілого року.
Ось тут у мене – пшоняна, тут – рисова, а ця – з різних круп. Скуштувати треба кожної, - знімає кришку з першої каші. По хаті розливається густий апетитний запах. – Бачите, виросла рівно вгору. Це на добро, - казала колись бабуся. Її звали Наталія Василівна. Прожила 101 рік – при розумі і на своїх ногах. Хто умів готувати кашу, так це вона. Рис, магазинна гречка були дефіцитом. Варила пшоняну із свого проса. Його спочатку треба було довго товкти у ступі. Я на бабусиних кашах виросла, а на моїх – троє наших з чоловіком дітей. Любили мої каші і доньки сусідів Волікових – Ліля та Віта. Прийдуть до моїх дівчат гратися, позалазять на піч, зголодніють, і Ліля починає:
- А яку ти сьогодні кашу варила?
Подам на піч з горщиком. Гуртом до вечора як за себе кинуть. Тепер уже дорослі, та цього не забули. Коли приїжджають, часто згадують, яка смачна була та каша: з печі – на печі. Тепер обидва мої онуки на кашу прибігають. І чоловік з сином люблять – на домашньому молоці, з домашнім маслом. Такою і частувала. Ще й з собою дала.
Свекрушина
На плиті чи навіть у духовці такої каші, як у печі, не звариш. Може, тому серед городян ця страва не така популярна. Майже з двох десятків опитаних у Щорсі жінок знайшлася тільки одна, яка пам’ятала нюанси приготування каші в печі – 51-річна домогосподарка Галина Приходько:
- Це не тому, що я професією кухар, - говорить жінка. - А через те, що справжню кашу мене навчила готувати свекруха Ольга Кирилівна - живе у хуторі Гай Сосницького району.
Вона насипала трохи більше чверті горщика промитих круп, заливала молоком, підсолювала, перемішувала і ставила в гирло печі. Коли каша ставала густішою, додавала масло, мак, ізюм, яйця, цукор. І чорнослив. Від нього каша була ніби з димком. Вимішувала, накривала кришкою і залишала в печі впрівати.
Потім ставила на стіл цю розсипчасту гарячу смакоту, і ми з чоловіком (тільки одружилися) жартома вихоплювали одне в одного шматочки із золотавою скориночкою. Свекрушина каша була найкращою стравою нашого медового місяця.
Я такої готувати не вміла. Не навчилася, хоч виросла в селі ( в Кучинівці) , бо зі школи вбила собі в голову, що заміж вийду тільки в місто.
- Там печі не буде, - сміялася до мами. – То й голову забивати нічого.
А доля візьми та пошли мені в чоловіки хлопця з хутора. Не один раз перевертала в печі чавуни і заливала припічок водою, поки навчилася орудувати рогачами. Потім і кашу освоїла. Через два місяці ми з чоловіком переїхали в Щорс. Живемо тут уже майже 30 років. І протягом усього цього часу я жодного разу не змогла зварити тут такої каші, яку варила в Гаю. Якось з жалем сказала про це моїй любій свекрусі: відтоді вона передає нам кашу зі своєї печі. Її дуже любить і наш син.
Хрестильна
У Гірську познайомилися з подружжям Іллєнків. Тетяна та Олександр (вони щойно відзначили мідне – 7 років разом – весілля) розказали, що вдома уже двічі подавали до столу особливу кашу. Це було на хрестинах їхніх дочок (Аліні - 6, Дарині – 2 роки).
- Справляти хрестини за старовинним звичаєм надоумила свекруха – Ніна Андріївна, - розказує Тетяна. – Вона добре знає весь обряд, бо її часто беруть почесною бабою.
Саме почесна баба (наша була зі Щорса – свекрушина подруга Ніна Науменко) і має варити в горщику хрестильну кашу – з медом, маслом, вершками, яйцями: щоб малюк ріс здоровим і дужим. В інший горщик садять кролика, півня чи курку. Обидва їх зав’язують у великі хустки і виносять до гостей. Хрещений дитини мусить відгадати, в якому – каша. У нас це було нескладно, бо в інший горщик посадили квочку з курчатами. Вони там вовтузилися, пищали – веселили всіх гостей. Потім хрещеному належить викупити кашу. Якщо він дає мало грошей, підключаються гості. Виходить як на аукціоні. Нашому куму Івану Васильєву каша обійшлася не менше, ніж у тисячу гривень.
Далі хрещений піднімає викуплений горщик високо вгору ( щоб дитина не була низькорослою) і розбиває об край столу – на щасливе життя. Один з черепків батьки беруть на пам’ять, решту виносять на город – на щедрий урожай. Кашу розкуповують гості. Зібрані гроші віддають матері малюка.Все проходить весело і гамірно. У цьому році так само справляли хрестини сина у сім’ї старшого брата мого чоловіка Миколи.
Марія Ісаченко
Бути у Клюсах 26 червня і не зайти до Ніни Качури було б великою помилкою. Бо на цю дату припадає день Кулини, з давніх давен відомий у народі як свято каші. А готувати її хазяйка (колишній сільський голова) – велика майстриня. Цікаво, яка в неї сьогодні. Обов’язкова гречана (бо Кулина – гречишниця) чи якась інша?
– Усяка є, - посміхається жінка, дістаючи з печі два чавунці і горщик. – Наварила багато, бо сьогодні такий день, що усіх треба частувати . Бабуся розказувала: колись виставляли столи просто на вулиці, і сусіди виносили на них свої каші. Пригощали одне одного. А особливо -жебраків і подорожніх, бо це обіцяло достаток протягом цілого року.
Ось тут у мене – пшоняна, тут – рисова, а ця – з різних круп. Скуштувати треба кожної, - знімає кришку з першої каші. По хаті розливається густий апетитний запах. – Бачите, виросла рівно вгору. Це на добро, - казала колись бабуся. Її звали Наталія Василівна. Прожила 101 рік – при розумі і на своїх ногах. Хто умів готувати кашу, так це вона. Рис, магазинна гречка були дефіцитом. Варила пшоняну із свого проса. Його спочатку треба було довго товкти у ступі. Я на бабусиних кашах виросла, а на моїх – троє наших з чоловіком дітей. Любили мої каші і доньки сусідів Волікових – Ліля та Віта. Прийдуть до моїх дівчат гратися, позалазять на піч, зголодніють, і Ліля починає:
- А яку ти сьогодні кашу варила?
Подам на піч з горщиком. Гуртом до вечора як за себе кинуть. Тепер уже дорослі, та цього не забули. Коли приїжджають, часто згадують, яка смачна була та каша: з печі – на печі. Тепер обидва мої онуки на кашу прибігають. І чоловік з сином люблять – на домашньому молоці, з домашнім маслом. Такою і частувала. Ще й з собою дала.
Свекрушина
На плиті чи навіть у духовці такої каші, як у печі, не звариш. Може, тому серед городян ця страва не така популярна. Майже з двох десятків опитаних у Щорсі жінок знайшлася тільки одна, яка пам’ятала нюанси приготування каші в печі – 51-річна домогосподарка Галина Приходько:
- Це не тому, що я професією кухар, - говорить жінка. - А через те, що справжню кашу мене навчила готувати свекруха Ольга Кирилівна - живе у хуторі Гай Сосницького району.
Вона насипала трохи більше чверті горщика промитих круп, заливала молоком, підсолювала, перемішувала і ставила в гирло печі. Коли каша ставала густішою, додавала масло, мак, ізюм, яйця, цукор. І чорнослив. Від нього каша була ніби з димком. Вимішувала, накривала кришкою і залишала в печі впрівати.
Потім ставила на стіл цю розсипчасту гарячу смакоту, і ми з чоловіком (тільки одружилися) жартома вихоплювали одне в одного шматочки із золотавою скориночкою. Свекрушина каша була найкращою стравою нашого медового місяця.
Я такої готувати не вміла. Не навчилася, хоч виросла в селі ( в Кучинівці) , бо зі школи вбила собі в голову, що заміж вийду тільки в місто.
- Там печі не буде, - сміялася до мами. – То й голову забивати нічого.
А доля візьми та пошли мені в чоловіки хлопця з хутора. Не один раз перевертала в печі чавуни і заливала припічок водою, поки навчилася орудувати рогачами. Потім і кашу освоїла. Через два місяці ми з чоловіком переїхали в Щорс. Живемо тут уже майже 30 років. І протягом усього цього часу я жодного разу не змогла зварити тут такої каші, яку варила в Гаю. Якось з жалем сказала про це моїй любій свекрусі: відтоді вона передає нам кашу зі своєї печі. Її дуже любить і наш син.
Хрестильна
У Гірську познайомилися з подружжям Іллєнків. Тетяна та Олександр (вони щойно відзначили мідне – 7 років разом – весілля) розказали, що вдома уже двічі подавали до столу особливу кашу. Це було на хрестинах їхніх дочок (Аліні - 6, Дарині – 2 роки).
- Справляти хрестини за старовинним звичаєм надоумила свекруха – Ніна Андріївна, - розказує Тетяна. – Вона добре знає весь обряд, бо її часто беруть почесною бабою.
Саме почесна баба (наша була зі Щорса – свекрушина подруга Ніна Науменко) і має варити в горщику хрестильну кашу – з медом, маслом, вершками, яйцями: щоб малюк ріс здоровим і дужим. В інший горщик садять кролика, півня чи курку. Обидва їх зав’язують у великі хустки і виносять до гостей. Хрещений дитини мусить відгадати, в якому – каша. У нас це було нескладно, бо в інший горщик посадили квочку з курчатами. Вони там вовтузилися, пищали – веселили всіх гостей. Потім хрещеному належить викупити кашу. Якщо він дає мало грошей, підключаються гості. Виходить як на аукціоні. Нашому куму Івану Васильєву каша обійшлася не менше, ніж у тисячу гривень.
Далі хрещений піднімає викуплений горщик високо вгору ( щоб дитина не була низькорослою) і розбиває об край столу – на щасливе життя. Один з черепків батьки беруть на пам’ять, решту виносять на город – на щедрий урожай. Кашу розкуповують гості. Зібрані гроші віддають матері малюка.Все проходить весело і гамірно. У цьому році так само справляли хрестини сина у сім’ї старшого брата мого чоловіка Миколи.
Марія Ісаченко
Комментариев нет:
Отправить комментарий