Його хата (у Щорсі, вул.Антошина, 14) – без даху, без вікон, але двері є.
– Хоч щось як у людей, - сумно каже 35-річний Олександр Руснак.
«Як у людей» у нього ще невеличкий город. Скопаний, заволочений, виполотий. Цибуля зеленіє рівними рядочками.
– Під дощик посію огірки та помідори, - показує пакетики з насінням. – Учора прикупив.
На цьому «як у людей» закінчується. Всередині оселі – обвуглені дерев’яні залишки перегородки, дверей. В дальньому кінці почала рости самосійка.
Іноді він тут ночує. Розстилає бушлат просто на землю і спить.
– Пожежа трапилась 3 роки тому. Горіло в кількох місцях. Може, хто підпалив, - каже незлостиво.
– Він взагалі – добрий. Сором’язливий. Роботящий, - говорять про хлопця сусіди.
– Попросиш допомогти – не відмовляє. Робить по совісті, - додає Ганна Бадя. Саме вона розказала нам про бідолаху.
Підгодовують Сашу всією вулицею. За роботу гроші дають. Хто – скільки. Він не торгується, не вимагає, за чаркою наступного дня не приходить.
На зароблене, - зізнається, - купує їжу. Буває, хлопці заберуть на посиденьки.
Наскладати на ремонт дому не виходить.
Питаю про його життя до пожежі.
– В 93-му померла мама. Мені тоді було 15. У 97-му - батько. Вчився в ПТУ на зварювальника. Потім армія. Там виявили, що у мене хронічний гепатит (запалення печінки). Комісували. Виплатили допомогу. У лікарню треба було йти, щоб групу дали. А я не пішов. Усюди треба хабарі давати. А в мене нема чим.
Думав: ще молодий, усе минеться. Як усі, хотів сім’ю. Зустрічався з дівчиною. Заради неї поїхав на заробітки в Росію. Гроші нікуди не витрачав, збирав. А по дорозі додому їх украли. Забрали й паспорт, і навіть неповну пачку цигарок.
Відтоді життя пішло як попало.
– А де минулі зими зимував?
– У сестри. Вона живе в Щорсі. У неї сім’я, діти. Не хочу їм заважати.
Тому зібрався і пішов до бабусі.
– А вона де?
– У Тираспольській області. В Молдавії. Батько звідти родом.
– Пішки пішов?
– А як ще? По дорозі траплялися хороші люди, підвозили. Під весну повернувся.
– Як жити думаєш?
– На харчі заробляю. Скоро гриби-ягоди підуть. Одяг якийсь куплю. Той, що на мені, дядя Вітя Талаш дав.
– Літо проживеш. А далі?
Хлопець опускає очі.
– Ми вже радились, як допомогти йому, - говорять жінки, що живуть по сусідству. – Стіни його дому з ракушняка. Міцні. Хоча б половину дому відремонтувати. Ми б зібрали гроші, принесли меблі, постіль, посуд. Його друзі-хлопці не проти навести дах.
От би хто небайдужий допоміг з будматеріалами.
Половина хати – це десь два на чотири метри. Два вікна. Накрити дах, настелити підлогу, змудрувати грубку, і можна жити.
Зробити це самотужки хлопець не зможе. Йому тільки 35. Все ще не пізно змінити на краще.
Давайте разом допоможемо людині не пропасти.
Марія ІСАЧЕНКО
– Хоч щось як у людей, - сумно каже 35-річний Олександр Руснак.
«Як у людей» у нього ще невеличкий город. Скопаний, заволочений, виполотий. Цибуля зеленіє рівними рядочками.
– Під дощик посію огірки та помідори, - показує пакетики з насінням. – Учора прикупив.
На цьому «як у людей» закінчується. Всередині оселі – обвуглені дерев’яні залишки перегородки, дверей. В дальньому кінці почала рости самосійка.
Іноді він тут ночує. Розстилає бушлат просто на землю і спить.
– Пожежа трапилась 3 роки тому. Горіло в кількох місцях. Може, хто підпалив, - каже незлостиво.
– Він взагалі – добрий. Сором’язливий. Роботящий, - говорять про хлопця сусіди.
– Попросиш допомогти – не відмовляє. Робить по совісті, - додає Ганна Бадя. Саме вона розказала нам про бідолаху.
Підгодовують Сашу всією вулицею. За роботу гроші дають. Хто – скільки. Він не торгується, не вимагає, за чаркою наступного дня не приходить.
На зароблене, - зізнається, - купує їжу. Буває, хлопці заберуть на посиденьки.
Наскладати на ремонт дому не виходить.
Питаю про його життя до пожежі.
– В 93-му померла мама. Мені тоді було 15. У 97-му - батько. Вчився в ПТУ на зварювальника. Потім армія. Там виявили, що у мене хронічний гепатит (запалення печінки). Комісували. Виплатили допомогу. У лікарню треба було йти, щоб групу дали. А я не пішов. Усюди треба хабарі давати. А в мене нема чим.
Думав: ще молодий, усе минеться. Як усі, хотів сім’ю. Зустрічався з дівчиною. Заради неї поїхав на заробітки в Росію. Гроші нікуди не витрачав, збирав. А по дорозі додому їх украли. Забрали й паспорт, і навіть неповну пачку цигарок.
Відтоді життя пішло як попало.
– А де минулі зими зимував?
– У сестри. Вона живе в Щорсі. У неї сім’я, діти. Не хочу їм заважати.
Тому зібрався і пішов до бабусі.
– А вона де?
– У Тираспольській області. В Молдавії. Батько звідти родом.
– Пішки пішов?
– А як ще? По дорозі траплялися хороші люди, підвозили. Під весну повернувся.
– Як жити думаєш?
– На харчі заробляю. Скоро гриби-ягоди підуть. Одяг якийсь куплю. Той, що на мені, дядя Вітя Талаш дав.
– Літо проживеш. А далі?
Хлопець опускає очі.
– Ми вже радились, як допомогти йому, - говорять жінки, що живуть по сусідству. – Стіни його дому з ракушняка. Міцні. Хоча б половину дому відремонтувати. Ми б зібрали гроші, принесли меблі, постіль, посуд. Його друзі-хлопці не проти навести дах.
От би хто небайдужий допоміг з будматеріалами.
Половина хати – це десь два на чотири метри. Два вікна. Накрити дах, настелити підлогу, змудрувати грубку, і можна жити.
Зробити це самотужки хлопець не зможе. Йому тільки 35. Все ще не пізно змінити на краще.
Давайте разом допоможемо людині не пропасти.
Марія ІСАЧЕНКО
Комментариев нет:
Отправить комментарий