Все, що відбувалося під час війни, 85-річна Тетяна Лащенко з Тур’ї пам’ятає, ніби воно було вчора. Бо надто вражаючими, незвичними, приголомшливими стали ці події для 12-річної дівчинки (саме стільки їй було в 41-му), яку доля вирвала зі звичного домашнього кола і кинула у жорстоку круговерть Великої Вітчизняної.
-Батька забрали в перші дні, - згадує жінка. – Залишилися в хаті три жінки: без захисту, без поради мати, я і дві мої сестри. Одна на рік старша, друга на 6 років молодша. Через те, що нікому було заступитися, мене в 14 років (у 1943-му) забрали на роботи в Німеччину. Вік ніхто не перевіряв. Сестра, хоч і більша роками, була нижча. Тому вибрали мене.
А що я? Дитина. Сором’язлива, боязка. Нічого про життя не знаю. А тут - їхати на край світу, де тебе ніхто не пожаліє, не розрадить. Одне тішило – не сама.
- Може, і серед німців є добрі люди, - плакала мати. І ми всі разом згадували, як вони зайняли село. Спочатку їхали велосипедами. Мабуть, розвідка. Потім – кіннотники, їхня кухня, далі – танки. Гул такий стояв, шибки у вікнах дрижать, а ми – напівживі від страху. Як наші, що перед цим відступили, почали стріляти (думаю, звідкісь з-під Чепельова), ми поховалися в окоп на городі. Взяли з собою трохи їжі, води понабирали у відра. Поставили їх біля окопу.
Коли бій вщух, попіднімали голову, а поруч – німці. Нас не зачепили, а воду повиливали і відра забрали – напувати своїх коней. І увесь овес з горища нашої хати для них забрали.
А так – нічого, не били, не знущалися. Коли мати плакала, що згоріла хата нашої бабусі, один з німців навіть втішав її. Казав, що це – не їхня провина, в хату влучив «радянський» снаряд.
– Може, Бог не залишить тебе, дитинко, - перехрестила мене в дорогу мати. – Все незрозуміле, нове, звалилося на мене відразу після того, як нас у Щорсі завантажили в товарняк. Слухаю, що говорять старші – дивуюся. Показують: он – кордон. А там тільки полосаті стовпи. Я ж думала: кордон – це велика кам’яна стіна, що проходить через увесь світ.
Жінки розмірковують: куди краще потрапити – на завод чи до поміщика. А я потихеньку молюсь: краще до поміщика, бо на городі з дитинства. Так і сталося. Привезли нас у невеличке (48 дворів) село біля Остербурга. Там для нас була вже готова «квартира» у сирому напівпідвалі. Кожній – ліжко з солом’яним матрацом, дві латані-перелатані ковдри і ще одна – новіша, подушка – тільки щоб голову покласти. Усім однакова одежа – спідниця, кофта, косинка, сорочка, панчохи, труси, черевики на товстій дерев’яній підошві. Початок роботи – о п’ятій ранку. Перед цим – сніданок: чашка рідкої кави і шматок хліба, намащений мармеладом. Поки дійдеш до роботи, уже їсти хочеться. А треба терпіти до 12-ти, коли обід. Тоді до столу – пустий суп, навіть без олії. І без хліба, бо хлібину, яку кожній давали на три дні, ми з’їдали майже відразу.
Наїдалися тільки ввечері: картоплі в мундирах можна було брати, скільки захочеш. До неї підлива - розведене водою борошно. Зате біля тарілок – ніж, ложка, виделка. Культура…
Працювали тяжко. На полі, на вівчарні, в лісі. Заготовляли ліс для будівництва. Біля кожної сосни управляючий ставив по дві жінки. Спочатку дерево треба було викопати, повалити, обрізати корінь, засипати яму, обрубати і акуратно скласти гілки, відрізати вершину, обскоблити кору. Така вона, німецька акуратність.
А я мала, безсила, голодна. Хитаюсь від вітру. Наглядач, бувало, зглянеться, поставить працювати, де легше. І за це спасибі. Йому було років 50. Може, дочку таку мав.
Так минуло майже два роки. Єдина втіха - листи з дому. Читаєш-перечитуєш їх. Писати часто не було коли. Кожного дня з 5 ранку до 9 вечора – робота (правда, в обід двогодинна перерва). Вихідний - півдня в неділю.
Уже перед самою Перемогою мама написала, що на батька принесли похоронку… Тому душа рвалася додому нестямно. Звідки ж було їй знати, який довгий буде туди шлях?
Звільнили нас американські солдати. Молоді, красиві. Багато хто з них говорив російською. А одягнуті – наче на бал. На штанах стрілки напрасовані, свіжі сорочки.
Наш поміщик зібрав нас усіх і через перекладача запропонував: хто хоче – залишається тут, хто ні – на всі чотири сторони.
Не залишився ніхто. Вантажівкою нас довезли до Ельби, а потім – як прийдеться: баржами, попутками, пішки. Села, через які проходили, були порожні – цивільні німці поховалися. Боялися, що наші військові мститимуть їм за те, що фашисти творили на нашій землі.
Їсти попросити ні в кого. Зупиняли машини, що везли продукти. Особливо запам’ятались поляки, з хлібом. Кажуть: беріть, скільки донесете.
Так ми дісталися до Франкфурта-на-Одері. А там військове начальство запропонувало послужити Вітчизні. Так я потрапила на бронетанковий ремонтний завод №6 1-го Білоруського фронту. Старших забрали у токарний цех, мене, 16-річну, в слюсарний. Виготовляли деталі для танків.
Я знову – сама серед дорослих. Усіх боюся, усіх соромлюся. Пожартують – тікаю. Отой страх, що привезла з Німеччини, переслідує мене все життя. Скільки робила, стільки й підкорялась.
Додому повернулася тільки в 1946-му. З Усурійська – туди пізніше перевели наш завод. Їхали в товарному вагоні через Сибір. Бачила Байкал, Волгу. Вони й зараз стоять перед очима.
Повернулась додому на Хрещення. Відтоді – робота, робота, робота.
Так і пропала моя дитяча мрія стати вчителькою. Городи собою орали – не до навчання було. Пощастило тільки молодшій сестрі, вона вивчилася на медсестру, зараз живе в Сумській області. А старша вже покійна…
– Ви нічого не розказали про кохання. Так, була війна, доводилось непосильно працювати, але ж молодість, попри все, в усі часи бере своє. Невже не було хлопця, який би підкорив Ваше серце?
– Хлопців у поміщика не було. Самі жінки. Я тоді навіть не думала про них. Приходила з роботи і падала. А спати не давали не думки про женихів, а болі. Ноги просто викручувало від сирості.
– А потім?
– Вийшла заміж уже в Тур’ї. Невдачно. Пішла від нього вагітною. Як народила сина, він приходив. Та це нічого не змінило. Згодом одружився вдруге. Але і там не було щастя. Врешті-решт наклав на себе руки.
Сина Анатолія виростила сама. Він став військовим. Служив у Німеччині, залишився на понадстрокову. Уже 10 років, як сина нема. Помер після інсульту.
– Тепер невістка, дві онуки (є вже й правнучка Настуся), приїздять рідко, - зітхає Тетяна Євдокимівна. – Живу сама. У батьковій хаті. З його портретом. Якийсь художник намалював його, коли той ще служив в армії. Ще грядки саджаю. І картоплі трохи. А на хазяйство вже нема сил. Що треба, соцпрацівник приносить.
– Не шкодуєте, що не залишилися в Німеччині?
– А який толк? Тоді я була надто мала, щоб приймати такі рішення.
Старші з Тур’ї деякі залишились. Одна вже померла - у Франції. Одна живе в Польщі, одна – в Німеччині. Є й у Америці, і в Австралії. Додому не рвуться. Що тепер жалкувати? У кожного – своя доля.
– Ви народилися 9 травня. Святкуєте два свята разом?
– Не люблю святкувати. Раніше зустрічалися з жінками, з якими були в Німеччині. Згадували колишнє. Тепер з 11-ти нас залишилось тільки 3. Свято – це коли є здоров’я. А його все менше і менше…
Марія ІСАЧЕНКО
Фото автора
А що я? Дитина. Сором’язлива, боязка. Нічого про життя не знаю. А тут - їхати на край світу, де тебе ніхто не пожаліє, не розрадить. Одне тішило – не сама.
- Може, і серед німців є добрі люди, - плакала мати. І ми всі разом згадували, як вони зайняли село. Спочатку їхали велосипедами. Мабуть, розвідка. Потім – кіннотники, їхня кухня, далі – танки. Гул такий стояв, шибки у вікнах дрижать, а ми – напівживі від страху. Як наші, що перед цим відступили, почали стріляти (думаю, звідкісь з-під Чепельова), ми поховалися в окоп на городі. Взяли з собою трохи їжі, води понабирали у відра. Поставили їх біля окопу.
Коли бій вщух, попіднімали голову, а поруч – німці. Нас не зачепили, а воду повиливали і відра забрали – напувати своїх коней. І увесь овес з горища нашої хати для них забрали.
А так – нічого, не били, не знущалися. Коли мати плакала, що згоріла хата нашої бабусі, один з німців навіть втішав її. Казав, що це – не їхня провина, в хату влучив «радянський» снаряд.
– Може, Бог не залишить тебе, дитинко, - перехрестила мене в дорогу мати. – Все незрозуміле, нове, звалилося на мене відразу після того, як нас у Щорсі завантажили в товарняк. Слухаю, що говорять старші – дивуюся. Показують: он – кордон. А там тільки полосаті стовпи. Я ж думала: кордон – це велика кам’яна стіна, що проходить через увесь світ.
Жінки розмірковують: куди краще потрапити – на завод чи до поміщика. А я потихеньку молюсь: краще до поміщика, бо на городі з дитинства. Так і сталося. Привезли нас у невеличке (48 дворів) село біля Остербурга. Там для нас була вже готова «квартира» у сирому напівпідвалі. Кожній – ліжко з солом’яним матрацом, дві латані-перелатані ковдри і ще одна – новіша, подушка – тільки щоб голову покласти. Усім однакова одежа – спідниця, кофта, косинка, сорочка, панчохи, труси, черевики на товстій дерев’яній підошві. Початок роботи – о п’ятій ранку. Перед цим – сніданок: чашка рідкої кави і шматок хліба, намащений мармеладом. Поки дійдеш до роботи, уже їсти хочеться. А треба терпіти до 12-ти, коли обід. Тоді до столу – пустий суп, навіть без олії. І без хліба, бо хлібину, яку кожній давали на три дні, ми з’їдали майже відразу.
Наїдалися тільки ввечері: картоплі в мундирах можна було брати, скільки захочеш. До неї підлива - розведене водою борошно. Зате біля тарілок – ніж, ложка, виделка. Культура…
Працювали тяжко. На полі, на вівчарні, в лісі. Заготовляли ліс для будівництва. Біля кожної сосни управляючий ставив по дві жінки. Спочатку дерево треба було викопати, повалити, обрізати корінь, засипати яму, обрубати і акуратно скласти гілки, відрізати вершину, обскоблити кору. Така вона, німецька акуратність.
А я мала, безсила, голодна. Хитаюсь від вітру. Наглядач, бувало, зглянеться, поставить працювати, де легше. І за це спасибі. Йому було років 50. Може, дочку таку мав.
Так минуло майже два роки. Єдина втіха - листи з дому. Читаєш-перечитуєш їх. Писати часто не було коли. Кожного дня з 5 ранку до 9 вечора – робота (правда, в обід двогодинна перерва). Вихідний - півдня в неділю.
Уже перед самою Перемогою мама написала, що на батька принесли похоронку… Тому душа рвалася додому нестямно. Звідки ж було їй знати, який довгий буде туди шлях?
Звільнили нас американські солдати. Молоді, красиві. Багато хто з них говорив російською. А одягнуті – наче на бал. На штанах стрілки напрасовані, свіжі сорочки.
Наш поміщик зібрав нас усіх і через перекладача запропонував: хто хоче – залишається тут, хто ні – на всі чотири сторони.
Не залишився ніхто. Вантажівкою нас довезли до Ельби, а потім – як прийдеться: баржами, попутками, пішки. Села, через які проходили, були порожні – цивільні німці поховалися. Боялися, що наші військові мститимуть їм за те, що фашисти творили на нашій землі.
Їсти попросити ні в кого. Зупиняли машини, що везли продукти. Особливо запам’ятались поляки, з хлібом. Кажуть: беріть, скільки донесете.
Так ми дісталися до Франкфурта-на-Одері. А там військове начальство запропонувало послужити Вітчизні. Так я потрапила на бронетанковий ремонтний завод №6 1-го Білоруського фронту. Старших забрали у токарний цех, мене, 16-річну, в слюсарний. Виготовляли деталі для танків.
Я знову – сама серед дорослих. Усіх боюся, усіх соромлюся. Пожартують – тікаю. Отой страх, що привезла з Німеччини, переслідує мене все життя. Скільки робила, стільки й підкорялась.
Додому повернулася тільки в 1946-му. З Усурійська – туди пізніше перевели наш завод. Їхали в товарному вагоні через Сибір. Бачила Байкал, Волгу. Вони й зараз стоять перед очима.
Повернулась додому на Хрещення. Відтоді – робота, робота, робота.
Так і пропала моя дитяча мрія стати вчителькою. Городи собою орали – не до навчання було. Пощастило тільки молодшій сестрі, вона вивчилася на медсестру, зараз живе в Сумській області. А старша вже покійна…
– Ви нічого не розказали про кохання. Так, була війна, доводилось непосильно працювати, але ж молодість, попри все, в усі часи бере своє. Невже не було хлопця, який би підкорив Ваше серце?
– Хлопців у поміщика не було. Самі жінки. Я тоді навіть не думала про них. Приходила з роботи і падала. А спати не давали не думки про женихів, а болі. Ноги просто викручувало від сирості.
– А потім?
– Вийшла заміж уже в Тур’ї. Невдачно. Пішла від нього вагітною. Як народила сина, він приходив. Та це нічого не змінило. Згодом одружився вдруге. Але і там не було щастя. Врешті-решт наклав на себе руки.
Сина Анатолія виростила сама. Він став військовим. Служив у Німеччині, залишився на понадстрокову. Уже 10 років, як сина нема. Помер після інсульту.
– Тепер невістка, дві онуки (є вже й правнучка Настуся), приїздять рідко, - зітхає Тетяна Євдокимівна. – Живу сама. У батьковій хаті. З його портретом. Якийсь художник намалював його, коли той ще служив в армії. Ще грядки саджаю. І картоплі трохи. А на хазяйство вже нема сил. Що треба, соцпрацівник приносить.
– Не шкодуєте, що не залишилися в Німеччині?
– А який толк? Тоді я була надто мала, щоб приймати такі рішення.
Старші з Тур’ї деякі залишились. Одна вже померла - у Франції. Одна живе в Польщі, одна – в Німеччині. Є й у Америці, і в Австралії. Додому не рвуться. Що тепер жалкувати? У кожного – своя доля.
– Ви народилися 9 травня. Святкуєте два свята разом?
– Не люблю святкувати. Раніше зустрічалися з жінками, з якими були в Німеччині. Згадували колишнє. Тепер з 11-ти нас залишилось тільки 3. Свято – це коли є здоров’я. А його все менше і менше…
Марія ІСАЧЕНКО
Фото автора
Комментариев нет:
Отправить комментарий