Її в Щорсі знають усі. Їй скоро 90, а запалу не позичати. Може вибухнути від одного слова. Але швидко «відходить». Просить пробачення. А надто – коли ненароком когось образить. Тоді з її вуст безупинно злітають десятки «пробач». Таке, правду кажучи, трапляється нерідко.
Згадується такий випадок – з 60-х років. Тоді житній, а особливо – пшеничний хліб був як гостинець. Продавали в основному горохово-кукурудзяний. Такий глевкий, що тільки коників ліпити.
– Це Микита Сергійович такого наробив, сто чортів йому в печінку, - лаялись люди. Галина Іванівна слухала і «мотала на вус». Поки не зустріла на базарі Микиту Руденка із Займища. Микиту Сергійовича, якщо точно.
– Що ж ти твориш, паразит такий? – накинулась на нього.
Так за чуба вхопила, що жмут волосся залишився в жмені.
Чоловік отетерів від несподіванки. Не знає, що сказати.
– Чого витріщився, як баран на нові ворота? – не вгамовується Галя. – Доки будеш нас таким хлібом годувати, іроде? Перестань, бо знайдемо на тебе управу.
– От дурепа, - нарешті второпав Руденок. – Так то ж про Хрущова річ. Того, що державою керує.
– Справді не ти? – забідкалася Галя. – Ну пробач, пробач…
Потім ще довго перепрошувала. А щоб загладити провину, мало не щодня носила йому в Займище різні трав’яні відвари, примочки – щоб прикладав на лисину (аби знову шевелюра виросла).
Ледве встигли забути цю історію – жінка вляпалась в іншу.
… Якось вона поверталась рейсовим автобусом додому з Березни. Позаду неї сидів середніх років чоловік і читав газету.
Півдороги Галя туди-сюди вертілася, а потім хрясь чолов’ягу по пиці: «Доки ти, хамло, будеш щипатися?»
У того окуляри злетіли. Прийшов до тями, а жінка вже вибачається. Мовляв, забула, що гуску на базарі купила. Це вона щипалася.
Пасажири ледь не валялись по солону від сміху.
Минуло трохи часу, і знов про неї поговір: налетіла на листоношу, бо та часто не приносить улюбленого бабиного «Променя».
– Не може такого бути, - ридала листоноша. – Я кожного разу кладу газету між штахетником. Купіть поштову скриньку – туди кластиму. Може, хтось із сусідів Ваш «Промінь» забирає?
– Не викручуйся! У мене всі сусіди чесні. Це ти залишаєш мої газети у себе вдома – на самокрутки чоловіку, - не могла заспокоїтися баба Галя.
А через тиждень торохтіла листоноші свої нескінченні «вибач». Ще й коробку цукерок намагалася всучити.
Казала: злодій був у власному дворі. Корова Клава. Це вона взяла моду жувати районку.
З коровою пов’язана ще одна історія про цю мою землячку.
Купила вона для Клави сіна в діда Колі, що живе в райцентрі по вулиці Поліни Осипенко. А грошей не віддає. Дід чекав-чекав, а потім прийшов справляти борг.
– Який борг? Ти що, здурів? – пішла в наступ на нього баба Галя.
А того криком не злякаєш.
– Он ти як, - розізлився. – Не віддаси борг, в цю ж хвилину піду і підпалю сіно. Воно – моє. Що хочу, те й роблю з ним!
– Ну, що ти, що ти, - забігала біля нього. – Згадала я, згадала. Це через клятий склероз. Тримай гроші.
Таких історій про бабу Галю можна згадати немало. Як продавала на базарі кисляк замість сметани, як, продавши корову, набирала в знайомих молочного, а розплатитися «забувала».
– Уже вік такий, що пора вести себе пристойно, - сказала під кінець нашої розмови Галина Іванівна. І в ту ж мить у її очах, як у молодої, заграли бісики. Вона розсміялася, широко відкривши рот, у якому виднілося тільки три зуби.
Георгій ЛЕПНЮК
Згадується такий випадок – з 60-х років. Тоді житній, а особливо – пшеничний хліб був як гостинець. Продавали в основному горохово-кукурудзяний. Такий глевкий, що тільки коників ліпити.
– Це Микита Сергійович такого наробив, сто чортів йому в печінку, - лаялись люди. Галина Іванівна слухала і «мотала на вус». Поки не зустріла на базарі Микиту Руденка із Займища. Микиту Сергійовича, якщо точно.
– Що ж ти твориш, паразит такий? – накинулась на нього.
Так за чуба вхопила, що жмут волосся залишився в жмені.
Чоловік отетерів від несподіванки. Не знає, що сказати.
– Чого витріщився, як баран на нові ворота? – не вгамовується Галя. – Доки будеш нас таким хлібом годувати, іроде? Перестань, бо знайдемо на тебе управу.
– От дурепа, - нарешті второпав Руденок. – Так то ж про Хрущова річ. Того, що державою керує.
– Справді не ти? – забідкалася Галя. – Ну пробач, пробач…
Потім ще довго перепрошувала. А щоб загладити провину, мало не щодня носила йому в Займище різні трав’яні відвари, примочки – щоб прикладав на лисину (аби знову шевелюра виросла).
Ледве встигли забути цю історію – жінка вляпалась в іншу.
… Якось вона поверталась рейсовим автобусом додому з Березни. Позаду неї сидів середніх років чоловік і читав газету.
Півдороги Галя туди-сюди вертілася, а потім хрясь чолов’ягу по пиці: «Доки ти, хамло, будеш щипатися?»
У того окуляри злетіли. Прийшов до тями, а жінка вже вибачається. Мовляв, забула, що гуску на базарі купила. Це вона щипалася.
Пасажири ледь не валялись по солону від сміху.
Минуло трохи часу, і знов про неї поговір: налетіла на листоношу, бо та часто не приносить улюбленого бабиного «Променя».
– Не може такого бути, - ридала листоноша. – Я кожного разу кладу газету між штахетником. Купіть поштову скриньку – туди кластиму. Може, хтось із сусідів Ваш «Промінь» забирає?
– Не викручуйся! У мене всі сусіди чесні. Це ти залишаєш мої газети у себе вдома – на самокрутки чоловіку, - не могла заспокоїтися баба Галя.
А через тиждень торохтіла листоноші свої нескінченні «вибач». Ще й коробку цукерок намагалася всучити.
Казала: злодій був у власному дворі. Корова Клава. Це вона взяла моду жувати районку.
З коровою пов’язана ще одна історія про цю мою землячку.
Купила вона для Клави сіна в діда Колі, що живе в райцентрі по вулиці Поліни Осипенко. А грошей не віддає. Дід чекав-чекав, а потім прийшов справляти борг.
– Який борг? Ти що, здурів? – пішла в наступ на нього баба Галя.
А того криком не злякаєш.
– Он ти як, - розізлився. – Не віддаси борг, в цю ж хвилину піду і підпалю сіно. Воно – моє. Що хочу, те й роблю з ним!
– Ну, що ти, що ти, - забігала біля нього. – Згадала я, згадала. Це через клятий склероз. Тримай гроші.
Таких історій про бабу Галю можна згадати немало. Як продавала на базарі кисляк замість сметани, як, продавши корову, набирала в знайомих молочного, а розплатитися «забувала».
– Уже вік такий, що пора вести себе пристойно, - сказала під кінець нашої розмови Галина Іванівна. І в ту ж мить у її очах, як у молодої, заграли бісики. Вона розсміялася, широко відкривши рот, у якому виднілося тільки три зуби.
Георгій ЛЕПНЮК
Комментариев нет:
Отправить комментарий