Нині в Україні доволі часто згадується класична сентенція: «Війна триває. Просто є такий глибокий тил, де ніхто не знає, що існує фронт». Але це не про Щорський район сказано. Наш край – не лише прикордонний, а до певної міри – прифронтовий. Просто на цій ділянці затишшя… Хоча військова присутність на Щорсівщині постійно нагадує про напрочуд тонку грань між миром та війною і необхідність зберігати готовність до будь-яких подій.
Підтримка української армії з боку народу – безумовна. Попри все до військових ставляться з повагою. Однак час від часу поміж деяких людей спалахують розмови з явно упередженими судженнями: то зброя у них застаріла, то технічне оснащення слабке, то бойова організація неефективна, та й виглядають вони не так браво, як на параді. Всі подібні розмови, як-то кажуть, від лукавого. Дуже легко теревенити, сидячи на дивані перед телевізором чи на кухні перед ситним столом, або розслабившись – на ватерклозеті. Це принципово різні відчуття: хтось проводить ніч удома, в теплому й м’якому ліжку, а хтось – у польовому містечку, зустрічаючи ранкову зорю в траншеї на посту. Початкові випробування наші солдати пройшли гідно, краще, ніж сподівалися вороги. Стосовно ж озброєння, то не все так безнадійно, як намагаються стверджувати псевдоексперти. Врешті-решт, інтервенти є звичайними людьми, зробленими із кісток і м’яса, тож куля їх легко візьме. І не слід забувати стару істину: міцність фортеці визначається не товщиною стін, а хоробрістю її захисників.
Молодшого сержанта Сергія Шенгерея мобілізували до армії ще у березні. Спочатку направили у гарнізон «Гончарівське», до бойового розрахунку мінометної батареї. (Хоча свого часу строкову він проходив у прикордонних військах і потім навіть певний час служив за контрактом, охороняючи державний кордон України). Ще донедавна, у цивільному житті, цей мешканець Чернігова мав цілком мирну професію майстра-будівельника. А нині – вбраний у камуфляж, з автоматом на плечі й багнет-ножем, закріпленим на розвантажувальному жилеті, справляє враження людини, для якої армійські будні – звичайна річ. Без жодного пафосу, але твердо і впевнено каже: воювати готові, усі хлопці в підрозділі свою справу знають. На озброєнні міномет калібру 120 міліметрів. (З відкритих інформаційних джерел відомо, що він дуже важкий – майже триста кілограмів, тому пристосований для пересування на колісному ходу. Його скорострільність – до 15 пострілів на хвилину, а «відправити» вибуховий ладунок можна кілометрів за шість… – авт.). Під Піщанку прибули у квітні. Найскладніше було в перші два дні, доки облаштовувалися на новому місці дислокації й обладнували позиції. Траншеї рили, не шкодуючи рук. (Воно й правильно. Військова історія вже давно навчила, що піт заощаджує кров, а десять метрів шанців – це краще, ніж два метри могили. – авт.). Стосовно місця, де отаборилися, то особливих претензій у військових нема. Довкола ліс, поруч село. Завдяки солдатській кмітливості і добрим людям є можливість скористатися електромережею, тож той таки телефон підзарядити – не проблема. Хоча коли тільки-но встановили польовий намет – старенький, якому років з двадцять – то першої ночі крізь дірки довелося розглядати зорі на небі. Але це так, жарт. Загалом побут нормальний. Один із мобілізованих, родом з сусідньої Корюківщини, привіз з собою електропилу, що значно пришвидшило дровозаготівлю. Поміж бійців професійного кухаря немає, але на якість харчування ніхто не скаржиться. «Учора приготували на багатті юшку, благо, риба в річці є, трапляються щуки вагою кілограмів до трьох», –розповідає Сергій Шенгерей. «І картоплю смажимо, як же без цього. А поза тим повсякдення – звичайне. Муштри немає, є справи важливіші. Коли не стоїш на варті або не зайнятий, маєш вільний час, дозволяється і кінофільм на привезеному з дому ноутбуку подивитися. Хоч все ж таки не вистачає спілкування, людей мало. Та й взагалі, військові потребують трохи більшої уваги, аби відчувати, що вони потрібні власній країні, що народ вірить в їхню спроможність протистояти ворогу. А найгірше зараз – ота всім відома невизначеність ситуації».
З місцевим населення у військовослужбовців склалися хороші відносини. Приїжджали з продуктово-речовою допомогою автомайданівці не лише зі Щорса, а й з Корюківки. Медикаменти, засоби побутового вжитку тощо також привозив представник Української служби порятунку Олексій Малютін. Різного роду підтримка ніби нагадує солдатам, що люди з пошаною ставляться до їхньої служби й згодні долучатися до справи зміцнення обороноздатності своєї Батьківщини.
Під час розмови з Сергієм Шенгереєм з’явилося запитання: «А розвантажувальний жилет, що на вас, звідки він?» Відповідь була очікуваною: «Мій, власний. Таке спорядження в армії, на жаль, не видають, а воно для солдата дійсно – відчутна допомога. Доречними в підрозділі були б і декілька бронежилетів – хоча б для тих, хто вночі стає на чата, бо хтозна, що може статися. Розповідали інші солдати: на блокпост раніше приїжджали якісь люди на джипі з російськими номерами й зухвало казали військовим щось на кшталт «І не думайте чинити супротив у разі чого, шарахнемо ракетою, всіх накриє…» Словом, різні гості з’являються на дорозі, тому слід бути пильним. Тобто «бронік» за такої ситуації не розкіш, а справді необхідність. Ось чекаємо, нещодавно спонсори обіцяли посприяти у розв’язанні цієї проблеми…»
Наостанок логічним було спитати у співрозмовника – чи надовго вистачить сили й терпіння тут стояти. Сергій Шенгерей з відповіддю довго не барився: «Я мобілізований у першій хвилі, кажуть, таких скоро вже й додому відпускатимуть. Проте є думка – залишитися надалі служити за контрактом. Зрештою, ситуація в країні тривожна».
Вийшло коротко, але дуже переконливо. І подумалося: чи враховували у ворожих штабах, де планували вторгнення в Україну, наявність у нашій армії солдатів, які й спорядження здатні купити власним коштом, і в тилу при слушній нагоді не ховаються? А ще – чи очікує ворог зустріч з людьми, котрі вітатимуть агресорів аж ніяк не букетами квітів…
Підтримка української армії з боку народу – безумовна. Попри все до військових ставляться з повагою. Однак час від часу поміж деяких людей спалахують розмови з явно упередженими судженнями: то зброя у них застаріла, то технічне оснащення слабке, то бойова організація неефективна, та й виглядають вони не так браво, як на параді. Всі подібні розмови, як-то кажуть, від лукавого. Дуже легко теревенити, сидячи на дивані перед телевізором чи на кухні перед ситним столом, або розслабившись – на ватерклозеті. Це принципово різні відчуття: хтось проводить ніч удома, в теплому й м’якому ліжку, а хтось – у польовому містечку, зустрічаючи ранкову зорю в траншеї на посту. Початкові випробування наші солдати пройшли гідно, краще, ніж сподівалися вороги. Стосовно ж озброєння, то не все так безнадійно, як намагаються стверджувати псевдоексперти. Врешті-решт, інтервенти є звичайними людьми, зробленими із кісток і м’яса, тож куля їх легко візьме. І не слід забувати стару істину: міцність фортеці визначається не товщиною стін, а хоробрістю її захисників.
Молодшого сержанта Сергія Шенгерея мобілізували до армії ще у березні. Спочатку направили у гарнізон «Гончарівське», до бойового розрахунку мінометної батареї. (Хоча свого часу строкову він проходив у прикордонних військах і потім навіть певний час служив за контрактом, охороняючи державний кордон України). Ще донедавна, у цивільному житті, цей мешканець Чернігова мав цілком мирну професію майстра-будівельника. А нині – вбраний у камуфляж, з автоматом на плечі й багнет-ножем, закріпленим на розвантажувальному жилеті, справляє враження людини, для якої армійські будні – звичайна річ. Без жодного пафосу, але твердо і впевнено каже: воювати готові, усі хлопці в підрозділі свою справу знають. На озброєнні міномет калібру 120 міліметрів. (З відкритих інформаційних джерел відомо, що він дуже важкий – майже триста кілограмів, тому пристосований для пересування на колісному ходу. Його скорострільність – до 15 пострілів на хвилину, а «відправити» вибуховий ладунок можна кілометрів за шість… – авт.). Під Піщанку прибули у квітні. Найскладніше було в перші два дні, доки облаштовувалися на новому місці дислокації й обладнували позиції. Траншеї рили, не шкодуючи рук. (Воно й правильно. Військова історія вже давно навчила, що піт заощаджує кров, а десять метрів шанців – це краще, ніж два метри могили. – авт.). Стосовно місця, де отаборилися, то особливих претензій у військових нема. Довкола ліс, поруч село. Завдяки солдатській кмітливості і добрим людям є можливість скористатися електромережею, тож той таки телефон підзарядити – не проблема. Хоча коли тільки-но встановили польовий намет – старенький, якому років з двадцять – то першої ночі крізь дірки довелося розглядати зорі на небі. Але це так, жарт. Загалом побут нормальний. Один із мобілізованих, родом з сусідньої Корюківщини, привіз з собою електропилу, що значно пришвидшило дровозаготівлю. Поміж бійців професійного кухаря немає, але на якість харчування ніхто не скаржиться. «Учора приготували на багатті юшку, благо, риба в річці є, трапляються щуки вагою кілограмів до трьох», –розповідає Сергій Шенгерей. «І картоплю смажимо, як же без цього. А поза тим повсякдення – звичайне. Муштри немає, є справи важливіші. Коли не стоїш на варті або не зайнятий, маєш вільний час, дозволяється і кінофільм на привезеному з дому ноутбуку подивитися. Хоч все ж таки не вистачає спілкування, людей мало. Та й взагалі, військові потребують трохи більшої уваги, аби відчувати, що вони потрібні власній країні, що народ вірить в їхню спроможність протистояти ворогу. А найгірше зараз – ота всім відома невизначеність ситуації».
З місцевим населення у військовослужбовців склалися хороші відносини. Приїжджали з продуктово-речовою допомогою автомайданівці не лише зі Щорса, а й з Корюківки. Медикаменти, засоби побутового вжитку тощо також привозив представник Української служби порятунку Олексій Малютін. Різного роду підтримка ніби нагадує солдатам, що люди з пошаною ставляться до їхньої служби й згодні долучатися до справи зміцнення обороноздатності своєї Батьківщини.
Під час розмови з Сергієм Шенгереєм з’явилося запитання: «А розвантажувальний жилет, що на вас, звідки він?» Відповідь була очікуваною: «Мій, власний. Таке спорядження в армії, на жаль, не видають, а воно для солдата дійсно – відчутна допомога. Доречними в підрозділі були б і декілька бронежилетів – хоча б для тих, хто вночі стає на чата, бо хтозна, що може статися. Розповідали інші солдати: на блокпост раніше приїжджали якісь люди на джипі з російськими номерами й зухвало казали військовим щось на кшталт «І не думайте чинити супротив у разі чого, шарахнемо ракетою, всіх накриє…» Словом, різні гості з’являються на дорозі, тому слід бути пильним. Тобто «бронік» за такої ситуації не розкіш, а справді необхідність. Ось чекаємо, нещодавно спонсори обіцяли посприяти у розв’язанні цієї проблеми…»
Наостанок логічним було спитати у співрозмовника – чи надовго вистачить сили й терпіння тут стояти. Сергій Шенгерей з відповіддю довго не барився: «Я мобілізований у першій хвилі, кажуть, таких скоро вже й додому відпускатимуть. Проте є думка – залишитися надалі служити за контрактом. Зрештою, ситуація в країні тривожна».
Вийшло коротко, але дуже переконливо. І подумалося: чи враховували у ворожих штабах, де планували вторгнення в Україну, наявність у нашій армії солдатів, які й спорядження здатні купити власним коштом, і в тилу при слушній нагоді не ховаються? А ще – чи очікує ворог зустріч з людьми, котрі вітатимуть агресорів аж ніяк не букетами квітів…
Комментариев нет:
Отправить комментарий