…Закарпаття. Подорожуючий, залишивши позаду гірські перевали, враз опиняється в полоні надзвичайно приємних вражень. Гарні краєвиди, будинки під рудими черепичними дахами, хрести на шпилястих церковних дзвіницях. Навесні вітер розносить аромат квітучих садів, стояти під черешнею в цей час – справжня насолода. А ще – майже на кожному подвір`ї росте виноград. Зрештою, клімат тут саме той, що треба.
Карпати захищають край від холодного повітря з півночі, тому лоза родить дуже добре. Відповідно, виноробство для місцевих мешканців є споконвічною традицією. Хоча знавці й кажуть: з 13 районів області найкращим вином славляться Берегівський, Виноградівський, Мукачівський та Ужгородський.
Містечко Середнє розташоване між Мукачевим та Ужгородом, до обласного центру – трохи більше двадцяти кілометрів. Історія населеного пункту починається ще у ХІІ сторіччі, коли на старому торговельному шляху французькими лицарями-тамплієрами було побудовано оборонний замок.
Років через чотириста навколишні землі вже перебували під угорським пануванням і належали родині Добо (ці аристократи мали українське походження, у давнину носили прізвище Дуби). Саме за наказом Франциска і Домініка Добо в 1552-1557 роках у Середньому з’явився об’єкт, який і нині служить людям та приваблює туристів. Мова – про підвали загальною довжиною майже п’ять кілометрів, висічені в туфовій вулканічній породі тутешньої гори. Річ у тім, що після однієї битви військ європейської коаліції з турками, підрозділам на чолі з Добо дісталися в якості своєрідного трофею кілька тисяч полонених. Годувати задурно таку ораву бранців ніхто не збирався, тож їм видали кайла та лопати й загадали висікти довжелезні лабіринти підземель. З часом підвали втратили оборонне значення й перетворилися на величезне винне сховище. Воно унікальне, передовсім тим, що там постійною є температура близько 12 градусів - оптимальна для зберігання вина. Оскільки Середнє розташоване в краї традиційного виноробства, ці підвали ніколи не стояли порожніми, а продукція тутешніх майстрів протягом століть постачалася до багатьох навколишніх країн. У 1966 році на міжнародній виставці у Софії (Болгарія) середнянські вина «Троянда Закарпаття» і «Рислінг Закарпатський» були відзначені золотими медалями, а «Променисте» - срібною.
…Про Лукача (Луку) Грушовського в Середньому кажуть: він такий тут один, маючи на увазі його неабиякий хист винороба і садовода. Виноградники дбайливо доглядає, чудове вино робить, прищепи, зроблені ним на фруктових деревах, немов зразки майстерності для починаючих. Словом, діло своє знає. Що ще? Чудовий співрозмовник, за натурою – оптиміст (а це – у віці 71 року), набожний християнин – належить до активу місцевої церковної громади. Словом, особистість неординарна. Коли в доброму настрої – може показати гостю свій винний підвал…
Переступаючи поріг підземелля, відразу відчуваєш приємну прохолоду. Все, як і годиться: стабільна температура градусів 11-12. Склепінчастий прохід довжиною майже двадцять метрів має понад чотири метри завширшки. Довкола напівморок. Попід стінами – десятки барилець й величезних діжок, на них крейдою проставлені позначки – 120,190 літрів, 300… У самому кінці підлога вкрита білою пліснявою, але так і має бути – кажуть знавці. Коли підняти погляд до стелі, то можна помітити приліплені до неї монети різних країн. Виглядає це шикарно – мов зірки на нічному небі. (Тримаються вони завдяки старовинній кіптяві й тій таки плісняві). «Звідки вони тут?» - запитую у пана Лукача. «Гості залишають, - відповідає той. – Це ніби прикмета: десь кидають гроші у фонтан, аби знову повернутися до цікавого місця, а тут – ліплять до стелі в надії ще колись приїхати за улюбленим вином». Оригінальна традиція, нічого не скажеш. Надалі почалася розмова на так звані практичні теми. Пан Лукач виготовляє переважно сухі й напівсухі вина - як білі, так і червоні. (Хоча зробити напівсолодке – під назвою «Спокусниця» - теж уміє чудово). Витримкою занадто не захоплюється, бо для цього продукцію треба розливати у скляні пляшки. Пластикова тара взагалі не годиться, а дубові діжки увесь час мусять бути повними, щоб вино не мало контакту з повітрям. Тож три роки - доволі непоганий вік для напою, при цьому різниця в смаку між ним і «бурчаком» (молодим, як кажуть, по-сучасному – божоле) дуже відчутна. Стосовно технології виготовлення, то це – невеличка таємниця майстра, якою він ділитися не поспішає, жартома додаючи в розмові : «Секрети коштують грошей». Та й хвалити себе самого не хоче, вважає – це гріх.
Коли господар розпочинає дегустацію, гість пересвідчується в його щедрості. Аромат і смак треба відчути в усій повноті! А ще бажано роздивитися колір і прозорість напою крізь проміння ліхтаря. Головне в такому випадку не захопитися смакуванням, бо доведеться виходити з підвалу зі сторонньою допомогою.
Взагалі різні люди бувають у пана Лукача. Священики замовляють червоне – для причастя. Не дивина побачити тут депутатів, високопосадовців, генералів. Хороше вино потрібне всім. (Особливо за теперішніх реалій, коли на полицях магазинів часто стоять так звані порошкові вина). До того ж Лукач Грушовський не править великих грошей за свої напої принципово, сповідуючи стару житейську мудрість: як ми добро чинитимемо – світ стане кращим. Зрештою, сам каже: «Я понад сорок років пропрацював у місцевому радгоспі, пенсію маю – 1020 гривень. Це небагато, але мені вистачає. Не курю, та й у шкідливих звичках треба вміти собі відмовляти. А поза тим - їм домашнє сало, вино роблю сам. Ось так».
При нагоді поцікавилися в Лукача Грушовського, яке б вино він порадив вживати, скажімо, мисливцям? Перш, ніж відповісти, він ввічливо поцікавився: «А звідки ви?» Почувши, що з Чернігівщини, здивував категоричністю: «Найкращим буде чернігівський самогон. Бував я колись неодноразово у ваших краях проїздом… Проте якщо серйозно, то нема де правди діти – на полюванні зазвичай не до вина, чомусь мисливці воліють вживати дещо міцніші напої. Я сам 23 роки проносив рушницю на плечі, належав до компанії, де пили – ой як. Однак якось відніс зброю до гаража й вирішив, що більше в угіддя – ані ногою. Бо, бувало, у неділю вранці треба йти до храму на службу Божу, а я напередодні, у суботу, допізна «полював» з друзями. І навіщо воно здалося? Зрештою, кожна людина сама визначає, що для неї важливіше, які у неї пріоритети…»
У день візиту до Лукача Грушовського весна саме нагадала про себе у повну силу, сонце припікало. Розмова торкнулася примх клімату. Винороб згадав, як на початку травня 2006 року температура знизилася до 3 градусів морозу, виноградники зазнали шкоди. А однієї липневої ночі посипав град і побив ягоди. «Такого раніше не було, природа дуже здивувала», - каже він. Хоча клімат кліматом, а щоб зібрати хороший урожай, треба працювати й працювати.
Слід віддати належне пану Лукачу: час, відведений на бесіду, рахувати вміє. На прохання розповісти ще щось про виноробство, цілком слушно відповів: «Я хіба священик чи сільський голова, щоб довго розмовляти?» Логічно. Воно й справді, краще про все розкажуть його вина… Вина, за які люди щиро кажуть старому майстру «Дякую».
Олег МІРОШНИЧЕНКО
Фото Ярослава МАЗЮТИНЦЯ
Карпати захищають край від холодного повітря з півночі, тому лоза родить дуже добре. Відповідно, виноробство для місцевих мешканців є споконвічною традицією. Хоча знавці й кажуть: з 13 районів області найкращим вином славляться Берегівський, Виноградівський, Мукачівський та Ужгородський.
Містечко Середнє розташоване між Мукачевим та Ужгородом, до обласного центру – трохи більше двадцяти кілометрів. Історія населеного пункту починається ще у ХІІ сторіччі, коли на старому торговельному шляху французькими лицарями-тамплієрами було побудовано оборонний замок.
Років через чотириста навколишні землі вже перебували під угорським пануванням і належали родині Добо (ці аристократи мали українське походження, у давнину носили прізвище Дуби). Саме за наказом Франциска і Домініка Добо в 1552-1557 роках у Середньому з’явився об’єкт, який і нині служить людям та приваблює туристів. Мова – про підвали загальною довжиною майже п’ять кілометрів, висічені в туфовій вулканічній породі тутешньої гори. Річ у тім, що після однієї битви військ європейської коаліції з турками, підрозділам на чолі з Добо дісталися в якості своєрідного трофею кілька тисяч полонених. Годувати задурно таку ораву бранців ніхто не збирався, тож їм видали кайла та лопати й загадали висікти довжелезні лабіринти підземель. З часом підвали втратили оборонне значення й перетворилися на величезне винне сховище. Воно унікальне, передовсім тим, що там постійною є температура близько 12 градусів - оптимальна для зберігання вина. Оскільки Середнє розташоване в краї традиційного виноробства, ці підвали ніколи не стояли порожніми, а продукція тутешніх майстрів протягом століть постачалася до багатьох навколишніх країн. У 1966 році на міжнародній виставці у Софії (Болгарія) середнянські вина «Троянда Закарпаття» і «Рислінг Закарпатський» були відзначені золотими медалями, а «Променисте» - срібною.
…Про Лукача (Луку) Грушовського в Середньому кажуть: він такий тут один, маючи на увазі його неабиякий хист винороба і садовода. Виноградники дбайливо доглядає, чудове вино робить, прищепи, зроблені ним на фруктових деревах, немов зразки майстерності для починаючих. Словом, діло своє знає. Що ще? Чудовий співрозмовник, за натурою – оптиміст (а це – у віці 71 року), набожний християнин – належить до активу місцевої церковної громади. Словом, особистість неординарна. Коли в доброму настрої – може показати гостю свій винний підвал…
Переступаючи поріг підземелля, відразу відчуваєш приємну прохолоду. Все, як і годиться: стабільна температура градусів 11-12. Склепінчастий прохід довжиною майже двадцять метрів має понад чотири метри завширшки. Довкола напівморок. Попід стінами – десятки барилець й величезних діжок, на них крейдою проставлені позначки – 120,190 літрів, 300… У самому кінці підлога вкрита білою пліснявою, але так і має бути – кажуть знавці. Коли підняти погляд до стелі, то можна помітити приліплені до неї монети різних країн. Виглядає це шикарно – мов зірки на нічному небі. (Тримаються вони завдяки старовинній кіптяві й тій таки плісняві). «Звідки вони тут?» - запитую у пана Лукача. «Гості залишають, - відповідає той. – Це ніби прикмета: десь кидають гроші у фонтан, аби знову повернутися до цікавого місця, а тут – ліплять до стелі в надії ще колись приїхати за улюбленим вином». Оригінальна традиція, нічого не скажеш. Надалі почалася розмова на так звані практичні теми. Пан Лукач виготовляє переважно сухі й напівсухі вина - як білі, так і червоні. (Хоча зробити напівсолодке – під назвою «Спокусниця» - теж уміє чудово). Витримкою занадто не захоплюється, бо для цього продукцію треба розливати у скляні пляшки. Пластикова тара взагалі не годиться, а дубові діжки увесь час мусять бути повними, щоб вино не мало контакту з повітрям. Тож три роки - доволі непоганий вік для напою, при цьому різниця в смаку між ним і «бурчаком» (молодим, як кажуть, по-сучасному – божоле) дуже відчутна. Стосовно технології виготовлення, то це – невеличка таємниця майстра, якою він ділитися не поспішає, жартома додаючи в розмові : «Секрети коштують грошей». Та й хвалити себе самого не хоче, вважає – це гріх.
Коли господар розпочинає дегустацію, гість пересвідчується в його щедрості. Аромат і смак треба відчути в усій повноті! А ще бажано роздивитися колір і прозорість напою крізь проміння ліхтаря. Головне в такому випадку не захопитися смакуванням, бо доведеться виходити з підвалу зі сторонньою допомогою.
Взагалі різні люди бувають у пана Лукача. Священики замовляють червоне – для причастя. Не дивина побачити тут депутатів, високопосадовців, генералів. Хороше вино потрібне всім. (Особливо за теперішніх реалій, коли на полицях магазинів часто стоять так звані порошкові вина). До того ж Лукач Грушовський не править великих грошей за свої напої принципово, сповідуючи стару житейську мудрість: як ми добро чинитимемо – світ стане кращим. Зрештою, сам каже: «Я понад сорок років пропрацював у місцевому радгоспі, пенсію маю – 1020 гривень. Це небагато, але мені вистачає. Не курю, та й у шкідливих звичках треба вміти собі відмовляти. А поза тим - їм домашнє сало, вино роблю сам. Ось так».
При нагоді поцікавилися в Лукача Грушовського, яке б вино він порадив вживати, скажімо, мисливцям? Перш, ніж відповісти, він ввічливо поцікавився: «А звідки ви?» Почувши, що з Чернігівщини, здивував категоричністю: «Найкращим буде чернігівський самогон. Бував я колись неодноразово у ваших краях проїздом… Проте якщо серйозно, то нема де правди діти – на полюванні зазвичай не до вина, чомусь мисливці воліють вживати дещо міцніші напої. Я сам 23 роки проносив рушницю на плечі, належав до компанії, де пили – ой як. Однак якось відніс зброю до гаража й вирішив, що більше в угіддя – ані ногою. Бо, бувало, у неділю вранці треба йти до храму на службу Божу, а я напередодні, у суботу, допізна «полював» з друзями. І навіщо воно здалося? Зрештою, кожна людина сама визначає, що для неї важливіше, які у неї пріоритети…»
У день візиту до Лукача Грушовського весна саме нагадала про себе у повну силу, сонце припікало. Розмова торкнулася примх клімату. Винороб згадав, як на початку травня 2006 року температура знизилася до 3 градусів морозу, виноградники зазнали шкоди. А однієї липневої ночі посипав град і побив ягоди. «Такого раніше не було, природа дуже здивувала», - каже він. Хоча клімат кліматом, а щоб зібрати хороший урожай, треба працювати й працювати.
Слід віддати належне пану Лукачу: час, відведений на бесіду, рахувати вміє. На прохання розповісти ще щось про виноробство, цілком слушно відповів: «Я хіба священик чи сільський голова, щоб довго розмовляти?» Логічно. Воно й справді, краще про все розкажуть його вина… Вина, за які люди щиро кажуть старому майстру «Дякую».
Олег МІРОШНИЧЕНКО
Фото Ярослава МАЗЮТИНЦЯ
Комментариев нет:
Отправить комментарий