Нині у її дворі, що в тихому провулку Свердлова, усе буяє. Білопінням обсипані яблуні, одна з яких тягнеться вітами до ганку. Відцвітають ранні весняні квіти, їм на зміну приходять більш пізні. Загартовується в ящичках розсада помідорів і перців. Лідія Сергіївна все життя тримала корову, вигодовувала по двійко поросят, мала городи. І це попри те, що її чоловік займав високі посади, а сама вона три десятиліття очолювала в місті колектив дитячих ясел. При цьому, зауважте, жодного разу не дозволила собі запізнитися на роботу.
Із дитинства їй знайома сільська праця. Напевне, батько був непоганим головою колгоспу, із власною думкою, бо репресивна сталінська машина знищувала кращих. Запам’яталася 8-річній Ліді фраза, кинута одним із тих, хто арештовував тата: «Діти й без тебе виростуть!» Виросли. Ліда навчалася у Майкопі в фельдшерсько-акушерській школі, коли розпочалася війна. Тож омріяну професію медика довелося опановувати у пришвидшеному темпі. Директор школи звернувся із пропозицією: хто хоче піти працювати в госпіталі, записуйтеся добровольцями. Ліда була серед перших, хоча на той час їй іще не виповнилося і вісімнадцяти.
А за три дні фашисти окупували її рідний Майкоп. Евакуація була успішною. До машини завантажили 18 тяжкохворих бійців, з якими Лідія вирушила в небезпечну дорогу до Туапсе. Їх весь час бомбила ворожа авіація. 150 кілометрів звивистим гірським шляхом були суцільним пеклом. Вікна майже одразу повилітали, осколки сікли беззахисну автівку, в якій лежачі поранені просили: «Сестра, не йди, не залишай нас!..» Усіх довезла живими, гідно витримавши бойове хрещення.
Її фронтовий, потім евакуаційний, а згодом спеціалізований госпіталь (перейменовували його кілька разів) пройшов через увесь Кавказ. Він був розрахований на 2 тисячі ліжок, але часом кількість поранених доходила до 5 тисяч! 600 медичних працівників дбали про них. Траплялося, денні турботи змінювалися нічними чергуваннями. Люди не спали по чотири доби.
– Наступним місцем дислокації був Сталінград, - пригадує Л.С. Каплунова. – Бомбардування майже не вщухали, тож через Волгу поромом переправлялися вночі. Зупинилися в місті Уральськ. Почали надходити поранені. А в приміщенні ні вікон, ні дверей. Приймали бійців, на ходу забиваючи вікна, аби не задувало снігом. Хворих людей потрібно було забезпечити елементарними умовами. А 19 лютого надійшло повідомлення про те, що Сталінград звільнено. У 42-градусний мороз бачили, як замерзлою Волгою рухалися колони полонених німців. Закутані в якісь ганчірки, нещасні й налякані – куди поділася їх пиха. Ми й далі рухалися за фронтом.
Сальск, Ростов, Донецьк (тоді місто Сталіна)… Назви змінювали одна одну, а тяжка (як фізично, так і морально) робота залишалася незмінною. На підлозі стелили солому, клали поранених. Часто вони лежали так близько один від одного, що між ними неможливо було пройти. В урологічному відділенні, де працювала Лідія Сергіївна, було чимало молодих солдатів із перебитим хребтом. Тяжкопоранені знали, що вони приречені. Юні медсестрички важко переносили кожну смерть, хоча із жахом, людськими стражданнями доводилося мати справу щодня.
Л.С. Каплунова неохоче згадує, як тяжко перенесла першу смерть, безпорадним свідком якої вона стала ще на початку своєї служби. Досі пам’ятає прізвище зовсім молодого бійця, пам’ятає, що він був москвичем. Із власним розпачем потім боролася кілька днів. Її навіть із госпіталю відпустили. Згодом – ні, не змирилася – зібрала волю в кулак і не дозволяла собі розслабитися. А ще щоразу боролася за життя кожного пораненого солдата, для кожного добирала слова надії.
Півроку (аж до історичної конференції керівників трьох держав) її госпіталь базувався в Криму в знаменитому Лівадійському палаці. Останнє місце дислокації госпіталю – під Варшавою. Швидко пролітали дні і ночі важкою, але вже звичною працею. Як і більшості її товаришів, Лідії Сергіївні мріялося зустріти Перемогу над ненависним ворогом у Берліні. Але й на польській землі вона була не менше радісна.
Тут же, на фронті, під бомбардуваннями й у напруженій боротьбі за життя, було місце високим почуттям. Просто небезпека робила їх гострішими. Про заступника головного лікаря з господарської частини С.О.Каплунова в їх госпіталі ходили легенди. Завдяки його старанням хворі ніколи не сиділи без хліба. Він завжди умів десь роздобути конче потрібний бензин. Із будь-якої найскладнішої ситуації Семен Осипович знаходив вихід. З усього численного жіноцтва він вибрав саме її – тендітну, але стійку й невтомну Ліду. Тож до Щорса (тут мешкали його батьки) вони поверталися разом.
С.О. Каплунова й досі в нашому місті згадують як талановитого керівника дорожньої та будівельної галузі району, порядну й добру людину. Поки чоловік займався відбудовою Сновського краю, Лідія Сергіївна піднімала синів, вела домашнє господарство, працювала. Згодом, коли очолила колектив ясел, дуже пригодився досвід і допомога Семена Осиповича під час капремонту, а якщо точніше – будівництва другого корпусу ясел. Також з’явився теплий перехід між двома приміщеннями, душові, інші зручності для маленьких і дорослих. Адже деякі мами здавали малят з півторамісячного віку. Тож жінки в обідню перерву прибігали їх годувати, а мам у свою чергу частували тут обідами. Певний період ясла були цілодобовими.
- Колектив ясел був дружним, - згадує Л.С. Каплунова. – Заготовляли самотужки соки для малят. Загартовуючи дітей, навіть узимку виносили немовлят на веранду, де вони вдень спали.
Нашу розмову перервав дзвінок із Санкт-Петербургу. Син телефонував, аби привітати матусю із ювілеєм. Принагідно Лідія Сергіївна дала кілька слушних порад щодо багатих на вітаміни свіжих фруктів і овочів, нагадала про необхідність підтримувати фізичну форму. Сама вона по можливості все життя займається фізкультурою. Ось і зараз її зацікавив комплекс вправ, запропонований популярним тижневиком «Здоровий спосіб життя». Хоча старе фронтове поранення нагадує про себе, але жінка не дозволяє собі розслаблятися.
Не забувають стежку до Лідії Сергіївні її друзі і приятелі. Вона не почувається самотньою, бо турбується про своїх шістьох онуків, які платять їй любов’ю. Товариство Червоного Хреста, ветеранська організація постійно запрошують фронтову медсестру на зустрічі з молоддю та інші масові заходи. І сама вона, людина активна й небайдужа, гостро переживає події в Україні, сподівається на розважливість і мудрість політиків і народів.
– У роки лихоліття, - згадує ветеран, - люди були дружніші. Представники різних національностей разом боролися з спільним ворогом. Думаю, що й зараз переможе здоровий глузд. Людина народжується не для страждань, а для щастя.
Валентина ВОЛОКУШИНА
Із дитинства їй знайома сільська праця. Напевне, батько був непоганим головою колгоспу, із власною думкою, бо репресивна сталінська машина знищувала кращих. Запам’яталася 8-річній Ліді фраза, кинута одним із тих, хто арештовував тата: «Діти й без тебе виростуть!» Виросли. Ліда навчалася у Майкопі в фельдшерсько-акушерській школі, коли розпочалася війна. Тож омріяну професію медика довелося опановувати у пришвидшеному темпі. Директор школи звернувся із пропозицією: хто хоче піти працювати в госпіталі, записуйтеся добровольцями. Ліда була серед перших, хоча на той час їй іще не виповнилося і вісімнадцяти.
А за три дні фашисти окупували її рідний Майкоп. Евакуація була успішною. До машини завантажили 18 тяжкохворих бійців, з якими Лідія вирушила в небезпечну дорогу до Туапсе. Їх весь час бомбила ворожа авіація. 150 кілометрів звивистим гірським шляхом були суцільним пеклом. Вікна майже одразу повилітали, осколки сікли беззахисну автівку, в якій лежачі поранені просили: «Сестра, не йди, не залишай нас!..» Усіх довезла живими, гідно витримавши бойове хрещення.
Її фронтовий, потім евакуаційний, а згодом спеціалізований госпіталь (перейменовували його кілька разів) пройшов через увесь Кавказ. Він був розрахований на 2 тисячі ліжок, але часом кількість поранених доходила до 5 тисяч! 600 медичних працівників дбали про них. Траплялося, денні турботи змінювалися нічними чергуваннями. Люди не спали по чотири доби.
– Наступним місцем дислокації був Сталінград, - пригадує Л.С. Каплунова. – Бомбардування майже не вщухали, тож через Волгу поромом переправлялися вночі. Зупинилися в місті Уральськ. Почали надходити поранені. А в приміщенні ні вікон, ні дверей. Приймали бійців, на ходу забиваючи вікна, аби не задувало снігом. Хворих людей потрібно було забезпечити елементарними умовами. А 19 лютого надійшло повідомлення про те, що Сталінград звільнено. У 42-градусний мороз бачили, як замерзлою Волгою рухалися колони полонених німців. Закутані в якісь ганчірки, нещасні й налякані – куди поділася їх пиха. Ми й далі рухалися за фронтом.
Сальск, Ростов, Донецьк (тоді місто Сталіна)… Назви змінювали одна одну, а тяжка (як фізично, так і морально) робота залишалася незмінною. На підлозі стелили солому, клали поранених. Часто вони лежали так близько один від одного, що між ними неможливо було пройти. В урологічному відділенні, де працювала Лідія Сергіївна, було чимало молодих солдатів із перебитим хребтом. Тяжкопоранені знали, що вони приречені. Юні медсестрички важко переносили кожну смерть, хоча із жахом, людськими стражданнями доводилося мати справу щодня.
Л.С. Каплунова неохоче згадує, як тяжко перенесла першу смерть, безпорадним свідком якої вона стала ще на початку своєї служби. Досі пам’ятає прізвище зовсім молодого бійця, пам’ятає, що він був москвичем. Із власним розпачем потім боролася кілька днів. Її навіть із госпіталю відпустили. Згодом – ні, не змирилася – зібрала волю в кулак і не дозволяла собі розслабитися. А ще щоразу боролася за життя кожного пораненого солдата, для кожного добирала слова надії.
Півроку (аж до історичної конференції керівників трьох держав) її госпіталь базувався в Криму в знаменитому Лівадійському палаці. Останнє місце дислокації госпіталю – під Варшавою. Швидко пролітали дні і ночі важкою, але вже звичною працею. Як і більшості її товаришів, Лідії Сергіївні мріялося зустріти Перемогу над ненависним ворогом у Берліні. Але й на польській землі вона була не менше радісна.
Тут же, на фронті, під бомбардуваннями й у напруженій боротьбі за життя, було місце високим почуттям. Просто небезпека робила їх гострішими. Про заступника головного лікаря з господарської частини С.О.Каплунова в їх госпіталі ходили легенди. Завдяки його старанням хворі ніколи не сиділи без хліба. Він завжди умів десь роздобути конче потрібний бензин. Із будь-якої найскладнішої ситуації Семен Осипович знаходив вихід. З усього численного жіноцтва він вибрав саме її – тендітну, але стійку й невтомну Ліду. Тож до Щорса (тут мешкали його батьки) вони поверталися разом.
С.О. Каплунова й досі в нашому місті згадують як талановитого керівника дорожньої та будівельної галузі району, порядну й добру людину. Поки чоловік займався відбудовою Сновського краю, Лідія Сергіївна піднімала синів, вела домашнє господарство, працювала. Згодом, коли очолила колектив ясел, дуже пригодився досвід і допомога Семена Осиповича під час капремонту, а якщо точніше – будівництва другого корпусу ясел. Також з’явився теплий перехід між двома приміщеннями, душові, інші зручності для маленьких і дорослих. Адже деякі мами здавали малят з півторамісячного віку. Тож жінки в обідню перерву прибігали їх годувати, а мам у свою чергу частували тут обідами. Певний період ясла були цілодобовими.
- Колектив ясел був дружним, - згадує Л.С. Каплунова. – Заготовляли самотужки соки для малят. Загартовуючи дітей, навіть узимку виносили немовлят на веранду, де вони вдень спали.
Нашу розмову перервав дзвінок із Санкт-Петербургу. Син телефонував, аби привітати матусю із ювілеєм. Принагідно Лідія Сергіївна дала кілька слушних порад щодо багатих на вітаміни свіжих фруктів і овочів, нагадала про необхідність підтримувати фізичну форму. Сама вона по можливості все життя займається фізкультурою. Ось і зараз її зацікавив комплекс вправ, запропонований популярним тижневиком «Здоровий спосіб життя». Хоча старе фронтове поранення нагадує про себе, але жінка не дозволяє собі розслаблятися.
Не забувають стежку до Лідії Сергіївні її друзі і приятелі. Вона не почувається самотньою, бо турбується про своїх шістьох онуків, які платять їй любов’ю. Товариство Червоного Хреста, ветеранська організація постійно запрошують фронтову медсестру на зустрічі з молоддю та інші масові заходи. І сама вона, людина активна й небайдужа, гостро переживає події в Україні, сподівається на розважливість і мудрість політиків і народів.
– У роки лихоліття, - згадує ветеран, - люди були дружніші. Представники різних національностей разом боролися з спільним ворогом. Думаю, що й зараз переможе здоровий глузд. Людина народжується не для страждань, а для щастя.
Валентина ВОЛОКУШИНА
Комментариев нет:
Отправить комментарий