Минулого тижня Кучинівка прощалася з 92-річною Мариною Хомівною Мирошниченко, матір’ю-героїнею, яка народила і виховала 14 дітей. Один із її хлопчиків помер юним, решта ж синів і дочок зі своїми дружинами і чоловіками, своїми дорослими і маленькими чадами
звідусіль приїхали провести в останню путь маму. Здолали близькі і далекі відстані – навіть з Бресту, що в Білорусі, але встигли побачити її живою. Розмовляли, пригортали, дарували тепло й безмежну любов. Власне, Марина Хомівна і сама була тією великою любов’ю, котра зігрівала, кликала, оберігала. Ніхто в селі не бачив її злою і сердитою, навпаки, до кожного вона зверталася з повагою і милою усмішкою, кожного уміла вислуховувати і розуміти. Намагалася підставляти тендітне плече нужденним, сиротам, погорільцям, інвалідам. Ніколи ніяку людину не випускала з дому, не пригостивши, не нагодувавши. Дбала за чоловіка, дітей. Вони зростали, бачучи, як мама і тато шанують одне одного, як люблять Бога і усе земне, як вміють радіти чужим радощам і переживати чужий біль.
Можливо, тому і самі стали великими людьми, красивими, працелюбними і порядними. Я не маю на увазі лише наукові звання, інші успіхи в кар’єрі, заможність.
Тут інше, значиміше. Тут людяність! Кожен знає дні народження рідних і двоюрідних братів та сестер, племінників, онуків, кожен знаходить час для теплого привітання, лагідного слова. Вони готові іти один за одним, підтримувати одне одного. Бо мама так вчила, так жила.
Місцеві пригадали епізод, коли її, молоду вчительку, викликали до школи, аби «повиховувати» за те, що дітки, хоч і чистенькі, охайні, та не носять на грудях зірочок й червоних галстуків. Вона довго слухала, а потім сказала. Ще й як сказала! Про інші головні цінності, що мають бути в глибині єства, про інші ідеали, які учні повинні наслідувати, про Бога. Після промови настала тиша, а Марину Хомівну більше ніколи не «виховували», не чіпали.
Щоправда, одного разу у дім завітала група незнайомців і забрала Біблію, найсвятішу з усіх книг, деякі розділи якої майже до останніх днів жінка знала напам’ять і при кожній нагоді цитувала. Люди казали, що у той момент вона стала перед тими чоловіками на коліна і просила, благала віддати дорогу річ. Мовляв, без Біблії не можна, вона необхідна, як повітря, як вода, вона – наймудріша порадниця.
І ось – похорони, сльози і квіти. Стільки живих троянд, якими обдарували рідні небіжчицю, сільчани ще не бачили, і стільки вінків… А скільки спогадів прозвучало, скільки молитов! Скільки сердечності і щирості випромінювала кожна жива душа!
І навіть разючий вітер враз посмирішав, навіть холодне квітневе сонце взяло і потеплішало. Бо ж таку хорошу маму Бог забирав у кращі світи.
Олена КОМПАНЕЦЬ
Комментариев нет:
Отправить комментарий