Учасникам ІІ світової війни присвячується
…Доріжка зеленого споришу веде мене до хатини. Великий двір. Посеред нього колодязь з «журавлем». Стукаю до оселі і чекаю відповіді, де старенька сама відкриває двері і запрошує зайти. Переді мною маленька напівзгорблена бабуся. Стоїть на двох ногах, але одна з них дерев’яна.
– Ви з району? – запитує. Так у мене все по-старому.
– І так, і ні, - відповідаю. Мене ніхто до Вас не посилав. Я сам приїхав, щоб допомогти. Чому Ви не отримуєте компенсацію від Німеччини? Ви ж примусово були вивезені до Німеччини? Розкажіть мені про все. Можливо, я зможу Вам чимось допомогти. Ми ж земляки. Я син Миколи Павловича Микитенка з хутора Червоного.
– Знала я добре весь ваш рід. Всі були великі трударі, та, наскільки мені відомо, життя розкидало вас. Де ж ти тепер живеш? Де працюєш? Що хочеш почути від мене? І навіщо воно тобі? Пройшли роки, все забувається, не забула тільки день трагедії, коли залишилась без правої ноги. Пам’ятаю ще те, коли мене укинули у вагон. Там втратила свідомість. Кажуть, що просила пити, але води не було. Мучила спрага. Двері вагона закриті на замок. Потяг ішов без зупинок на захід. Якась немолода жінка з сивою косою положила мені на голову хустину, а потім на одній із зупинок напоїла мене водичкою. Я благала смерті. Жити не хотілось. Була немічна.
На четвертий день моїх мук ешелон зупинився. Німці відкрили двері і стали виштовхувати всіх звідтіля. Я з допомогою незнайомки з великими труднощами вийшла останньою. Всіх вишикували біля вагонів. Чоловіків окремо, жінок окремо. Перекладач-німець сказав, що всіх відправлять у баню. Та яка там баня? Німецькі лікарі передивлялись кожного і на скору руку щось записували. Я була молода, вродлива, але вся в синцях і ледь трималася на ногах. Нас знову вишикували. Підійшли грузовики і стали забирати бранців. До мене звернувся німець у цивільному і запитав на ламаній російській мові: «Что можишь делат? Я відповіла, що з України, селянка, працювала вдома по господарству, на городі. Корову пасла, доїла.
– Гут, - відповідає, і забирає мене з незнайомкою до себе.
Жінка й досі згадує те поневолення, ті страшні випробування.
Ось уривки її гірких спогадів.
– Рано-вранці всіх підняли і зі мною відбулась розмова. Я зрозуміла, що мене питали, чи умію я доїти корів. Я відповіла, що дома доїла. Повели на ферму, де уже працювали і українці, і поляки. І так розпочався мій каторжний труд. Я була обезсилена і постійно плакала, скучала за домівкою. Незнайомі. Незнайомі люди. Незнайомий говір. Наглядачі вимагали, щоб постійно була зайнята роботою. Не давали присісти для відпочинку. Я старалась все виконувати, а тому жодного разу мене не били.
Пам’ятаю, як на моїх очах побили молодого хлопця за те, що він на полі набрав за пазуху моркви і заховав у клуні.
Так ішли дні і ночі. Місяці і роки, а кінця-краю війни не було видно. Ми нічого не знали про справи на фронті, а тому дуже сумували, думали, що ця каторга не закінчиться ніколи. За цей час я стала розуміти німецьку мову, могла спілкуватися нею.
У літній час після доїння корів наводили порядок у корівниках, носили бідони з молоком, грузили їх на машини, а потім «бауер» посилав мене в поле, де працювала косарка. Убирали жито. Я повинна віднести косарям нехитру їжу.
Поле велике. Гони довгі-довгі. Кінця-краю не видно. Прийду в поле і чекаю, коли косарка під’їде. Тут я могла побувати наодинці зі своїми думками, утамувати душевний біль, тугу за домівкою. Якось я задрімала на полі у травах. Прийшла до тями у якійсь лікарні і не зрозуміла, що у мене немає правої ноги до коліна. Знову втратила свідомість. Тяглися безсонні дні і ночі. Від болю я плакала, звала маму, відмовилась від їжі. З домівкою ніякого зв’язку. Листи бранці не писали і не отримували ніяких повідомлень з дому. Не хотілось жити. Та одного разу до палати зайшла жінка, яка спасала мене ще у вагоні. Звали її Віталіна. Вона з сусіднього району. Землячка. Її супроводив охоронець з господарства.
– Горпиночко, візьми себе в руки. Не можна жити з відчаєм на душі. Трапилось те, що трапилось, і з ним треба жити. Моли Бога, що залишилась живою. Ти ще молода, у тебе все життя попереду, - сказала вона.
Цієї розмови я не можу забути. Вона, неначе рідна мати. Приголубила мене, заспокоїла серце. Вдома у «бауера» чоловіки зробили мені дерев’яну ногу. Я знову училась ходити. Спотикалась, падала, але продовжувала самостійно ходити. Виконувати роботу доярки й іншу тяжку роботу я не змогла.
«Остарбайтери» підіймались рано. Рано з ними підіймалась і я. Розпочали поратись по господарству. Я виконувала свою роботу і вешталась по двору. З будинку вийшов Генріх. Став біля порогу, потягнувся, закурив пахучу цигарку і, побачивши мене, поманив пальцем до себе: «Ком».
Я підійшла, привітала його німецькою мовою. Він запитав, чи розумію я його мову, на що я відповіла, що так.
- Гут, - сказав Генріх. Запитав, як рана.
Я також відповіла: «Гут».
Набравшись сміливості, і з дитячою наївністю я запитала, чи не міг би він забрати мене на Батьківщину, моя домівка на кордоні з Гомельським районом Білорусії. Він засміявся, а потім запитав, а чи літала я на літаках, а чи не боюсь летіти.
– Ні, - сказала я. Не побоюсь. Заберіть мене з собою. У мене дома залишилась хвора мати одна і у вашого батька я користі не приношу. Генріх промовчав, а потім знову промовив: «Гут».
Цей день був якийсь особливий. Господар відпустив додому декілька жінок з Польщі та двох парубків, яких ми вважали французами. Вони тримались самотньо і господар не мав на них великого впливу.
Ільза з невістками повідомили мені, що Генріх забере завтра мене до «мамки». І дійсно. Так і трапилось. Мені дали на плечі мішок, куди положили одежу, поїсти, декілька плиток шоколаду. На автомобілі Генріха приїхали на маленький аеродром, де стаяло декілька літаків з чорними хрестами на крилах.
– Не повірите, - говорить Горпина, але це правда. Мене заштовхали у якусь тісну кабіну і піднялись у небо. Було тісно, незручно і боязко. Думалось, що німець викине мене в повітрі і ніхто не дізнається, де я ділась, але цього не сталось. Я напівлежала, напівсиділа у тісноті і молилась Богові. Просила його зберегти моє життя. На землю не дивилась. На ній або мелькало все, або за хмарами нічого не було видно. Я з дитинства боялась висоти. Не могла залізти по драбині на горище, а тут … під небесами. Літак приземлився і Генріх показав мені у який бік іти.
– Де Гомель? – запитала я.
Він махнув рукою, показуючи напрямок. З мішком на плечах я пішла по полю.
– Невже це рідна земля? Невже це сусідня Білорусія? – подумалось. Я з матінкою до війни декілька разів була у Гомелі. Це велике місто. Багато магазинів, величезний базар, де матуся продавала домашню смородину, а собі купляла все необхідне.
Іти по незнайомому, темному полю було важко. Боліла моя дерев’яна нога і грузла у м’якій землі. Ішла навмання. Через годину-другу почула стрілянину, а потім мені прямо в обличчя засвітили ліхтарі. Я лягла на землю. Стрілянина продовжувалась.
– Куди мене привіз німець? – подумалось, чи це Білорусія, чи ні? Де той Гомель? Це ж велике місто, але вогнів населених пунктів не було видно.
Я знову піднялась і пішла, куди очі дивляться, та далеко пройти не довелось тепер мені у темряві чоловічий голос скомандував: «Стій!»
Я, як стояла, так і упала на землю. У мій бік стали стріляти. Не пам’ятаю, що саме, але я щось кричала. Невдовзі до мене підлізло декілька бійців і потягли мене до окопів. Стали оглядати мене, розпитувати, хто я, звідкіля, куди прямую та як потрапила сюди. З переляку і з радості я щось говорила про себе, а коли казала, що мене привіз сюди літаком німець Генріх, один із командирів скомандував: «До штабу».
Мене повели по траншеях і завели в землянку. Там горіло світло. Тріщали телефони. Хтось викликав когось, хтось відповідав, всі були стурбовані.
– Рідненькі мої, я Горпина зі Старої Руденки, що біля Гомеля. Українка я. Була у німецькій неволі, там втратила і ногу, син «бауера» Генріх на літаку перевіз мене сюди. Іду додому. До матері. З цими словами я звернулась до командирів, але там було не до мене. Деякий час я сиділа мовчки, а потім до мене підійшов кремезний військовий і запитав: «Як прізвище? Звідкіля Ви тут взялись? Куди ідете?»
Я знову розповіла історію свого перебування тут, але на обличчі військового помітила сумнів, недовіру. З плачами я знову і знову розповідала про причину свого перебування на бойових позиціях. Та незабаром мене повели до другої землянки, де молодий командир вислухав мене і записав все на папері, а зпозаранку відвезли до села. У сільській хаті мене знову допитували, писали все на папір, я за щось розписувалась і, плачучи, просила відпустити мене додому. Та додому я повернулась через два місяці.
- Як же Ви дійшли додому?
- Ішла кожний день кілометрів по 3-4, а може більше. Інколи цілий день відпочивала, просилась до чужих людей. Мені допомагали, хто чим міг. Хто давав картоплину, хто крихітку хліба, хто води напитись. Тяжко було, але я не в неволі. Боліла нога.
А ось і довгоочікувана Стара Руденка. Знайома доріжка веде до села понад річечкою. Я майже дома. Серце б’ється у грудях так, що неначе ось-ось вискочить. Та що це? …Село не впізнати. Вітряк, що з давніх-давен стояв на околиці села, зник. Хат майже немає. То там, то там валяються перекинуті, розбиті уламки машин. Стало нестерпно сумно. Не зустріла мене і рідна хата. Стояла тільки піч. Решта – згарище. Сльози накотилися на мене. Я присіла біля печі і гірко заплакала. Де моя матуся? Що з нею? Чому не видно нікого? Було село, стало пусткою. Оговтавшись трішечки, пошкандибала до хрещеної Парасковії, але і там побачила те ж саме. Від діда Кирила, що до війни працював колгоспним конюхом, дізналась, що тут були запеклі бої. Село декілька разів переходило з рук в руки. То наші війська форсували річечку і штурмом брали його, то фашисти знову володіли селом.
–У лісах став діяти партизанський загін Федченка, він не давав їм спокою. Місцеве населення підтримувало партизанів. Багато хто пішов до них, а твоя мати пекла хліб партизанам, до неї в нічний час вони навідувались… Поліцаї вислідили твою матусю і схопили її. Повісили іроди разом з Оленою і Оксаною. Зігнали все село, декого розстріляли, а в сусідній Горбунівці карателі зігнали у церкву всіх – старих і малих, а потім запалили живими…
Почувши це, я знепритомніла.
– Ви знаєте, де могила моєї матері?
– Звичайно, Горпино. Завтра підемо до неї, а зараз ходімо до мене, у нас уцілів погріб. Поки що поживи зі мною.
Деякий час я з ним і жила, допомагали одне одному, якось вижили і День перемоги зустрічали разом…
…Доріжка зеленого споришу веде мене до хатини. Великий двір. Посеред нього колодязь з «журавлем». Стукаю до оселі і чекаю відповіді, де старенька сама відкриває двері і запрошує зайти. Переді мною маленька напівзгорблена бабуся. Стоїть на двох ногах, але одна з них дерев’яна.
– Ви з району? – запитує. Так у мене все по-старому.
– І так, і ні, - відповідаю. Мене ніхто до Вас не посилав. Я сам приїхав, щоб допомогти. Чому Ви не отримуєте компенсацію від Німеччини? Ви ж примусово були вивезені до Німеччини? Розкажіть мені про все. Можливо, я зможу Вам чимось допомогти. Ми ж земляки. Я син Миколи Павловича Микитенка з хутора Червоного.
– Знала я добре весь ваш рід. Всі були великі трударі, та, наскільки мені відомо, життя розкидало вас. Де ж ти тепер живеш? Де працюєш? Що хочеш почути від мене? І навіщо воно тобі? Пройшли роки, все забувається, не забула тільки день трагедії, коли залишилась без правої ноги. Пам’ятаю ще те, коли мене укинули у вагон. Там втратила свідомість. Кажуть, що просила пити, але води не було. Мучила спрага. Двері вагона закриті на замок. Потяг ішов без зупинок на захід. Якась немолода жінка з сивою косою положила мені на голову хустину, а потім на одній із зупинок напоїла мене водичкою. Я благала смерті. Жити не хотілось. Була немічна.
На четвертий день моїх мук ешелон зупинився. Німці відкрили двері і стали виштовхувати всіх звідтіля. Я з допомогою незнайомки з великими труднощами вийшла останньою. Всіх вишикували біля вагонів. Чоловіків окремо, жінок окремо. Перекладач-німець сказав, що всіх відправлять у баню. Та яка там баня? Німецькі лікарі передивлялись кожного і на скору руку щось записували. Я була молода, вродлива, але вся в синцях і ледь трималася на ногах. Нас знову вишикували. Підійшли грузовики і стали забирати бранців. До мене звернувся німець у цивільному і запитав на ламаній російській мові: «Что можишь делат? Я відповіла, що з України, селянка, працювала вдома по господарству, на городі. Корову пасла, доїла.
– Гут, - відповідає, і забирає мене з незнайомкою до себе.
Жінка й досі згадує те поневолення, ті страшні випробування.
Ось уривки її гірких спогадів.
– Рано-вранці всіх підняли і зі мною відбулась розмова. Я зрозуміла, що мене питали, чи умію я доїти корів. Я відповіла, що дома доїла. Повели на ферму, де уже працювали і українці, і поляки. І так розпочався мій каторжний труд. Я була обезсилена і постійно плакала, скучала за домівкою. Незнайомі. Незнайомі люди. Незнайомий говір. Наглядачі вимагали, щоб постійно була зайнята роботою. Не давали присісти для відпочинку. Я старалась все виконувати, а тому жодного разу мене не били.
Пам’ятаю, як на моїх очах побили молодого хлопця за те, що він на полі набрав за пазуху моркви і заховав у клуні.
Так ішли дні і ночі. Місяці і роки, а кінця-краю війни не було видно. Ми нічого не знали про справи на фронті, а тому дуже сумували, думали, що ця каторга не закінчиться ніколи. За цей час я стала розуміти німецьку мову, могла спілкуватися нею.
У літній час після доїння корів наводили порядок у корівниках, носили бідони з молоком, грузили їх на машини, а потім «бауер» посилав мене в поле, де працювала косарка. Убирали жито. Я повинна віднести косарям нехитру їжу.
Поле велике. Гони довгі-довгі. Кінця-краю не видно. Прийду в поле і чекаю, коли косарка під’їде. Тут я могла побувати наодинці зі своїми думками, утамувати душевний біль, тугу за домівкою. Якось я задрімала на полі у травах. Прийшла до тями у якійсь лікарні і не зрозуміла, що у мене немає правої ноги до коліна. Знову втратила свідомість. Тяглися безсонні дні і ночі. Від болю я плакала, звала маму, відмовилась від їжі. З домівкою ніякого зв’язку. Листи бранці не писали і не отримували ніяких повідомлень з дому. Не хотілось жити. Та одного разу до палати зайшла жінка, яка спасала мене ще у вагоні. Звали її Віталіна. Вона з сусіднього району. Землячка. Її супроводив охоронець з господарства.
– Горпиночко, візьми себе в руки. Не можна жити з відчаєм на душі. Трапилось те, що трапилось, і з ним треба жити. Моли Бога, що залишилась живою. Ти ще молода, у тебе все життя попереду, - сказала вона.
Цієї розмови я не можу забути. Вона, неначе рідна мати. Приголубила мене, заспокоїла серце. Вдома у «бауера» чоловіки зробили мені дерев’яну ногу. Я знову училась ходити. Спотикалась, падала, але продовжувала самостійно ходити. Виконувати роботу доярки й іншу тяжку роботу я не змогла.
«Остарбайтери» підіймались рано. Рано з ними підіймалась і я. Розпочали поратись по господарству. Я виконувала свою роботу і вешталась по двору. З будинку вийшов Генріх. Став біля порогу, потягнувся, закурив пахучу цигарку і, побачивши мене, поманив пальцем до себе: «Ком».
Я підійшла, привітала його німецькою мовою. Він запитав, чи розумію я його мову, на що я відповіла, що так.
- Гут, - сказав Генріх. Запитав, як рана.
Я також відповіла: «Гут».
Набравшись сміливості, і з дитячою наївністю я запитала, чи не міг би він забрати мене на Батьківщину, моя домівка на кордоні з Гомельським районом Білорусії. Він засміявся, а потім запитав, а чи літала я на літаках, а чи не боюсь летіти.
– Ні, - сказала я. Не побоюсь. Заберіть мене з собою. У мене дома залишилась хвора мати одна і у вашого батька я користі не приношу. Генріх промовчав, а потім знову промовив: «Гут».
Цей день був якийсь особливий. Господар відпустив додому декілька жінок з Польщі та двох парубків, яких ми вважали французами. Вони тримались самотньо і господар не мав на них великого впливу.
Ільза з невістками повідомили мені, що Генріх забере завтра мене до «мамки». І дійсно. Так і трапилось. Мені дали на плечі мішок, куди положили одежу, поїсти, декілька плиток шоколаду. На автомобілі Генріха приїхали на маленький аеродром, де стаяло декілька літаків з чорними хрестами на крилах.
– Не повірите, - говорить Горпина, але це правда. Мене заштовхали у якусь тісну кабіну і піднялись у небо. Було тісно, незручно і боязко. Думалось, що німець викине мене в повітрі і ніхто не дізнається, де я ділась, але цього не сталось. Я напівлежала, напівсиділа у тісноті і молилась Богові. Просила його зберегти моє життя. На землю не дивилась. На ній або мелькало все, або за хмарами нічого не було видно. Я з дитинства боялась висоти. Не могла залізти по драбині на горище, а тут … під небесами. Літак приземлився і Генріх показав мені у який бік іти.
– Де Гомель? – запитала я.
Він махнув рукою, показуючи напрямок. З мішком на плечах я пішла по полю.
– Невже це рідна земля? Невже це сусідня Білорусія? – подумалось. Я з матінкою до війни декілька разів була у Гомелі. Це велике місто. Багато магазинів, величезний базар, де матуся продавала домашню смородину, а собі купляла все необхідне.
Іти по незнайомому, темному полю було важко. Боліла моя дерев’яна нога і грузла у м’якій землі. Ішла навмання. Через годину-другу почула стрілянину, а потім мені прямо в обличчя засвітили ліхтарі. Я лягла на землю. Стрілянина продовжувалась.
– Куди мене привіз німець? – подумалось, чи це Білорусія, чи ні? Де той Гомель? Це ж велике місто, але вогнів населених пунктів не було видно.
Я знову піднялась і пішла, куди очі дивляться, та далеко пройти не довелось тепер мені у темряві чоловічий голос скомандував: «Стій!»
Я, як стояла, так і упала на землю. У мій бік стали стріляти. Не пам’ятаю, що саме, але я щось кричала. Невдовзі до мене підлізло декілька бійців і потягли мене до окопів. Стали оглядати мене, розпитувати, хто я, звідкіля, куди прямую та як потрапила сюди. З переляку і з радості я щось говорила про себе, а коли казала, що мене привіз сюди літаком німець Генріх, один із командирів скомандував: «До штабу».
Мене повели по траншеях і завели в землянку. Там горіло світло. Тріщали телефони. Хтось викликав когось, хтось відповідав, всі були стурбовані.
– Рідненькі мої, я Горпина зі Старої Руденки, що біля Гомеля. Українка я. Була у німецькій неволі, там втратила і ногу, син «бауера» Генріх на літаку перевіз мене сюди. Іду додому. До матері. З цими словами я звернулась до командирів, але там було не до мене. Деякий час я сиділа мовчки, а потім до мене підійшов кремезний військовий і запитав: «Як прізвище? Звідкіля Ви тут взялись? Куди ідете?»
Я знову розповіла історію свого перебування тут, але на обличчі військового помітила сумнів, недовіру. З плачами я знову і знову розповідала про причину свого перебування на бойових позиціях. Та незабаром мене повели до другої землянки, де молодий командир вислухав мене і записав все на папері, а зпозаранку відвезли до села. У сільській хаті мене знову допитували, писали все на папір, я за щось розписувалась і, плачучи, просила відпустити мене додому. Та додому я повернулась через два місяці.
- Як же Ви дійшли додому?
- Ішла кожний день кілометрів по 3-4, а може більше. Інколи цілий день відпочивала, просилась до чужих людей. Мені допомагали, хто чим міг. Хто давав картоплину, хто крихітку хліба, хто води напитись. Тяжко було, але я не в неволі. Боліла нога.
А ось і довгоочікувана Стара Руденка. Знайома доріжка веде до села понад річечкою. Я майже дома. Серце б’ється у грудях так, що неначе ось-ось вискочить. Та що це? …Село не впізнати. Вітряк, що з давніх-давен стояв на околиці села, зник. Хат майже немає. То там, то там валяються перекинуті, розбиті уламки машин. Стало нестерпно сумно. Не зустріла мене і рідна хата. Стояла тільки піч. Решта – згарище. Сльози накотилися на мене. Я присіла біля печі і гірко заплакала. Де моя матуся? Що з нею? Чому не видно нікого? Було село, стало пусткою. Оговтавшись трішечки, пошкандибала до хрещеної Парасковії, але і там побачила те ж саме. Від діда Кирила, що до війни працював колгоспним конюхом, дізналась, що тут були запеклі бої. Село декілька разів переходило з рук в руки. То наші війська форсували річечку і штурмом брали його, то фашисти знову володіли селом.
–У лісах став діяти партизанський загін Федченка, він не давав їм спокою. Місцеве населення підтримувало партизанів. Багато хто пішов до них, а твоя мати пекла хліб партизанам, до неї в нічний час вони навідувались… Поліцаї вислідили твою матусю і схопили її. Повісили іроди разом з Оленою і Оксаною. Зігнали все село, декого розстріляли, а в сусідній Горбунівці карателі зігнали у церкву всіх – старих і малих, а потім запалили живими…
Почувши це, я знепритомніла.
– Ви знаєте, де могила моєї матері?
– Звичайно, Горпино. Завтра підемо до неї, а зараз ходімо до мене, у нас уцілів погріб. Поки що поживи зі мною.
Деякий час я з ним і жила, допомагали одне одному, якось вижили і День перемоги зустрічали разом…
Комментариев нет:
Отправить комментарий