Чоловік у 1989 році 117 разів працював на IV енергоблоці ЧАЕС. – Працювали ми по 15-20 хвилин. Мили підлогу спеціальним розчином, аби радіаційне забруднення не поширювалось далі. Я і сам заходив усередину енергоблоку, навіть фотографував. Зрозуміло, це було заборонено, але я був командиром, тож мене ніхто не перевіряв на наявність тієї чи іншої речі. На жаль, фотографії, які я робив усередині енергоблоку, не вийшли. Вони були геть чорні. Мабуть, радіація. Пам’ятаю лишень балки, що впали, і на підлозі воду, щоб захистити нас від опромінення… Фотокартки більш-менш були вдалі тільки ті, що я робив зовні… Ходив я і на кладовище техніки. Гнітюче враження… Стоять новенькі машини-вертольоти, які використовували один раз, а забирати їх не можна – це смерть. Скажу, що тоді все це добре охоронялося від мародерів, не те, що зараз. Загалом, у мене був загін з 90 чоловіків з Уралу. Вони взагалі не вживали алкоголю, хоча поводились інколи дивно. Ніколи у них не було навіть думки не послухатись, наказав – «Є командир!». Було таке, що й гинули. У мене із загону загинули два хлопці - крановик і екскаваторник. Надихались чорнобильського повітря (там воно було таке, що перчило у горлі) і хапонули дозу. У обох пішла носом кров. Один помер майже відразу, а другий - у лікарні.
Загалом, усі ці п’ять місяців ми жили у селі Ораному, що в 30 кілометрах від станції. До того часу там вже були збудовані бараки. Годували нас непогано, пити ж давали тільки мінералку. Якої я тоді тільки не пробував! Нас возили до станції машинами, спочатку ми перевдягалися в селі Детятки, що в 10 кілометрах від Чорнобиля, і їхали на укриття, назад так само: в Детятках приймали душ, перевдягались (одяг одразу ж викидали) і повертались у бараки… Усі мої виходи на станцію задокументовано у маршрутному листі. Ось тільки, щоб довести, що я працював на станції, знадобилося три роки… Тоді ліквідаторів, яким треба було доводити свою присутність на ЧАЕС, багато було.
«Відпуск одеколону:
1 пляшка в одні руки», -
- так було написано в магазині містечка, де до повернення в Україну жив Юрій В’ячеславович. Він за фахом будівельник і після закінчення інституту поїхав на БАМ будувати мости.
- Я навчався в Мінському політесі, - говорить ліквідатор, – там і познайомився зі своєю майбутньою дружиною Іриною. Одружилися ми, коли я був на п’ятому курсі. Дружина була молодшою од мене. Тож після закінчення навчального закладу я поїхав у складі мостозагону на будівництво, а Іра залишилась у Білорусі закінчувати ВУЗ. Згодом вона приїхала до мене. Довелося нам бувати у таких дірках… Наприклад, містечко Бодайбо, що на північ від Іркутська. Його називали золотим містом: воно розташовувалось неподалік ріки Вітім. Там було багато золотошукачів, та й золота також не мало, але все одно, не зважаючи, що Бодайбо є райцентром з 13000 мешканців, дістатися можна туди було тільки літаком. Та й розповіді про багатства мешканців півночі - казки. Того часу майже все продавали за талонами: ковбасу, цукор, горілку… На один місяць норма на одного жителя була 3 пляшки горілки і три пляшки вина, тож ми з Ірою ці талони міняли на інші. Декому не вистачало такої норми спиртного і він «догонився» одеколоном. Через це у галантереях часто зустрічався напис: «Відпуск одеколону: 1 пляшка в одні руки»… Будував я мости і у Сімферополі… Добрий був час.
А ось щодо Чорнобиля, то я до останнього не знав, куди потраплю. Мене (як офіцера) викликали у воєнкомат, сказали, що на збори у Чернігів, а куди потраплю, я дізнався тільки дорогою…
Забрали Юрія В’ячеславовича ще й тому, що у 1987 році у нього вже була дитина: дворічна донечка Саша. А вже у 1995 році у нього з дружиною народилася ще одна донька – Женя. Зараз чоловік продовжує займатися улюбленою справою – будівництвом. А про Чорнобиль згадує з гіркотою…
Урочистості
…З гіркотою згадують чорнобильську трагедію і всі українці, яких торкнулося це лихо. Тому 24 квітня біля пам’ятного знаку ліквідаторам аварії на ЧАЕС відбувся мітинг-реквієм з нагоди 29-х роковин Чорнобильської катастрофи. Біля пам’ятного знаку зібралися працівники районних установ, організацій, учні Щорської ЗОШ №2 та жителі міста. Виступили та поклали квіти голови райдержадміністрації та райради Павло Мірошниченко й Іван Орда. Відспівав літургію отець Павло. Не залишились осторонь заступники голів райдержадміністрації та райради Володимир Карпенко й Віталій Запорожець. Керівництвом райдержадміністрації, райради, Щорського районного відділення Українського національного фонду допомоги інвалідам Чорнобиля були вручені почесні грамоти, сказано багато теплих побажань. І наша газета бажає усім цим мужнім людям витримки, сили і захисту.
Маргарита ЛИТОВЧЕНКО
Фото автора та Леоніда ШЛОМИ
Комментариев нет:
Отправить комментарий