Коли у травні на сході почалася війна, народ об’єднався. Зрозуміло, що не усі долучилися до волонтерства чи пішли захищати Батьківщину, та більшість з нас допомагала постраждалим від військових дій. Родині Сковронських із Алчевська*, які кілька місяців тому переїхали до Щорса, допомагали і рада ветеранів, і Червоний хрест, і просто небайдужі люди.
Бандерівців
не боялися…
Голова сім’ї 83-річний Іван Михайлович родом з Івано-Франківщини. До Луганської області він потрапив у 1949 році.
- Я працював тоді на цукровому заводі й повертався додому з нічної зміни, - пригадує чоловік. – Зустрів матір, і вона сказала, що вдома на мене чекають правоохоронці. Я пішов… Того ж дня нас погрузили у потяг, навіть не питаючи, чи хочемо ми їхати кудись, і відвезли до Алчевська. Влаштували до ФЗН (фабрично-заводське навчання, аналог нинішнього ПТУ). Там я пробув два роки, аж поки мене не призвали до лав Радянської армії. Спочатку я служив у Могильові, потім - у Смоленську… А коли прийшов час іти на дембель, поліз на баштан та наївся огірків. Потрапив до цивільної лікарні, де познайомився з жінкою, а вона дала адресу своєї подруги Катерини… Зав’язалася переписка, яка згодом переросла у дружбу, а ще трохи пізніше ми одружилися…
- Навчалася я в Шевченківському університеті на вчителя історії, - говорить Катерина Романівна. – Після навчання Ваня забрав мене до Алчевська, де я згодом 35 з половиною роки пропрацювала на вчительській ниві. Вийшла на пенсію…
Іван Михайлович також не сидів, склавши руки: за його плечима 49 років роботи в управлінні механізації, адже за радянських часів в Алчевську було кілька великих заводів. За цей час подружжя виховало двох донечок - Ольгу та Ірину (остання зараз мешкає у Росії), придбало квартиру, дочекалося чотирьох онуків, навіть правнуків. І ось минулого року…
Немає виходу…
- Коли припинилися соціальні виплати, ми змушені були покинути нажите роками, - розповідає дочка Сковронських Ольга Лєсовая. – Зрозуміло, шкода. І не тільки квартиру, а й те, що там, на Луганщині, залишився мій син і онуки. Він живе у приватному секторі і побоявся, що розграблять майно. Він же і доглядає зараз за квартирою, тож ми знаємо, що все поки добре… Сюди їхати не боялися – мама родом з Чепельова, тож ми добре знаємо, що бандерівців тут немає. Щодо Алчевська, то його не бомбили – там були місцеві ополченці. Зараз їх там багато. Через руйнацію сполучення заводи майже припинили роботу, відповідно із зарплатнею великі проблеми. Родини ж треба чимось годувати, ось чоловіки і йдуть у ополчення, де хоч якусь копійку платять… Звідки беруться ті гроші, я не знаю. Пенсіонерам і інвалідам, хоч зуби на полицю клади… Ось ми і втекли. Оформили статус біженців і отримуємо соціальні виплати. Щоправда, на літо знову збираємось на Луганщину. Страшно, але що поробиш, коли країна в нас така?
*Алчевськ - місто обласного підпорядкування на Луганщині. Населення - 111 360 осіб. Основа промислового потенціалу міста - Алчевський металургійний комбінат (ПАТ «АМК») та Алчевський коксохімічний завод (ПАТ «Алчевськкокс»).
Маргарита ЛИТОВЧЕНКО
Фото автора
Комментариев нет:
Отправить комментарий