- Навіщо про мене писати? Хіба я герой? Ми тоді усі важко жили.
Та згодом Олександра Григорівна розповіла, що її родина була доволі заможною: коні, корови, свині, птиця. Були і віялки, і плуги, і молотарки тощо. Та не зважаючи, на те, що батько не противився вступу в колгосп, це не врятувало родину від «розкуркулення». Врешті-решт на шістьох членів родини (батько, мати, четверо дітей) лишили одну корову.
- А які ми куркулі, коли працювали, не розгинаючи спин? – дивується пенсіонерка. – Хоча наявність корови все ж таки врятувала нас від голодної смерті, ще й батько якийсь харч сховав, хоча суп з ботвиння все ж таки їсти довелося.
…І прийшла війна…
- У 1941 році я тільки-но закінчила семирічку, - пригадує Олександра Григорівна, – як прийшли з сільради (ми тоді жили на хуторі Липова Долина у чотири хати) і сказали, що почалася війна. У нас же тоді ані телевізора, ані радіо не було. Мама стала голосити. Усіх чоловіків 22 червня зібрали біля Чепелівської сільради і відправили на фронт. Серед них був і мій тато. Та пройшло зовсім небагато часу, як ми дізналися, що наші війська потрапили в оточення і багатьох солдатів узяли в полон. Батька також полонили. Його бачили наші спільні знайому в Гомелі. Що робити? Подалася я пішки до Білорусі. Знайшла ту в’язницю, де бачили мого татка. Підійшла до німця… А той каже, що мій батько хворий, точніше, слабкий, бо ніколи не бився за їжу, як інші полонені. І сказав, що може відпустити за умови, якщо я розплачуся яйцями, маслом тощо. В мене ж нічого немає… Я додому, знову пішки… Взяла все необхідне. Поїхали ми знову до Гомеля, цього разу підводою… Та батька вже не було серед живих. А за парканом – гори трупів… На вулиці - зима, так їх навіть не ховали, просто скидали до купи… Так вони там і лежали: закарцюрблі, виснажені, напіводягнені. Пізніше, нам прийшов лист: «Пропав безвісти». А коли у село увійшли німці, усю міцну молодь забрали до Німеччини. Я була доволі дебелою дівкою, тож мене також забрали. Привезли туди, і я потрапила до якогось села. І поле обробляла я там, і корів доїла. Ні багато, ні мало - 10 голів. Найцікавіше, що німці не ганяли їх на пашу, корови просто стояли у дворі. Пробула я там рік. Оскільки вимушена була працювати під дощем, у брезентових туфлях, то захворіла. Потрапила до госпіталю. Там одна жінка навчила мене, як наганяти температуру, аби не вигнали на роботу. Два тижні я так робила. Треба сказати, що німці страшенно боялися тифу, тож, вирішивши, що у мене ця хвороба, відвезли до відправляючого табору, а звідти у вагонах-скотовізниках - до Києва. Далі я додому добиралася пішки. Дякувати Богові, під кінець шляху зустріла знайомих, які підкинули мене підводою до села.
Коли у 1943 році німці відступали, то почали стріляти запальними кулями. Хата була вкрита соломою, тож згоріла швидко. Я тоді була з коровою у лісі і встигла заховатися. Брат із кобилою у полі: німці його знайшли і відібрали кобилу. Корова лишилася. Ми ж у чому були, у тому й зосталася. Довелося жити у бабиній хаті… Моя сестра Катерина, за фахом медсестра (її вже немає), теж була на фронті. Того ж року забрали на війну і мого майбутнього чоловіка (ми знали одне одного змалечку. Він був моїм однокласником). Іван відвоював усю війну до кінця. Побував у відпустці, навіть подарунки мені привіз. Потім ще якийсь час служив у Німеччині, а коли повернувся, ми побралися. Прізвище міняти не прийшлося – воно в нас однакове. Мами на весіллі не було: до того часу вона вийшла заміж в інше місто…
Повоєнне життя
- Я після війни навчилася шити, – продовжує Олександра Данильченко. – Тоді нічого не можна було купити у магазині, тож шитво було у моді. Працювала якийсь час швачкою, а потім мені стали забороняти пасти корову і довелося перейти до колгоспу. Уявляєте: я навіть грубу зеленими колючками з-під хвої топила! Дим був зелений-зелений, такий, що й руки зеленіли! Іван спочатку працював головою кооперації, а тоді перейшов на посаду експедитора райспоживспілки у Щорс. У нього був паспорт, в мене – ні. І коли я переїхала до райцентру, доводилося підробляти шитвом. Жили у хаті мого хрещеного. А коли мені видали паспорт, я стала працювати у залізничній їдальні. Спочатку кухонною. А тоді 17 років на роздачі. Тоді ми і почали будуватися…
Тоді ж народилися у подружжя діточки. 1951 року - дочка Ольга, а 1954 року - син Коля. Обоє вивчилися, отримали фах, працювали. Чоловіка Олександри Григорівни вже немає шість років. Зате є онуки і навіть п’ятеро правнуків. Одне гнітить жінку: вона не може їздити по чорницю велосипедом, як це робила ще п’ять років тому.
- У всьому іншому я щаслива жінка! - каже вона. – Є у що вдягтися, є що поїсти, не так, як замолоду!
Маргарита ЛИТОВЧЕНКО
Фото автора та
з альбому Данильченків
Комментариев нет:
Отправить комментарий