ЛЮБА
Їй – 52. Народилася в Рогізках. Тут і заміж вийшла. Рано і необачно. У 19 років уже мусила рятувати сім’ю, бо чоловік загуляв. Не придумала нічого кращого, ніж завербуватися з ним на Далекий Схід.
- Їхали не самі, а разом з іншими переселенцями, - розповідає жінка. – У Москві треба було довго чекати поїзда, і я з сусідками по вагону пішла по привокзальних магазинах. Повертаємось, а мого чоловіка нема. Зник, нікому нічого не сказавши, з усіма грошима, що ми з ним назбирали на облаштування на новому місці, документами і речами. Якимось дивом залишилася тільки одна подушка. Притисла її до себе і стою. Усі бігають кругом мене, втішають, а я слова вимовити не можу. Такий шок був.
Потім наче відпустило.
- Куди ти тепер? – питає наш головний.
- З вами, - кажу, а в самої серце стискається від страху: що я робитиму в чужих людях без копійки в кишені? Мені ж навіть перевдягнутися нема в що.
Та нічого, пережила. Не пропала. Влаштувалася у Білогірському районі Амурської області. Працювала на фермі телятницею. Знаючи про мою біду, на роботу взяли без документів.
Виділили кімнату в гуртожитку. Дали продуктів, завгосп приніс постіль, посуд. Там усі дуже дружно жили, одне одному помагали.
Потім мама прислала документи. Я обжилася, пішла вчитися на трактористку. Думала, що затримаюсь тут надовго. Але через два роки мусила пакувати речі. Лікарі сказали: не підходить клімат. І справді – приїхала додому, і мої хвороби відступили. Правда, не зовсім додому, бо поки я їздила, помер батько, мама продала хату в Рогізках і переселилася ближче до райцентру – у Великий Щимель.
Десять з лишнім наступних років були для мене метушливими і порожніми. Я поїхала до дядька в Росію, попрацювала там дояркою, повернулася і їздила уже тільки по Щорському району.
Влаштувалася кухарем у Суничному. Вийшла заміж. Овдовіла. Пішла на Великощимельську ферму. Знову вийшла заміж – цього разу в Іванівку. І знову мені не пощастило. Хоча якось же прожила три роки. Може, притерпівшись, і далі б зносила чоловікову пиятику, якби одного разу не зайшла провідати Ніну. Ми з нею разом працювали на фермі. А потім вона народила дочку і вже чотири місяці була у декретній відпустці…
КАТЯ
У цьогорічному серпні їй виповнилось 16. А в кінці вересня Катя стала мамою. Одиначкою. Чоловік, від якого народила, як і вона, живе в Рогізках. Старший на 11 років. Синові він не зрадів і заміж Катю не покликав. А сама вона не набивалася.
Малюка назвала Дімою – на честь двоюрідного брата. Записала на своє прізвище - Назаренко.
… Про те, що вагітна, першій розказала мамі. Зізнається: не те, щоб боялася – просто було соромно. Спіткнулася на самому початку життя – закінчила тільки 9 класів, професії не здобула, чоловіка не має.
- Мама не сказала жодного поганого слова. Про аборт взагалі мови не було, - вдячно каже дівчина. – У школі, коли дізналися, теж ніхто не глузував.
- Сприйняли новину як дорослі, - говорить про своїх вихованців вчителька Кучи-нівської ЗОШ Лідія Кононевич. Вона була у Каті класним керівником. Трагедії в тому, що сталося, не вбачає. Впевнена: у її учениці з часом усе владнається:
- Катя Назаренко перевелася до нас із Рогізківської школи. Однокласники «прийняли» її з першого дня. Вона справді - хороша, світла дівчина.
Навчалася добре. Зараз – у заочній школі. Думаю, підростить сина, і буде вчитися далі. Батьки її підтримують – і Люба, і Вітя. Катя їх дуже любить. Не можу забути, як вона написала у своєму творі: «Яке це щастя, що у мене є мама».
ВІКТОР
… Уніс у хату величезний оберемок дров. Дарма, що надворі була плюсова температура: малюку треба тепло. Потім узяв пляшечку з манною кашею – остуджувати у воді. Разів десять торкався стінок – усе перевіряв, поки не переконався, що уже не гаряче і можна давати немовляті.
- Мабуть, перший онук? – запитую.
- Не вгадали, - посміхається Віктор. – Третій.
- А у мене – другий, - каже його дружина Люба.
- Чому так?
У відповідь вони розказують історію своєї сім’ї.
КРАВЧЕНКИ –
НАЗАРЕНКИ
- Все почалося з тієї самої миті, як я зайшла в Іванівці до породіллі і побачила її дитя, - згадує Люба. - Дівчинці було всього чотири місяці. Вона лежала на голому матраці в тоненькій сорочечці - аж синя від холоду - і кричала.
Кажу Ніні, що мале, мабуть, голодне. Вона: зараз погодую. Розводить водою півбанки молока, наливає в пляшечку, підсовує дитині. У мене душа занила. Питаю, може треба манки зварити. А Ніна: вари, як хочеш, у мене нема.
Зварила вдома. Приношу. У хаті не топлено. Маля кричить ще дужче. Животик розпух. Ніна не реагує. По ній видно, що випила.
- Давай мені дитя на ніч, бо помре, - трясу її. Киває: бери.
- А звати як?
- Валя.
Загорнула я дитятко в якусь ганчірку. Добігла додому – і на піч. Викупала його там. Погодувала. І воно заснуло. Минула година, друга – не прокидається. Підійду, послухаю: дише, сопе. Я вже тоді його полюбила. Цілий тиждень бавила. А потім пішла до Ніни – розказати, яка у неї хороша донечка. А вона мені: «Хочеш, так забирай».
Наче річ якусь запропонувала. Але я спіймала себе на думці, що чекала саме цього. З дитиною у моєму житті з’являвся сенс. Бо до цього - вважайте за усі мої 36 років – нічого путящого так і не трапилось. Тож ухопилась за Нінині слова, як за рятівну соломинку.
Найбільше боялася, що вона передумає. Тому перше, що зробила, кинулася оформляти потрібні документи. Ніну, щоб нікуди не завіялась, поселила у себе. До сніданку вона вимагала чарку, потім до обіду спала. В обід – знову випивка, і так щодня. До дочки не підійшла жодного разу. Чоловік мій від неї не відставав, пиячив. Так і жили, поки я офіційно не удочерила маленьку. З цієї нагоди Ніна затребувала пляшку і пішла…
А в Люби почалося нове життя. Вона кинула чоловіка-випивоху і переселилася з донькою до мами у Великий Щимель - розпочати все з чистого аркушу. Навіть ім’я дитині змінила. Каже: читала, що воно впливає на долю. А вона не хотіла своїй крихітці долі, на яку дівчинку прирекла рідна матір. Так Валя стала Катрусею. У вісім місяців у неї з’явився батько – Люба вийшла заміж за великощимельця Віктора Кравченка, свого однолітка. Його дружина померла.
- Залишила двох дітей, - зітхає чоловік. – Дочку від свого першого шлюбу (це від неї у мене перший онук) і нашого спільного сина Сашка. Йому тоді було тільки десять років.
Вони розписалися (тому у Люби і Каті різні прізвища). Спочатку жили у Великому Щимелі.
- А потім придбали в Рогізках хату, де я колись народилася. Мама продала її, і я дуже жалкувала. А як дізналася, що нові хазяїни виїжджають, збула телицю, бо не вистачало грошей, і купила, - ділиться радістю Люба. - Ростили дітей. Обох любили однаково.
Саша нині живе з родиною у Дніпропетровській області. Йому – 26. Люба для нього, як і в дитинстві, – мама. А його сину – бабуся.
Запитую, чи знає Катрусина мама, що у неї також є онук.
- Ми не казали, - зізнається Люба. – Та їй навряд чи цікаво це. Катя у неї - шоста. Старші діти росли у дитбудинках та інтернатах.
- Катя давно знає, що вона вам нерідна?
- Давно. Не від нас, так від чужих людей дізналася б. У селі ж нічого не приховаєш.
- Життя Каті у новій родині обійшлося без драм? Діти не дражнилися?
- Усього було. Катя ж не просто так перейшла вчитися в Кучинівську школу.
Слухаю жінку і думаю про те, що рідна Катрусина мати усі ці 16 років жила від доньки за якихось 30 кілометрів. Цікавлюсь, чи навідалася хоч раз за увесь цей час.
- Вона - ні, - відповідає Катя. – А ми, коли їздили до мого хрещеного в Іванівку, заходили до неї. Це було, мабуть, ще в шостому класі. Я захотіла побачитись.
- Ми ледве достукались до Ніни, - продовжує Люба. – У хаті гавкали собаки і нічого не було чутно. Потім вона вийшла. Каті не впізнала. Коли я сказала: «Це – твоя донька», вона лише спитала, скільки їй років.
Я що завгодно очікувала почути, тільки не це. Стою і мовчу. А Катя підійшла і подякувала Ніні. Каже: «Спасибі, що народили мене і віддали мамі…».
Тільки за ці слова я душу за неї віддам. І за онука.
29 грудня Дмитрикові виповнилося три місяці. Симпатичний спокійний малюк з чарівною посмішкою.
- Усе буде добре, виростимо, - в один голос кажуть Люба з Віктором. Як і більшість сільчан, вони живуть з городу та домашнього господарства. Голодними не сидять.
- Ми будемо з Дімкою, а Катя хай їде вчитися, - діляться планами.
- Уже визначилась – куди?
- Поки зупинилась на залізничному училищі.
Марія ІСАЧЕНКО
Комментариев нет:
Отправить комментарий