Уболівальники впевнені: на них чекає яскраве видовище, та ще й за участі нашої національної збірної. Звісна річ, переважна більшість любителів футболу спостерігатимуть за баталіями Чемпіонату біля телевізійних екранів. Але є й чимало тих, хто віддає перевагу можливості зблизька побачити перебіг гри, так би мовити – з головою зануритися в атмосферу пристрастей, що панують на трибунах. Емоції, пережиті там, геть інші. Й пояснити природу такого явища словами просто неможливо, його треба відчути особисто. Щоправда, можливість потрапити на омріяний матч є далеко не у всіх, причому з цілого ряду причин. Питання навіть не у грошах. (Ну якого справжнього уболівальника зупинить «захмарна» ціна квитка?). Процедура купівлі квитків на Євро-2012 має чимало особливостей. По-перше, спочатку подається заявка на спеціальний сайт в Інтернеті, де зазначається вподобаний матч і бажана вартість квитка, а після реєстрації людина стає ніби учасником лотереї. Якщо пощастило – заявникові надходить повідомлення про успіх, й тоді вже слід сплатити гроші. Власне, квиткові бланки почнуть видавати у Києві лише з квітня, або тоді ж надішлють поштою. Кожен квиток – іменний, із зазначеним прізвищем власника. (Це щоб запобігти спекуляціям). На стадіон пускатимуть при наявності паспорта.
Загалом, українські стадіони, де відбудуться матчі Євро-2012, вміщують від 35 до 70 тисяч прихильників спорту. На ігри групового стану вартість квитків складатиме приблизно від 350 до 1300 гривень, чвертьфінальні – від 450 до 1600, півфінал – від 500 до 3000 і фінал – від 550 до 6500 гривень. З огляду на соціально-економічну ситуацію в Україні і Польщі УЄФА ухвалила рішення, що найдешевші квитки на Євро-2012 коштуватимуть удвічі менше, ніж на попередньому чемпіонаті.
Однак, попри вищенаведене, є серед мешканців Щорсівщини футбольні вболівальники, які доклали максимум зусиль і витратили чимало грошей, аби придбати заповітну перепустку на ігри Євро-2012. Серед них – Микола Озембловський. Відколи минулого року розпочалася реалізація квитків, він подав заявку і врешті-решт здобув шанс бути присутнім на матчі «Україна – Швеція». При нагоді ми поцікавилися в нього, чим є у житті любителя футболу, здавалося б, звичайний папірець, що дає право пройти на матч.
Отже, Миколі Озембловському виповнилося 10 років, коли він визначився: вболіватиме лише за Динамо (Київ). І це при тому, що його батько, працюючи на меблевій фабриці, належав до фізкультурно-спортивного товариства «Спартак» і вболівав за однойменний московський клуб. Така розбіжність у поглядах спричинила до певної міри комічну ситуацію. «Коли ми починали дивитися телетрансляції футбольних матчів, між нами сідала моя мати», - каже оповідач.
У 1973 році наш земляк став студентом Київського політехнічного інституту і стадіон «Динамо» перетворився ніби на його другий дім. У столиці України підтримка улюбленої футбольної команди була надзвичайно гарячою і масовою. Активно діяв клуб прихильників «Динамо», членом президії якого з часом став і М.Озембловський. Пригадує - тоді вболівальники мали нагоду регулярно спілкуватися з футболістами. Зірки на футбольному полі – А.Дем’яненко, В.Бессонов, Л.Буряк, В.Чанов – у звичайному житті були простими, контактними людьми. Після тренувань підходили до любителів футболу, розмовляли. А їхні співбесідники нерідко критикували дії своїх улюбленців, можна сказати – «професійно сварили» за ті чи інші невдачі. До честі спортсменів – вони реагували на це адекватно, у хорошому тоні… Бувало, організовувалися турніри з міні-футболу, де грали команди уболівальників та ветеранів «Динамо». Особливо запам’ятався Йожеф Сабо – він у кожній грі викладався заради перемоги повністю. Щоправда, при цьому матюкався неймовірно, але що вже поробиш – така вже в нього, мабуть, вдача.
Якщо вести мову про квитки на футбол, то М.Озембловський розповів декілька історій. Вхід на матч чемпіонату СРСР у 70-х роках коштував 1-2 карбованці. І в середньому на центральному стадіоні Києва збиралося тисяч п’ятдесят люду. На домашньому стадіоні «Динамо» грали дублюючі склади команд, туди пускали взагалі безкоштовно. Вперше нагода оцінити любов вболівальників до рідного спортколективу з точки зору фінансової спроможності випала у 1974 році, коли динамівці грали в розіграші Кубка кубків Європи проти голландського «Ейндховена». У касі квитки по 10 карбованців розмели вмить, а перед грою перекупники пропонували їх по 200-300 карбованців. (На той час це дорівнювало двом місячним зарплатам). Причому навіть така пропозиція була, як-то кажуть, на розхват. Ажі-отаж довкола матчу дійсно вражав. Подібна історія повторилася наступного року. Київське «Динамо» змагалося за Суперкубок Європи з німецькою «Баварією». Телетрансляцію виїзного матчу киян радянська сторона чомусь так і не організувала, тож любителі футболу змушені були засісти біля радіоприймачів і слухати «західні голоси». А вже як німці прибули до Києва, то почалося щось неймовірне. Чергу за квитками люди займали ще за три доби, ночувати довелося просто під касами. М.Озембловському пощастило подолати всі труднощі й у призначений час він долучився до дружного гурту вболівальників на стадіоні…
Тут обов’язково треба згадати про те, що саме об’єднує людей на футболі. Це передовсім любов до спорту, усвідомлення своєї сили, чуття єдиної спільноти. Після гучної перемоги «Динамо» вболівальницький актив спонтанно міг зініціювати масштабну вуличну ходу Києвом, справжнім «мотором» якої були багатотисячні колективи студентів. Під скандування «Ди-на-мо, Ди-на-мо!» любителі футболу щиро раділи здобуткам столичного клубу, адже навіть у повітрі носилося: перемога «Динамо» над «Баварією» є не просто успіхом спортсменів, це – успіх всієї України. Футболісти ніби уособлювали собою загальнонародні прагнення, за що їх і любили. Коли динамівці привезли єврокубок додому, в аеропорту «Бориспіль» їх зустрічав величезний натовп. І всі присутні в ейфорії почали шаленіти, тільки-но капітан команди В.Колотов вийшов із кубком – його підхопили на руки і понесли…
М.Озембловський був глядачем неймовірно принципових матчів між «Динамо» і московським «Спартаком». Причому не лише у Києві, а й у Москві. В останньому випадку треба було мати серце відчайдуха, щоб у «червоному» оточенні на стадіоні «Лужники» голосно привітати забитий динамівцями гол.
… Після навчання М.Озембловський повернувся додому, але на найважливіші матчі улюбленої команди продовжував їздити ще довго. З часом у нього зібралася чимала колекція квитків. Ігри міжнародного рівня та чемпіонату СРСР, Олімпійські ігри 1980 року. Тепер вони вже справді перетворилися ніби на свідків різних цікавих історій зі спортивного життя столиці України. А три роки тому власник подарував цю збірку музею «Динамо» у Києві. Такий дар там прийняли з великою вдячністю…
Загалом же динамівська музейна кімната – напрочуд пізнавальна завдяки виставленим експонатам: трофеям, фотографіям, текстовим матеріалам. Серед іншого там можна побачити квитки ще довоєнної епохи, які збереглися й досі у вболівальників. Це є переконливим свідченням, що завжди були люди, котрі не просто любили футбол, а вважали його невід’ємною часткою свого життя.
Олег МІРОШНИЧЕНКО
Комментариев нет:
Отправить комментарий