Тисяча дев’ятсот сорок перший рік, війна. Німці наступають. Ось вже і Щорс захоплений ними… Як жили люди під окупацією, яким був тоді їхній побут? Про це читачам «Променя» розповів наш земляк А.П. Реус. Його спогади – це закарбований у пам’яті погляд дитини на військову дійсність…
«… Ще до початку війни мого батька мобілізували до армії, тож звістку про напад Німеччини наша сім’я зустріла у такому складі: мати, я і ще двоє дітей. Фронт швидко просувався на схід й зі Щорса почали масово виїжджати представники іудейської громади. З валізами в руках вони йшли на залізничний вокзал й вирушали здебільшого в напрямку на Бахмач… А одного осіннього дня у місто увійшли німецькі військові підрозділи. Невеличкий проміжок часу між зникненням радянської влади і приходом окупантів позначився у місті сплеском крадіжок і мародерства. Але німці швидко поклали край цьому, розстрілявши без зайвих зволікань кількох злодіїв. Такий підхід до наведення порядку справив на населення належне враження. Чимало мешканців Щорса пішло на службу до поліції. Запам’ятався один з них – Яковлєв, низенький на зріст. (Його після приходу радянських військ у 1943 році повісили на стовпі біля залізничної їдальні. Довго він там висів...)»
Мати А.П. Реуса працювала, як і до війни, продавцем у магазині. Але що там тоді була за торгівля – сіль, хліб і ще дещо з найнеобхіднішого. Заробітку на прожиття не вистачало, тож вона збирала дещо з одягу, такі-сякі речі й ходила по навколишніх селах міняти на продукти. Після окупації мати забрала дітей і перейшла жити до батьків, на вулицю Червоноармійську. Під хатою був город, тож прохарчуватися можна було. До того ж дід працював у депо столяром. (Якось приніс він з роботи шматок мила – майже чорного, але яка це була рідкість на ті часи). З дровами було сутужно. Уночі доводилося пробиратися до лісу й красти, тягти їх потім санчатами додому. Попри все на Новий рік хотілося свята. До хати принесли ялинку, прикрасили іграшками. На столі була картопля, хліб. Життя було все ж таки напівголодне. Як прийшла весна, а за нею й літо – хлопчаки діставали яйця з воронячих гнізд, згодом почали брати й вороненят. За теперішньою вулицею Кірова у ті роки стояло величезне болото, де водилися качки. Там теж можна було розжитися на яйця. Радувала велика кількість зайців у приміській місцевості. Щоправда, разом з тим з’явилося безліч лисиць і вовків. Якось біля двору лісника на прізвище Страхоліт, що мешкав неподалік ІІІ-го провулка Червоноармійського, знайшли лисячу нору з п’ятьма лисенятами. А сіроманці вночі тягали собак просто з дворів, часто крутилися наприкінці теперішньої вулиці Червоноармійської – там стояла салотопка, куди звозили здохлу худобу й вони могли «поласувати» кістками… Користуючись привадою, сторож Бойко неодноразово стріляв там хижаків. Стосовно збору грибів та ягід, то до лісу ходити було небезпечно, бо німці могли визнати людину в хащах партизаном і розстріляти. У кого з дорослих було бажання, той гнав самогон. Собак тримали на прив’язі по дворах, адже окупанти відстрілювали волоцюг на вулицях.
При німцях роботи у Щорсі було мало. Функціонувало депо й інші залізничні установи, зокрема – їдальня, тартак. До лісопилки на теперішній меблевій фабриці проклали окрему колію. Про благоустрій ніхто особливо не дбав, лише в районі залізниці світила електрика. Дороги на вулицях були грунтові, цивілізовано виглядали хіба вимощені цеглою доріжки у парку біля площі. Діти й підлітки інколи крутилися під їдальнею військових – мадяр, в яких можна було випросити щось їстівне. А якось, вже під новий, 1943-ій рік, мадяри, що квартирували в приміщенні колишньої синагоги (це біля сучасного районного Будинку культури), так захопилися святкуванням, що геть забули вночі про небезпеку й не позапинали освітлені вікна. Аж тут раптом налетів радянський «кукурузник» і першою ж бомбою поцілив у «скупчення ворога». Споруда вибухнула і згоріла. Вранці ж місцеві хлопчаки розгрібали згарище й знаходили там шматки цукру, ковбаси…
За окупації у приміському лісі розстрілювали місцевих іудеїв, ворогів нового режиму, злодіїв. Там ще з 1941 року залишилися викопані радянськими солдатами окопи і сховища для боєприпасів, тож вони й слугували братськими могилами. Коли німці вели приречених на страту вулицями – дивитися на них було заборонено. Конвой не вагаючись стріляв по шибках, звідки визирали зацікавлені обличчя. Але цікавість деяких наших земляків виявилася непереборною. Дехто вішав на вікна фіранки-витинанки, ставив на підвіконня горщики з квітами і вже з-за цих хитромудрих конструкцій роздивлявся: кого це сьогодні забрали на розстріл? Німці могли вбити людину і просто на вулиці. Якось один солдат гнався за іудеєм, що втікав. Той не зреагував на наказ зупинитися, тому військовий спокійно став на коліно, прицілився і вистрілив з гвинтівки. Потім вигнав на вулицю мешканців навколишніх будинків й наказав їм прикопати труп…
Таким було життя у Щорсі за часів окупації.
Олег МІРОШНИЧЕНКО
«… Ще до початку війни мого батька мобілізували до армії, тож звістку про напад Німеччини наша сім’я зустріла у такому складі: мати, я і ще двоє дітей. Фронт швидко просувався на схід й зі Щорса почали масово виїжджати представники іудейської громади. З валізами в руках вони йшли на залізничний вокзал й вирушали здебільшого в напрямку на Бахмач… А одного осіннього дня у місто увійшли німецькі військові підрозділи. Невеличкий проміжок часу між зникненням радянської влади і приходом окупантів позначився у місті сплеском крадіжок і мародерства. Але німці швидко поклали край цьому, розстрілявши без зайвих зволікань кількох злодіїв. Такий підхід до наведення порядку справив на населення належне враження. Чимало мешканців Щорса пішло на службу до поліції. Запам’ятався один з них – Яковлєв, низенький на зріст. (Його після приходу радянських військ у 1943 році повісили на стовпі біля залізничної їдальні. Довго він там висів...)»
Мати А.П. Реуса працювала, як і до війни, продавцем у магазині. Але що там тоді була за торгівля – сіль, хліб і ще дещо з найнеобхіднішого. Заробітку на прожиття не вистачало, тож вона збирала дещо з одягу, такі-сякі речі й ходила по навколишніх селах міняти на продукти. Після окупації мати забрала дітей і перейшла жити до батьків, на вулицю Червоноармійську. Під хатою був город, тож прохарчуватися можна було. До того ж дід працював у депо столяром. (Якось приніс він з роботи шматок мила – майже чорного, але яка це була рідкість на ті часи). З дровами було сутужно. Уночі доводилося пробиратися до лісу й красти, тягти їх потім санчатами додому. Попри все на Новий рік хотілося свята. До хати принесли ялинку, прикрасили іграшками. На столі була картопля, хліб. Життя було все ж таки напівголодне. Як прийшла весна, а за нею й літо – хлопчаки діставали яйця з воронячих гнізд, згодом почали брати й вороненят. За теперішньою вулицею Кірова у ті роки стояло величезне болото, де водилися качки. Там теж можна було розжитися на яйця. Радувала велика кількість зайців у приміській місцевості. Щоправда, разом з тим з’явилося безліч лисиць і вовків. Якось біля двору лісника на прізвище Страхоліт, що мешкав неподалік ІІІ-го провулка Червоноармійського, знайшли лисячу нору з п’ятьма лисенятами. А сіроманці вночі тягали собак просто з дворів, часто крутилися наприкінці теперішньої вулиці Червоноармійської – там стояла салотопка, куди звозили здохлу худобу й вони могли «поласувати» кістками… Користуючись привадою, сторож Бойко неодноразово стріляв там хижаків. Стосовно збору грибів та ягід, то до лісу ходити було небезпечно, бо німці могли визнати людину в хащах партизаном і розстріляти. У кого з дорослих було бажання, той гнав самогон. Собак тримали на прив’язі по дворах, адже окупанти відстрілювали волоцюг на вулицях.
При німцях роботи у Щорсі було мало. Функціонувало депо й інші залізничні установи, зокрема – їдальня, тартак. До лісопилки на теперішній меблевій фабриці проклали окрему колію. Про благоустрій ніхто особливо не дбав, лише в районі залізниці світила електрика. Дороги на вулицях були грунтові, цивілізовано виглядали хіба вимощені цеглою доріжки у парку біля площі. Діти й підлітки інколи крутилися під їдальнею військових – мадяр, в яких можна було випросити щось їстівне. А якось, вже під новий, 1943-ій рік, мадяри, що квартирували в приміщенні колишньої синагоги (це біля сучасного районного Будинку культури), так захопилися святкуванням, що геть забули вночі про небезпеку й не позапинали освітлені вікна. Аж тут раптом налетів радянський «кукурузник» і першою ж бомбою поцілив у «скупчення ворога». Споруда вибухнула і згоріла. Вранці ж місцеві хлопчаки розгрібали згарище й знаходили там шматки цукру, ковбаси…
За окупації у приміському лісі розстрілювали місцевих іудеїв, ворогів нового режиму, злодіїв. Там ще з 1941 року залишилися викопані радянськими солдатами окопи і сховища для боєприпасів, тож вони й слугували братськими могилами. Коли німці вели приречених на страту вулицями – дивитися на них було заборонено. Конвой не вагаючись стріляв по шибках, звідки визирали зацікавлені обличчя. Але цікавість деяких наших земляків виявилася непереборною. Дехто вішав на вікна фіранки-витинанки, ставив на підвіконня горщики з квітами і вже з-за цих хитромудрих конструкцій роздивлявся: кого це сьогодні забрали на розстріл? Німці могли вбити людину і просто на вулиці. Якось один солдат гнався за іудеєм, що втікав. Той не зреагував на наказ зупинитися, тому військовий спокійно став на коліно, прицілився і вистрілив з гвинтівки. Потім вигнав на вулицю мешканців навколишніх будинків й наказав їм прикопати труп…
Таким було життя у Щорсі за часів окупації.
Олег МІРОШНИЧЕНКО
Комментариев нет:
Отправить комментарий