Слабохарактерний

- Як від неї пішов, з лікарні не вилажу. Вона забрала мою енергію, а тепер насміхається, - у голосі 75-річного Антона Михна – розпач і безпорадність. Інший би тікав від такого лиха світ за очі, а йому наче пороблено. Каже: хочу до неї повернутись.

- Невже ця жінка так сильно запала в душу? – запитую дідуся.
Він мовчить. Зітхає. Стинає плечима.
- Важке питання, - промовляє нарешті. – Одним словом не скажеш.
І розповідає історію своїх бід. З самого початку.
- Родом я з Полтавщини, з Пирятинського району. Сирота з малих літ. Батько загинув на фронті. Мати померла в останній рік війни. Залишилось нас п’ятеро, як пальців на руці. Найменшому – півтора року. Мені – 9. Старша сестра ходила в четвертий клас. Вона була у нас за командира.
Жили важко, та не голодували, бо мати зберегла корову. Картопля теж була. Та й з колгоспу допомагали. А дрова ми самі санками з лісу тягали.
Закінчив сім класів. Пішов працювати. До армії – різноробочим, а як відслужив, влаштувався у Пирятині на м’ясокомбінат. Там і зустрів свою першу дружину. Вона на той час була розлучена. Грішила на лихого чоловіка. Я вірив: у житті все може трапитись, не одна вона така була.
Зійшлися, почали жити. Потім вона вбалакала мене переїхати на Чернігівщину – там, у Прилуцькому районі, жила її рідня. Влаштувались на роботу в Ліновицькому радгоспі – вирощувати буряки. Жили в гуртожитку. Там і син народився.
Жили, та не вжилися. Загуляла моя половина.
Прокидаюсь якось серед ночі: дитя кричить, а її нема. Приходить аж після третіх півнів. Питаю, де була – мовчить.
Я тоді стерпів. Гадав: може, одумається. Аби ж. Правду кажуть: як народиться теля з лисинкою, з лисинкою і помре. Через це й розлучилися. Сина вона забрала. Де він, як він зараз – нічого не знаю.
Потім і мені доля посміхнулась. Трапилася на моєму шляху дуже хороша людина. Звали її Валентина Довбиш. Родом була з Лосевої Слободи. Там ми врешті-решт і оселилися. У 1990-му році купили хату.
З Валею я тільки й пожив щасливо: у мирі і злагоді. Мабуть, так тільки один раз за весь вік трапляється. Як одна мить, промайнули наші з нею роки. У 1997-му 11 вересня не стало моєї Валюші…
Досі сумую за нею. А тоді місця не знаходив. Сам-один у хаті. Нічого не хочеться. Хіба що – вслід за нею.
Жив сам. Може тому й хвороби обсіли. У лікарню, спасибі, завжди приходила провідувати Валина сестра. Якось каже:
- Як тобі далі самому жити? Може, в прийми?..
І жінку радить зі Щорса. Хвалить, що роботяща, пристойної поведінки. У лісі в грибний-ягідний сезон днює й ночує. Діти дорослі, живуть окремо.
Я подумав-подумав: що робити? Повернутись додому на Полтавщину? Хто мене там жде? Кому я потрібний?
А раптом тут складеться? Може, і правда родичка діло каже?
… Познайомилися ми в лікарні. Вона прийшла з кумою – провідати мене. Сидимо, балакаємо. І тут вона називає свій вік. Я – у паніці: молодша від мене на цілих 14 років!
Вона помітила це :
- Не переживай, жінки старішають швидше. Та й здоров’я у мене ніяке. Мине рік-два, будемо, як з одного року. Головне ж не вік, а як жити будемо.
Щиро так сказала це. Розчулила. Я повірив. Виписався з лікарні – і до неї.
Бути нахлібником не звик і не хотів. Забрав сім з половиною тисяч , що навідкладав з пенсії, купив пральну машину,телевізор, поставив супутникову антену… Бачу: житло давно не бачило чоловічих рук. Взявся за ремонт. Утеплив фундамент у домі, бо картопля в підвалі (під підлогою) мерзла. Полагодив будинок. Старався, щоб усе було до ладу. Не лукавив.
На город навозив торфокришки з болота. Усе зайве повикорчовував. Насадив вишень, винограду – щоб і нам було, і її дітям та онукам. Хіба ж шкода?
Пенсію почав віддавати з самого першого дня. Сказав: ти – хазяйка, ти і розпоряджайся.
Вона й розпоряджалась: покладу 900 гривень, а через чотири дні півтисячі – нема. Куди поділа – не каже. Відмахується, як від набридлої мухи:
- А ти що думав? Хіба не знаєш, яка дорожнеча?
Або дивується:
- Я взагалі не розумію, в чому річ: ти ж не сидиш голодним.
Це правда. Голодним я не був. І готувала вона смачно. Але ж головне не в тому. Я хотів, щоб усе було по-чесному, відкрито, на довірі. Щоб вона хоч іноді радилась зі мною і не дурила. Я ж її ні в чому не обманював…
- Так, - розказує, - і жили. Коли сильно дошкуляло, заводив свого скутера і їхав додому у Лосеву Слободу. Та довго у порожній хаті не витримував. Повертався. Просився. І знову - все по колу.
-Як дурник, три роки бігав туди-сюди, - зітхає.
Щоб «відрізати собі шлях до відступу», поселив у своїй сільській хаті онука покійної Валентини з родиною. Віддав молодим землю, склав заповіт на майно.
Але це не допомогло: коли образи черговий раз переповнювали душу, він знову тікав у Лосеву. Востаннє – минулорічної весни. Вирішив: у Щорс уже не повернеться. Їздив тільки по речі. Але співмешканка нічого не віддала. Сказала, що то все – її.
До суду дід Антон не звертався. Каже: соромно на старості літ: як-не-як восьмий десяток розміняв.
У глибині душі він навіть співчуває жінці:
- Знаю, що її дратує. І роблю уже не так швидко та вправно, і на гулянках мовчу, бо погано чую – не все розбираю, що кажуть.
На вигляд дідусь ще нічого. Принаймні, міг би поставити кривдницю на місце. Та не може він – ні кулаком по столу, ні хоча б крутим слівцем. Голубкою її називає.
- Слабохарактерний я, - бідкається. – Усе життя від цього страждаю. Терплю. Переношу в собі. Гроблю свої нерви…
- Чоловік він трудящий, добрий, - кажуть про Антона Михна сільчани. – Не п’є, не курить.
- З його ім’ям не пов’язані ні скандали, ні розбірки, - додає секретар сільради Марія Побєдаш. – Живе зараз у своїй хаті з сім’єю онука. Не доводилось чути, що його кривдять.
Від добра, як відомо, добра не шукають. Чому ж тоді Антон Васильович так уперто хоче повернутися до жінки, яка ( за його ж словами) зовсім з ним не рахується і ставиться до нього зверхньо? Шкода вкладеної праці і витрачених грошей? Чи, може, це – остання в його житті любов?
- Думаєте, тепер, як повернетесь, усе буде по-іншому? – запитую наостанок.
- Буде. Тепер уже точно – ні слова ніколи проти не скажу. Аби тільки пустила…
Марія ІСАЧЕНКО