Дирекція музею «знайшла» його в Ічні і запросила продемонструвати шанувальникам мистецтва району свої роботи. Втім, ця виставка не лише для шанувальників мистецтва. Вона – для тих, кому досі болить Афганістан – учасників важкої і страшної війни, їхніх рідних, друзів. Для дружин, що занадто рано стали вдовами, для матерів, що не дочекались… В кожній картині – правда без прикрас. Бо писались вони, за словами художника, на основі пережитого – по пам’яті, по фотографіях, навіть по відео, знятому душманами.
Він потрапив в афганське пекло майже відразу після закінчення Саратовського вищого військового авіаційного училища льотчиків. У 1979 році молодим лейтенантом розпочав службу у військовій частині, розташованій у Грузії. Потім – Афганістан. Прослужив у вертольотних полках Кундузу, Джелалабаду з 7 березня 1980-го по 24 серпня 1983 року. Будучи командиром ланки, здійснив 1778 бойових вильотів на вертольотах Мі-8, Мі-24. Нагороджений орденом Червоної Зірки. Не один раз хоронив найближчих друзів.
- А самого доля берегла? – запитую Юрія Олексійовича.
- Мене збивали тричі, - згадує. - Перший раз у 1980 році. Через 47 хвилин після вильоту. Це було при перетині хребта перед Гератом. Потім – у районі високогірної Бадахшанської провінції – при висадці десанту. Втретє – за кілька місяців до закінчення афганської служби. Як бачите, уцілів. А хто беріг мене – доля чи янгол-охоронець – не знаю. Думаю, що бабусина молитва. Вона таємно від мене заховала аркушик з молитвою («Живим на допомогу») за обкладинку мого льотного посвідчення. Воно завжди було зі мною і оберіг, виходить, також. Можливо, саме він був тією тоненькою ниточкою, що пов’язує з життям, коли ти знаходишся за кілька хвилин до смерті.
- Що відчуває людина в такі хвилини?
- Хто - як. Мені було до болю шкода, що зараз помру, і у мене ніколи не буде дітей.
Уже потім, коли моя донька була дорослою, я розповів їй про це. Вона – моє величезне щастя. Я любив її ще до народження.
- Вона також художниця, як і батько?
- Ні, Женя - перекладач, займається мовами.
- А Ви як стали художником?
- Малював з малих років. Ще тоді мені пощастило з учителем. Ним став відомий у нас на Ічнянщині художник Василь Швидченко.
Під його впливом після восьми класів я вступив до Одеського художнього училища імені Грекова. Та до кінця не довчився. Натомість здобув середню освіту, відслужив в армії. Але малювати не кидав ніколи.
- На багатьох Ваших картинах переважає синій колір неба…
- Часто він був синонімом самого життя.
- Як воно склалося після Афгану?
- Після Афгану був Чорнобиль. Коли сталася аварія, наш полк дислокувався у місті Пружани в Білорусії. Одним з перших він був піднятий по тривозі. Четвертий реактор став для мене ще одним випробуванням на міцність.
- Були й інші?
- Були. У 1989-му, коли я служив неподалік від Уфи. Там на початку червня на залізничному пероні Аша - Улу-Теляк вибухнув несправний газопровід. У цей час недалеко від місця аварії порівнялись два зустрічні потяги «Новосибірськ – Адлер» та «Адлер – Новосибірськ». Загинуло більше 600 пасажирів. Постраждало не менше. Я отримав наказ – забрати групу медиків із Уфи. Разом з іншими екіпажами допомагав їм рятувати потерпілих. З місця катастрофи транспортував поранених в опіковий центр. Вивіз близько двохсот людей.
… З 1990 року полковник Юрій Борщ звільнився в запас. Йому було всього 35 - і достатньо часу для мистецтва: живопису, різьблення по дереву. Для донецького парку кованих фігур Юрій Борщ (у цьому місті митець жив свого часу) вирізав із липи та граба 30 суцільних скульптур казкових героїв. Його скульптури є також у містах Росії та Білорусії.
У творчому доробку художника – близько трьох тисяч полотен з натюрмортами, краєвидами. Багато з них написані на Донеччині (зокрема, цикл «Донбас православний» - з храмами, монастирями).
За роботи «Бабина хата» та «Червоний захід» він отримав премії імені Архипа Куїнджі. Були відзначені і його льодові скульптури.
Юрій Олексійович є також автором алеї слави в Кундузі, пам’ятника загиблим бойовим друзям у Джелалабаді і проекту меморіалу загиблим інтернаціоналістам в Уфі.
Упродовж останніх років художник влаштовує виставки своїх «афганських» картин. Ці виставки приурочені до Дня пам’яті воїнів-інтернаціоналістів (15 лютого). Вони влаштовувались, зокрема, в Дніпропетровську, Донецьку, Черкасах, Полтаві, Чернігові. Деякі з них супроводжувались виступами театру патріотичної пісні під керівництвом Геннадія Шевченка, автора і виконавця пісень.
Співпрацює художник і з київським співаком і композитором Романом Козирєвим, відомим, зокрема, своїм пісенним альбомом «Грізний Кабул». Деякі картини Юрій Борщ написав на пісенні сюжети Козирєва.
Цьогорічна «афганська» виставка Ю.Борща у Щорсі зібрала немало відвідувачів. На відкриття прийшли, зокрема, голови РДА і райради О.В. Грабовський та І.Г. Орда, очільник районної спілки воїнів-інтернаціоналістів Г.В. Павленко, працівники освітніх закладів та закладів культури, жителі міста. Юрій Борщ, який приїхав на відкриття виставки з Ічні, розповів про свої афганські будні, історії створення картин. «Спасибі» керівництву музею за чудову нагоду познайомитись з творчістю талановитого митця говорили усі, хто прийшов на відкриття - 26 січня ц.р. (Принагідно слід додати, що виставка відбулася завдяки спонсорській допомозі великого друга музею – внучатого племінника М.О. Щорса – О.О. Дроздова).
Відвідувачі у виставковій залі іноді забували про час. Байдужих не було. Сама тема несумісна з байдужістю.
Принагідно згадалося, як художник відповів на питання про те, що в афганському періоді його життя було найважчим, найболючішим.
- Найнестерпнішим було привозити батькам закриті гроби з тілами їхніх синів.
… У 2005 році він повернувся на свою малу батьківщину – в Ічню. Очолює тут громадську орга-нізацію «Спілка інвалідів та ветеранів Афганістану», яка налічує більше 90 членів. Займає активну громадську позицію. І продовжує малювати…
Марія ІСАЧЕНКО
P.S. Виставка «У моїй долі був Афганістан» буде в музеї до 5 березня.
Комментариев нет:
Отправить комментарий