Із Займища до Щорса їхали підводою, зі Щорса до Архангельська – поїздом, далі по Північній Двіні – пароплавом, потім до Шенкурська – літаком і останні 100 км (до селища Стрілка) – машиною, - розповідає щорсівчанин Микола Лепнюк.
- Виїхали на другий день після одруження і провели в дорозі майже тиждень – ось така вийшла у нас весільна подорож, правда, в один кінець, бо насправді ми їхали не розважатись, а до мого місця роботи, щоб там починати спільне життя.
Було це на початку листопада 50 років тому. Миколі тоді було 25, Валентині – 23. Обоє родом із Займища. Знали одне одного з дитинства, але увесь час «проходили мимо». До доленосного вечора в сільському клубі – перед тим, як Миколі іти в армію. Вона була в червоному платті «в горошок». Так танцювала «сербіянку», що він не міг відвести очей. Та проводжати не пішов – у Валі і без нього не було відбою від кавалерів. Та як було заборонити собі думати про неї? Написав з цілини – там у 1956-му починалася його служба. Вона відповіла. Просто розповіла про сільські новини, про погоду, а він побачив за скупими рядками листа своє з нею майбутнє. Служив у топографічних військах. І всюди, куди б не закидала служба (в Каракуми, на Кушку, на кордон з Афганістаном), з ним подумки була красуня в червоному «в горошок» платті.
Поки служив, написав їй цілий чемодан листів (Валентина зберігала його на горищі).
У 1959-му демобілізувався. І нарешті здійснив те, про що мріяв усі 3 роки, - прийшов у клуб і запросив дівчину танцювати...
- Тільки її я бачив своєю дружиною. Але що тоді міг їй запропонувати? Грошей не було не те, що на весілля, навіть на одяг. І на роботу в колгосп – у формі, в якій прийшов з армії, і на танці.
Щоб заробити, завербувався в Архангельську область на Кегостровський лісопильний комбінат. Там вступив до школи лісівників. Цілий рік жив на стипендію (21 крб. на місяць). 5 крб. присилав із Займища батько. Після навчання отримав направлення помічником лісничого в Стрілку. З наданням житла. Про таке я навіть не мріяв. Ледве діждався відпустки і поїхав додому - женитися на Валентині. Певна річ, треба було її до цього підготовити, заручитися згодою, а я звалився, як сніг на голову. Тому й нарвався: і не відмовляє, і не погоджується. Цілий тиждень ходив свататися. Не тільки її, усю рідню умовляв, поки нарешті почув довгождане «так».
8 листопада гуляли весілля. На вулиці, бо було тепло. А 9-го почав іти сніг. По свіжій пороші ми й виїхали у нашу подорож, кінцевим пунктом якої було невелике поселення в тайзі. Жити в ньому моя Валя погодилася, а от народжувати (там був тільки медпункт) побоялася. Мусив везти її додому в Займище. У 1963-му у нас народилася донька Лариса. Я розрахувався з роботи і перебрався додому – до сім’ї.
Влаштувався на роботу у Щорсі – в депо. Спочатку чистив паровозні топки. Потім «виріс» до кочегара, а згодом – до машиніста тепловоза. Дружина працювала санітаркою в залізничній аптеці.
Крім доньки, вона подарувала мені двох синів - Сергія (йому – 46) та Олександра (на 7 років молодший).
Усім дітям збудували житло. Це було непросто – тримали по дві корови, коня, обробляли великий город. На широку ногу не жили. Зате в дітей є дах над головою. І сад біля кожної оселі посадили – подарунок наступним поколінням. (У Лепнюків два дорослі онуки і внучка, правнуків поки нема).
Про те, що не було в їхньому житті ресторанів та театрів, не шкодують. Кажуть: була віддушина, і це – головне. Віддушиною називають фольклорний колектив «Спадщина», заснований покійним уже Василем Полевиком. Обоє почали співати в ньому з 1992 року. Микола і досі – у його складі, а Валентина уже років з п’ять ходить на концерти як глядач. Та і то не на кожний – здоров’я підводить.
Саме його в першу чергу бажали молодятам рідні в день їхнього золотого весілля. Усе решта, - казали, - у них є. І турбота дітей та онуків, і тепло родинного вогнища, і взаєморозуміння.
- Я нечасто говорив дружині про свої почуття, - зізнається Микола Трохимович. – Любов вимагає не слів, а вчинків.
- Назвіть перший, що прийшов на думку, вчинок, який здійснили заради коханої.
- Вона дуже хотіла комір з чорнобурки до пальта. Але в Щорсі це був страшний дефіцит. Навіть начальству, навіть по великому блату важко було дістати. Тоді я зібрався і поїхав в Архангельськ – привезти дружині її мрію…
Марія ІСАЧЕНКО
На знімках: Микола та Валентина Лепнюки –
в день свого весілля у 1962 році і за кілька днів до спільного, золотого, ювілею.
- Виїхали на другий день після одруження і провели в дорозі майже тиждень – ось така вийшла у нас весільна подорож, правда, в один кінець, бо насправді ми їхали не розважатись, а до мого місця роботи, щоб там починати спільне життя.
Було це на початку листопада 50 років тому. Миколі тоді було 25, Валентині – 23. Обоє родом із Займища. Знали одне одного з дитинства, але увесь час «проходили мимо». До доленосного вечора в сільському клубі – перед тим, як Миколі іти в армію. Вона була в червоному платті «в горошок». Так танцювала «сербіянку», що він не міг відвести очей. Та проводжати не пішов – у Валі і без нього не було відбою від кавалерів. Та як було заборонити собі думати про неї? Написав з цілини – там у 1956-му починалася його служба. Вона відповіла. Просто розповіла про сільські новини, про погоду, а він побачив за скупими рядками листа своє з нею майбутнє. Служив у топографічних військах. І всюди, куди б не закидала служба (в Каракуми, на Кушку, на кордон з Афганістаном), з ним подумки була красуня в червоному «в горошок» платті.
Поки служив, написав їй цілий чемодан листів (Валентина зберігала його на горищі).
У 1959-му демобілізувався. І нарешті здійснив те, про що мріяв усі 3 роки, - прийшов у клуб і запросив дівчину танцювати...
- Тільки її я бачив своєю дружиною. Але що тоді міг їй запропонувати? Грошей не було не те, що на весілля, навіть на одяг. І на роботу в колгосп – у формі, в якій прийшов з армії, і на танці.
Щоб заробити, завербувався в Архангельську область на Кегостровський лісопильний комбінат. Там вступив до школи лісівників. Цілий рік жив на стипендію (21 крб. на місяць). 5 крб. присилав із Займища батько. Після навчання отримав направлення помічником лісничого в Стрілку. З наданням житла. Про таке я навіть не мріяв. Ледве діждався відпустки і поїхав додому - женитися на Валентині. Певна річ, треба було її до цього підготовити, заручитися згодою, а я звалився, як сніг на голову. Тому й нарвався: і не відмовляє, і не погоджується. Цілий тиждень ходив свататися. Не тільки її, усю рідню умовляв, поки нарешті почув довгождане «так».
8 листопада гуляли весілля. На вулиці, бо було тепло. А 9-го почав іти сніг. По свіжій пороші ми й виїхали у нашу подорож, кінцевим пунктом якої було невелике поселення в тайзі. Жити в ньому моя Валя погодилася, а от народжувати (там був тільки медпункт) побоялася. Мусив везти її додому в Займище. У 1963-му у нас народилася донька Лариса. Я розрахувався з роботи і перебрався додому – до сім’ї.
Влаштувався на роботу у Щорсі – в депо. Спочатку чистив паровозні топки. Потім «виріс» до кочегара, а згодом – до машиніста тепловоза. Дружина працювала санітаркою в залізничній аптеці.
Крім доньки, вона подарувала мені двох синів - Сергія (йому – 46) та Олександра (на 7 років молодший).
Усім дітям збудували житло. Це було непросто – тримали по дві корови, коня, обробляли великий город. На широку ногу не жили. Зате в дітей є дах над головою. І сад біля кожної оселі посадили – подарунок наступним поколінням. (У Лепнюків два дорослі онуки і внучка, правнуків поки нема).
Про те, що не було в їхньому житті ресторанів та театрів, не шкодують. Кажуть: була віддушина, і це – головне. Віддушиною називають фольклорний колектив «Спадщина», заснований покійним уже Василем Полевиком. Обоє почали співати в ньому з 1992 року. Микола і досі – у його складі, а Валентина уже років з п’ять ходить на концерти як глядач. Та і то не на кожний – здоров’я підводить.
Саме його в першу чергу бажали молодятам рідні в день їхнього золотого весілля. Усе решта, - казали, - у них є. І турбота дітей та онуків, і тепло родинного вогнища, і взаєморозуміння.
- Я нечасто говорив дружині про свої почуття, - зізнається Микола Трохимович. – Любов вимагає не слів, а вчинків.
- Назвіть перший, що прийшов на думку, вчинок, який здійснили заради коханої.
- Вона дуже хотіла комір з чорнобурки до пальта. Але в Щорсі це був страшний дефіцит. Навіть начальству, навіть по великому блату важко було дістати. Тоді я зібрався і поїхав в Архангельськ – привезти дружині її мрію…
Марія ІСАЧЕНКО
На знімках: Микола та Валентина Лепнюки –
в день свого весілля у 1962 році і за кілька днів до спільного, золотого, ювілею.
Комментариев нет:
Отправить комментарий