У те, що з роками у людей множаться хвороби і псується характер, остаточно перехотілось вірити навіть після одного дня спілкування з представниками фольклорного колективу «Спадщина».
Раніше думала про його учасників, як і більшість глядачів: талановиті, співучі, великі оптимісти. А спільна поїздка в Батурин допомогла побачити в кожному індивідуальність, особистість.
До Гетьманської столиці «Спадщина» їздила на екскурсію. Розказують: саме так вирішили витратити зароблені за виступи гроші. Поводились, як велика дружна родина – з турботою, терплячістю, добротою одне до одного. Викликали захоплення в екскурсоводів, бо виявили непересічний інтерес до історії Гетьманської столиці: один з екскурсоводів - Анатолій Допа зворушений зацікавленістю щорської групи, провів її до самого входу у фортецю, а розповідь його вийшла далеко за рамки передбаченої екскурсії.
Дорога не втомила і не набридла, бо салон автобуса на кілька годин став сценічним майданчиком – одна пісня змінювалась іншою. Добрими словами згадували засновника колективу Василя Полевика, сміялися над кумедними випадками з життя колективу – жодних пліток, пересудів, обговорень. Бо усіх об’єднує творчість. Вона робить людину піднесеною над буденністю, над дріб’язковістю і ницістю. І не має значення, скільки людині років (деяким учасникам «Спадщини» - далеко за 60 і навіть за 70). Вони мають у серцях радість від загального захоплення піснею, від спілкування, і від того не тільки виглядають, а й почуваються молодшими від ровесників.
…Микола Михайленко з Великого Щимеля деякий час не виступав з колективом – за сімейними обставинами. Та й на репетиції йому діставаися далеко і незручно (живе на виїзді з села - в бік Корюківки, їздити мусить велосипедом – увечері, по неосвітлених вулицях). А після поїздки в Батурин знову «захворів» на спів у колективі. Сказав: хай там що, повертаюсь у «Спадщину». Не можна не згадати і про вчинок добре відомого глядацькому загалу Георгія Лепнюка. Про його талант говорити зайве – це беззаперечно. А до таланту – у Георгія Трохимовича – цілий набір джентльменських якостей.
Повертаючись з Батурина, у центрі Великого Щимеля змушені були зупинитись: дорогу перегородив напівроздягнений чоловік. Він продовжував роздягатись, брутально лаючись і відбиваючись від жінки, що пробувала його зупинити.
Чоловіки стояли обабіч дороги і спостерігали за сценою. Ніхто не хотів втручатися, бо молодик був п’яний і дужий. Підійшов до нього тільки Георгій Лепнюк. Утихомирив за лічені хвилини.
… Прощаючись,усі говорили про майбутні репетиції, концерти, плани, а не про хвороби, тим самим відганяли від себе старість, точніше робили її радісною, приємною, необтяжливою.
Марія
ІСАЧЕНКО
Раніше думала про його учасників, як і більшість глядачів: талановиті, співучі, великі оптимісти. А спільна поїздка в Батурин допомогла побачити в кожному індивідуальність, особистість.
До Гетьманської столиці «Спадщина» їздила на екскурсію. Розказують: саме так вирішили витратити зароблені за виступи гроші. Поводились, як велика дружна родина – з турботою, терплячістю, добротою одне до одного. Викликали захоплення в екскурсоводів, бо виявили непересічний інтерес до історії Гетьманської столиці: один з екскурсоводів - Анатолій Допа зворушений зацікавленістю щорської групи, провів її до самого входу у фортецю, а розповідь його вийшла далеко за рамки передбаченої екскурсії.
Дорога не втомила і не набридла, бо салон автобуса на кілька годин став сценічним майданчиком – одна пісня змінювалась іншою. Добрими словами згадували засновника колективу Василя Полевика, сміялися над кумедними випадками з життя колективу – жодних пліток, пересудів, обговорень. Бо усіх об’єднує творчість. Вона робить людину піднесеною над буденністю, над дріб’язковістю і ницістю. І не має значення, скільки людині років (деяким учасникам «Спадщини» - далеко за 60 і навіть за 70). Вони мають у серцях радість від загального захоплення піснею, від спілкування, і від того не тільки виглядають, а й почуваються молодшими від ровесників.
…Микола Михайленко з Великого Щимеля деякий час не виступав з колективом – за сімейними обставинами. Та й на репетиції йому діставаися далеко і незручно (живе на виїзді з села - в бік Корюківки, їздити мусить велосипедом – увечері, по неосвітлених вулицях). А після поїздки в Батурин знову «захворів» на спів у колективі. Сказав: хай там що, повертаюсь у «Спадщину». Не можна не згадати і про вчинок добре відомого глядацькому загалу Георгія Лепнюка. Про його талант говорити зайве – це беззаперечно. А до таланту – у Георгія Трохимовича – цілий набір джентльменських якостей.
Повертаючись з Батурина, у центрі Великого Щимеля змушені були зупинитись: дорогу перегородив напівроздягнений чоловік. Він продовжував роздягатись, брутально лаючись і відбиваючись від жінки, що пробувала його зупинити.
Чоловіки стояли обабіч дороги і спостерігали за сценою. Ніхто не хотів втручатися, бо молодик був п’яний і дужий. Підійшов до нього тільки Георгій Лепнюк. Утихомирив за лічені хвилини.
… Прощаючись,усі говорили про майбутні репетиції, концерти, плани, а не про хвороби, тим самим відганяли від себе старість, точніше робили її радісною, приємною, необтяжливою.
Марія
ІСАЧЕНКО
Комментариев нет:
Отправить комментарий