з Кучинівки віддала важкій колгоспній праці.
Розказує: закінчила тільки 4 класи. Одна причина – часто хворіла, інша – ні в чому було ходити в школу. Жили бідно: батько повернувся з війни інвалідом, у мами здоров’я було слабке – ледве зводили кінці з кінцями.
Не від хорошого життя Ганнуся ще підлітком ходила копати по людях картоплю: за день роботи – корзина бульб. Нагородою за важку працю було нове ситцеве платтячко до Пасхи.
У 1953-му (її тоді виповнилося 18) пішла в ланку, через рік – на ферму.
- Худоба стояла в плетеному з лози сараї, - згадує Ганна Іванівна. – Всередині так само холодно, як і на вулиці. Дме з усіх боків. А на додачу коровам їсти нічого: восени криють дахи сараїв соломою, весною – розкривають, щоб догодувати тварин до першої трави.
Доїли руками. Сіно носили в попонах. Воду – відрами з колодязя: він стояв посередині фермського двору. І взимку, і влітку – в гумових чоботях. Через 6 років такої роботи ноги і руки просто викручувало. Потрапила в лікарню. Там сказали – треба міняти роботу. Вибирати було ні з чого – знову пішла в ланку. А потім повернулася на ферму. Тут і платили більше, і умови стали кращими: побудували дерев’яні сараї, корів уже не тримали напівголодними – у раціоні були буряки, картопля, борошно, згодом – силос. Коли головою колгоспу став Макар Петрович Бодяк, ми всі з полегшенням зітхнули. Доброю і сердечною людиною був наш голова – при ньому корми коровам завозили кормачі, не треба було кришити буряки та картоплю, гній теж відкидали чоловіки. Рай, а не робота. Але все одно – підйом о четвертій ранку, бо доїння було триразове. Хоч і молоді були, але ввечері часто було не до гулянок. Та й соромилась я ходити на танці, запах корівника, здавалось, в’ївся в тіло так глибоко, що нічим його уже не видалити. Ходила тільки в кіно. Та і то рідко. Тиха була, боязлива. Ухажорів мало було. Робота – це все, що поглинало увесь мій час.
У 1971 у житті Ганни Григорівни трапилися дві великі події – вона була нагороджена орденом Трудового Червоного Прапора і вийшла заміж. Яка з них була важливішою, сказати не береться: настільки тісно переплелися в житті особисте і робота.
Чоловік – Павло Герасименко родом з Куропіївки. Теж працював у колгоспі – трактористом, комбайнером, потім на фермі. У 1972-у в них народилася донька Оксана.
Порадувала нас двома онучками, - розказують. – Обидві уже студентки. Є для кого жити, є кому радіти. Шкода, здоров’я з кожним роком усе більше підводить – даються взнаки і важка молодість, і не легші зрілі роки.
У свої 77 років жінка все ще бачить сни «про роботу».
- А як чоловік працював на фермі сторожем, бувало, прийду до нього, пройду по сараю, і вмить забуваю, що я давно на пенсії – натомість з’явиться впевненість, що я ще працюю, і занепокоєння: хоч би не заспати завтра на вранішнє доїння…
Марія ІСАЧЕНКО
Розказує: закінчила тільки 4 класи. Одна причина – часто хворіла, інша – ні в чому було ходити в школу. Жили бідно: батько повернувся з війни інвалідом, у мами здоров’я було слабке – ледве зводили кінці з кінцями.
Не від хорошого життя Ганнуся ще підлітком ходила копати по людях картоплю: за день роботи – корзина бульб. Нагородою за важку працю було нове ситцеве платтячко до Пасхи.
У 1953-му (її тоді виповнилося 18) пішла в ланку, через рік – на ферму.
- Худоба стояла в плетеному з лози сараї, - згадує Ганна Іванівна. – Всередині так само холодно, як і на вулиці. Дме з усіх боків. А на додачу коровам їсти нічого: восени криють дахи сараїв соломою, весною – розкривають, щоб догодувати тварин до першої трави.
Доїли руками. Сіно носили в попонах. Воду – відрами з колодязя: він стояв посередині фермського двору. І взимку, і влітку – в гумових чоботях. Через 6 років такої роботи ноги і руки просто викручувало. Потрапила в лікарню. Там сказали – треба міняти роботу. Вибирати було ні з чого – знову пішла в ланку. А потім повернулася на ферму. Тут і платили більше, і умови стали кращими: побудували дерев’яні сараї, корів уже не тримали напівголодними – у раціоні були буряки, картопля, борошно, згодом – силос. Коли головою колгоспу став Макар Петрович Бодяк, ми всі з полегшенням зітхнули. Доброю і сердечною людиною був наш голова – при ньому корми коровам завозили кормачі, не треба було кришити буряки та картоплю, гній теж відкидали чоловіки. Рай, а не робота. Але все одно – підйом о четвертій ранку, бо доїння було триразове. Хоч і молоді були, але ввечері часто було не до гулянок. Та й соромилась я ходити на танці, запах корівника, здавалось, в’ївся в тіло так глибоко, що нічим його уже не видалити. Ходила тільки в кіно. Та і то рідко. Тиха була, боязлива. Ухажорів мало було. Робота – це все, що поглинало увесь мій час.
У 1971 у житті Ганни Григорівни трапилися дві великі події – вона була нагороджена орденом Трудового Червоного Прапора і вийшла заміж. Яка з них була важливішою, сказати не береться: настільки тісно переплелися в житті особисте і робота.
Чоловік – Павло Герасименко родом з Куропіївки. Теж працював у колгоспі – трактористом, комбайнером, потім на фермі. У 1972-у в них народилася донька Оксана.
Порадувала нас двома онучками, - розказують. – Обидві уже студентки. Є для кого жити, є кому радіти. Шкода, здоров’я з кожним роком усе більше підводить – даються взнаки і важка молодість, і не легші зрілі роки.
У свої 77 років жінка все ще бачить сни «про роботу».
- А як чоловік працював на фермі сторожем, бувало, прийду до нього, пройду по сараю, і вмить забуваю, що я давно на пенсії – натомість з’явиться впевненість, що я ще працюю, і занепокоєння: хоч би не заспати завтра на вранішнє доїння…
Марія ІСАЧЕНКО
Комментариев нет:
Отправить комментарий