Говорить так, виходячи з власного досвіду – довелось жити у свекрушиному домі. Свекруха в ньому вирішувала все. В результаті шлюб замалим не закінчився трагедією.
… Змолоду Юля уникала знайомитися в дорозі. Але зустрічі, які двічі кардинально змінювали її життя, відбулися саме «під стукіт коліс».
- Так воно й буває, - розводить руками, - чого найбільше не хочеш, боїшся, від чого ховаєшся, те й трапляється.
Після школи дівчина вступила до Путивльського педучилища. Домашня дитина, скромниця, вона часто навідувалась на вихідні у Нові Млини. Допомагала рідним: мама розривалася між фермою і домашнім господарством, батьку вічно ніколи вгору глянути, а чотирьом старшим уже про власні родини треба було думати.
- На пасажирських потягах їздила нечасто. В основному на дизелі «Щорс - Ворожба», - згадує. – Звичайний дешевий потяг, схожий на втомленого трудягу. Від таких не віє романтикою пригод.
Довго і справді нічого особливого не траплялося. До травня 1999-го. Юля була тоді на порозі свого 20-річчя. До закінчення училища залишалось трохи більше місяця. Вона їхала з дому до Путивля. Позаду була уже добра частина шляху, коли до вагону зайшов хлопець.
- Він привертав увагу, - не приховує Юлія. – Тримався дуже впевнено. Тоді були нелегкі часи. Зарплату затримували. У кожного другого (із пересічних) в очах – пригніченість. А в нього – веселі іскорки.
Пошукав вільне місце і … сів біля мене. Був приємним співрозмовником – простим і відвертим.Розказав, що звуть Олександром, повертається з Чехії - із заробітків. Скучив за рідними, тому не став чекати свого потяга. Купив квиток на наш дизель. Він відправлявся раніше. Родом із Степанівки. (Це - селище міського типу за 16 кілометрів від Сум).
Розпитував і мене. Але я сказала тільки ім’я і куди їду. Думала: навіщо йому знати більше? Зараз вийдемо, попрощаємось – і все…
Не залишила ні адреси, ні номера телефону.
А днів через десять зустрічаю його біля училища. Каже: уже тиждень живе в Путивлі на квартирі.
Питаю: «Що ти тут робиш?». А він аж сяє: «Тебе шукаю! А в перервах садимо з хазяйкою картоплю». І раптом: «Я кохаю тебе! З тієї самої хвилини, як побачив. Куди не йду, що не роблю – ти перед очима. Додому рвався, а приїхав – не знаю, куди себе подіти. Виходь за мене!». Я розгубилась. Стою і мовчу. Не знаю, як сказати, що і я немало про нього думала. А він он які слова знайшов. Тільки я повірити боялася.
Саша тоді залишився в Путивлі. Не чіплявся. Не нав’язувся. Не квапив. Просив тільки про одне: бути поруч. Зустрічав і проводжав. Виконував усі бажання. Життя так швидко стало іншим, що дівчина постійно тривожилась: чи не щезне ця казка так само миттєво, як і з’явилася. Подружка мало не силоміць потягла її до ворожки. Але та тільки додала сумнівів, сказавши Юлі: «Бачу тебе у весільній сукні, але не на весіллі». Спантеличена і налякана (хто не знає, що у весільних сукнях померлих дівчат кладуть у домовини?), вона вирішила тікати додому. Відразу ж після випускного почала пакувати речі. Викликала таксі, щоб швидше дістатись до вокзалу. Воно уже рушало, коли з’явився Саша, і у Нові Млини вони поїхали разом. Далі було, як сказала ворожка. Сватання, потім біла сукня нареченої. Без весілля. «Нащо викидати гроші на гулянку? – сказала свекруха. - Дозбираємо і купимо вам житло».
- Рік ми прожили щасливо. Це справді була ідилія. Саша носив мене на руках. У прямому значенні. Я йому: «Опусти на землю. Що люди скажуть?», а він сміється, притискає до себе. Допомагав мені все робити. Але все хороше чомусь швидко закінчується, - зітхає Юлія. - Перший конфлікт виник через навчання. Ще в училищі я за співбесідою вступила до Глухівського педінституту на заочне відділення. Коли прийшов виклик на сесію, свекруха влаштувала скандал. Вона працювала санітаркою в тубдиспансері. Встигла навести мости з потрібними людьми, щоб і мене туди взяли. А навіщо санітарці вища освіта? А чоловік підтримав мене, і я поїхала вчитися. Відтоді й почалася виснажлива і непомітна для стороннього ока війна. Перемир’я настало хіба що після народження Дениска (у серпні 2000-го). Та доброю свекруха була тільки до онука. Нам заявила: «Одне дитя є, і досить!».
У домі весь час трималось напруження. У мене від постійних стресів пропало молоко. Саша кохав мене, робив усе, що міг, але наше недавнє щастя щодалі ставало схожим на прекрасний, але минулий сон.
Він працював у Сумах на цукровому заводі. Зарплатою розпоряджалася свекруха. Мені вона теж вибору не залишила: не маєш роботи – доглядай хазяйство, порай город. Сидиш вдома – вдягайся в секондхендівські лахи.
Моїм виходом «між люди» був базар, де продавала вирощені овочі. Якось там у мене витягли гроші. Я боялася йти додому. Щоб не казати свекрусі, позичила, скільки вторгувала, у сусідки. Потім економила на всьому, щоб віддати. Не зізналась навіть чоловіку. Він і без того дуже переживав, хоч зовні залишався спокійним – тримав все у собі. Потім почав заливати свої жалі горілкою. Вилетів з роботи. Я була у відчаї.
Сподіватись можна було тільки на диво. І воно сталося! На четвертому році нашого подружнього життя свекри склалися з моїми батьками і купили нам будинок.
Саша ніби знову на світ народився. Перестав пити. Робив ремонт у домі. Я насіяла довкола квітів, насадила полуниць … Захотілося жити. Чоловік почав їздити на заробітки в Москву. А потім і я знайшла роботу – у школі у сусідньому селі.
На радощах Саша накупив мені одягу, подарував сережки, золотий ланцюжок. Коли свекруха дізналася, знову був великий скандал. Після нього у Саші ніби щось зламалося всередині. Він став якийсь вразливий, незахищений. Я дуже непокоїлась за нього, проводжаючи в Москву. І, як виявилось, недаремно.
У Москві його втягнули у якусь секту. Виманили зароблені гроші. Обманом змусили взяти кредит. Щоб сплатити його, він вирішив продати наш будинок. Толком поговорити з ним не вдавалося. Він був наче одурманений. То починав молитися, то влаштовував у домі погром. Я відправила сина до свекрів. Розказала - чому. Вони не відреагували. Чоловік гинув у мене на очах. Я випробувала все, щоб врятувати його. Шукала для нього у Сумах молитовні доми, читала з ним Біблію. Це на деякий час його заспокоювало. Продала що тільки можна було, аби сплатити кредит. Потім поїхала в Київ на заробітки (Дениска залишила у свекрів). Навіть не знаю, де бралися сили. Але нічого не допомогло.
Терпець увірвався, коли Саша у 2007 році - перед жіночим святом - побив у будинку вікна. Довелось відкрити правду своїм батькам. Вони найняли машину і перевезли нас із сином додому у Нові Млини. Та чоловік і тут не давав нам спокою. Кожен його приїзд не обходився без виклику міліції, бо він бив і трощив усе, що траплялося під руки. Якось кинутий ним у вікно камінь пролетів у кількох сантиметрах від нашого сина. У мене мало не зупинилося серце. А коли Сашу відпускали з відділення, він пішки йшов у село з букетом троянд. Клявся, що нічого не пам’ятає. Довго так не могло тривати. Я поставила йому умову: або лікуйся, або я йду від тебе назавжди. Він умови не прийняв.
У тому ж, 2007-му, вони розлучилися, і Юля через кілька місяців знову вийшла заміж. Знову після знайомства в потязі – ще коли поверталася з Києва – із заробітків. Мила там посуд у ресторані, тож везла в Степанівку зарплату і гостинці для сина. У купе якийсь чоловік попросив помінятися місцями, бо його сім’ю «розкидали» по всьому вагону. Юля погодилась.
Її новими сусідами виявились молоді чоловік і жінка. Був уже пізній вечір. Тож перекинулась з ними кількома словами - і спати. Прокинулась, відчувши на собі чийсь погляд. Підняла голову: чоловік, що сидів навпроти, не зводив з неї очей. Спала його подруга, спав увесь вагон, а він сидів і дивився на Юлю. Затим попросив мобільний: «лише на одну хвилину, дуже треба». Тільки згодом Юля розгадала його хитрість: подзвонивши з її телефону на свій, чоловік легко дізнався номер її мобільного. Коли пізніше запитала його, чому так вчинив, зізнався: стало дуже шкода незнайому дівчинку (він на 6 років старший). Відчув, що вона дуже нещаслива і чомусь страшенно захотілося захистити її.
На його дзвінки Юля не відповідала. Але Сергія це не зупинило. Він три місяці наполегливо шукав «дівчину з потяга». Коли дізнався, що вона зі Степанівки, відразу поїхав туди, але Юлю батьки вже забрали в Нові Млини. Почав їх шукати і потрапив у Борзнянський район. Там теж є село з такою назвою. І нарешті знайшов - у Щорському. Дістався туди вже ввечері. Достукався до батьків. Розказав усе. Показав документи. Вони сказали, що Юля у Щорсі в лікарні. Він мерщій туди.
Відтоді вони не розлучалися. Живуть у Нових Млинах. Юля вчителює у місцевій школі. (Зараз – у декретній відпустці). Сергію (на Харківщині, звідки родом, він працював таксистом) у селі роботи нема. Займається домашнім господарством. Воно у них – без перебільшення – величезне: самих в’єтнамських поросят –півдвору. Обробляють більше 50 соток городу.
Не приховують: нелегко (тому дуже вдячні Юлиній мамі – Катерині Петрівні - за допомогу). Зате живуть так, як самі вважають за потрібне: у власному будинку (купили і відремонтували) зі своїми «чотирма Д» - Денисом (йому вже 12), чотирирічним Дімою, трирічною Діаною та Дашенькою – їй усього рік. Привчають і дітей не сидіти без діла.
- Тепер усе так, як ти хотіла, - кажу Юлі. – Ти задоволена?
Вона щиро посміхається у відповідь:
- Я щаслива!
Марія Ісаченко
На знімку:
родина Афанасьєвих
у повному складі.
Комментариев нет:
Отправить комментарий