– Тоді померла мама, а ми з сестрою, видно, за неї живемо так довго, - зітхає 97-річна Меланія Меська з Тихонович.
Згадує: їли траву, квітки кульбаби, за щастя було роздобути жменю зелених ячмінних колосків.
– Їх товкли в ступі, додавали щавлю і варили. Це була ситна їжа, царська. Досі пам’ятаю її смак. Молилися Богу, щоб вижити. Тільки на нього і була надія.
Бог милостивий, - каже жінка. – Допомагає. Не прощає тільки, коли над ним глумляться.
Вона на власні очі бачила, як чоловік, що поліз скидати хрест з церкви, не втримався і рухнув униз з 40-метрової висоти.
Кишки з нього вискочили, але люди плакали не за ним. Тужили за церквою. Вона була дуже красива. З дзеркальним куполом.
Впевнена: дякуючи Божій помочі, вижила і у війну. А брати, - плаче, - з фронту не повернулись.
Поховала єдиного сина. Тепер сама у великій хаті. Печаль каменем лежить на серці. Рада, коли заходять сусіди. Особливо – Тетяна Сіра. У неї теж нелегке життя. Розраюють одна одну. З вдячністю говорить Меланія Іванівна і про соціального працівника Людмилу М’яку. Коли не спиться, жінка згадує минуле. І як важко робили («у колгоспі – цілий день, а у себе на городі доводилось при місячку»), і як танцювали під гармошку – все життя, буває, промиготить перед очима. І завжди в тому миготінні – чорні голодні дні. Невимовно важкі і болючі.
Марія ІСАЧЕНКО
Згадує: їли траву, квітки кульбаби, за щастя було роздобути жменю зелених ячмінних колосків.
– Їх товкли в ступі, додавали щавлю і варили. Це була ситна їжа, царська. Досі пам’ятаю її смак. Молилися Богу, щоб вижити. Тільки на нього і була надія.
Бог милостивий, - каже жінка. – Допомагає. Не прощає тільки, коли над ним глумляться.
Вона на власні очі бачила, як чоловік, що поліз скидати хрест з церкви, не втримався і рухнув униз з 40-метрової висоти.
Кишки з нього вискочили, але люди плакали не за ним. Тужили за церквою. Вона була дуже красива. З дзеркальним куполом.
Впевнена: дякуючи Божій помочі, вижила і у війну. А брати, - плаче, - з фронту не повернулись.
Поховала єдиного сина. Тепер сама у великій хаті. Печаль каменем лежить на серці. Рада, коли заходять сусіди. Особливо – Тетяна Сіра. У неї теж нелегке життя. Розраюють одна одну. З вдячністю говорить Меланія Іванівна і про соціального працівника Людмилу М’яку. Коли не спиться, жінка згадує минуле. І як важко робили («у колгоспі – цілий день, а у себе на городі доводилось при місячку»), і як танцювали під гармошку – все життя, буває, промиготить перед очима. І завжди в тому миготінні – чорні голодні дні. Невимовно важкі і болючі.
Марія ІСАЧЕНКО
Комментариев нет:
Отправить комментарий