Психологи називають подібне синдромом предків, родовою кармою. У народі кажуть зрозуміліше: яблуко від яблуні далеко не падає. А суть одна: буває, покоління за поколіннями з вражаючою точністю повторюють долі своїх найближчих родичів. Особливо часто це трапляється з жінками.
Агафія Стрехальот
… У лісі поблизу Тихонович ще видно насип, зроблений більше ста років тому при будівництві вузькоколійної залізниці. Її у 1909-у почали споруджувати за наказом німця Вебера, котрий купив у місцевої поміщиці Каптевички землю і 10 тисяч гектарів лісу. Вузькоколійкою до Сновська доправляли дошки, бруси, виготовлені на двох лісопильних заводах Вебера, а також деревину.
Про це в селі знають усі старожили. І тільки деякі з них – про кохання, яке розбудила в серці Веберового сина тихоновицька красуня Агафія Стрехальот.
- Вона була з 1900-го року, - розповідає дочка Агафії – 82-річна Ганна Зіненко. – Наймолодша з семи дітей Стрехальотів. Жили вони заможно. Земля на усій нашій Голубовій (так колись називали нинішню вулицю імені Олега Кошового) була їхня.
Мама була показна. Роботяща. Розказувала: молодший Вебер дуже впадав за нею. Приносив подарунки. Мама довго зберігала у скрині шаль, котру він купив.
Але заміж за нелюба вона не захотіла. Не послухалась нікого, тільки свого серця - вийшла за бідняка Григорія Зіненка. Згадувала: її батько (мій дід) тоді дуже розсердився. Грозився залишити молоду без посагу. Але вона не злякалась погроз і на поклін до нього не прийшла.
А згодом іти стало ні до кого: усю їхню велику родину розкуркулили і вислали в Омську область. Маму з батьком не зачепили, бо вони були колгоспниками. Нажили двох дітей: у мене ще є брат. Оце й усе їхнє багатство. А працювали важко. Промитої води не бачили.
Потім - війна. Батька забрали на фронт. У 1943-му пропав безвісти.
Від нього мама отримала тільки одного-єдиного листа. Часто діставала його, розгладжувала на столі і плакала. Знала його напам’ять, як молитву.
Заміж більше не виходила. Ростила мене сама. А згодом – і мою дочку Надю та її дітей. Встигла навіть найменшого свого правнука поняньчити. Померла в 96 років.
Ганна Зіненко
Як і матері, їй судилося жити без чоловіка і важко працювати.
- Вічна ланкова, - каже про себе.
Була нею з молодості і до останнього свого колгоспного дня. Має два ордени – «Знак Пошани» (нагороджена в 1971-му) та Жовтневої революції (в 1973-му). Обидва – за льон.
Згадує: збирали його насіння більше, ніж по 7 центнерів з гектара. (Згідно зі статистичними даними, в 60-80-х роках середня урожайність насіння льону в Україні становила 3-4 ц/га).
- Брати льон часто ходили вночі, бо у спеку коробочки лопались і зернятка висипалися. Молотили вручну. Прачами, якими «вибивали» білизну, коли прали на річці. Увечері рук уже не відчували. А все одно додому йшли з піснями. Як зараз бачу: попереду – Анюта Швидка з прапором. Вона робила його зі своєї червоної хустки: прив’язувала двома кінцями до палки і так несла.
Льону тоді сіяли багато. Бувало, по чотири машини відправляли за день на Сядринський льонозавод у Корюківський район. Навантажимо по самі хмари, а потім ув’язуємо, щоб не губився по дорозі.
Зверху клали рубель. Щоб краще утрамбувати льон, вірьовку намотували на товсту палку і кілька разів прокручували. Якось палка зламалась. Один її кінець відскочив і з такою силою вдарив мене по нозі, що здалося: більше на неї не стану. Та Бог пожалів – калікою не зробилася. Але відтоді нога постійно болить. Особливо на погоду - місця собі не знаходжу.
З особистим у Ганни Григорівни не склалося. Каже: це велике благо, що мама довго жила. Дома поралась, онуку гляділа.
Усю іншу роботу тягла Ганна. Дрова, сіно – все, що у родинах роблять чоловіки, їй доводилось самій.
Згадує: траву навколо кущів, купин жала серпом – косу жаліла, бо мантачити було нікому. А наймати косарів тоді не було заведено. Та й грошей, щоб їм заплатити, - катма. За рекордні урожаї льону нерідко розраховувались полотном – цілі сувої «зарплати» приносила додому. Шафа була забита простирадлами – на кілька життів вистачило б. Тільки ніколи було на них розлежуватись. Рано йшла – пізно приходила. Доньку бачила тільки сплячою. Так – рік за роком – пролетіло життя. Те, що відкладалось на потім, так і не здійснилось, бо нежданною гостею з’явилася старість. І не сама, а з цілим оберемком хвороб.
- Усі кісточки болять, усі суглобики, - зітхає важко. – І зір ніякий. Майже не бачу. Добре, що не сама. І дочка поруч, і найменший онук.
Єдине, що у її 82 роки залишилось від молодості, - волосся. Чорне, як вороняче крило. Без жодної сивинки.
- Не інакше - онуки пофарбували? – питаю.
- Так би я їм і дозволила, - каже. – Своє таке…
Надія Лось
Дочці Ганни Григорівни - Надії – 54. З 2008 року – на пенсії, бо багатодітна мати. З шести її синів та дочок у Тихоновичах зараз тільки Микола – навчається в 10 класі.
- Наш мужчина, - кажуть про нього обидві.
Від матері Надії теж передалася одержимість роботою і нелегка доля.
Після школи пішла на різні роботи, потім вступила до Київської сільгоспакадемії на заочне відділення. Каже: можна було і на стаціонар, але не могла залишити маму саму. Вчилася і працювала в колгоспі помічником економіста. У 1984-му отримала диплом, у 1985-му вийшла заміж. Микола був її однолітком. Родом зі Щорса. Там і працював – інструктором у автошколі. Після одруження молоді вирішили жити в Тихоновичах.
У 1986-му у них народився Андрій, через рік – Тетяна, у 1990-му – Ірина. Цього ж року Микола розбився на КАМАЗі. Після аварії його 8 разів оперували. Майже рік довелось провести в лікарні, поки поставили на ноги.
Водієм він працювати уже не міг - перейшов у пожежники, потім влаштувався у Тихоновицьке лісництво. У 2008-му залишився без роботи. Почав шукати втіху у чарці. Переніс інсульт, але випивати не кинув - кинув дружину і шістьох дітей. У 2009-му. Молодшим – Каті, Василю та Колі - було, відповідно, 17, 14 та 13 років. Сказав: «Діти вже виросли, хочу пожити для себе». Зібрав речі і переселився в Щорс – у хату покійних батьків.
На свою та материну пенсії Надії було годі й думати вивчити дітей (четверо на той час були студентами, двоє ходили в школу). Тож завела велике хазяйство: три корови, свині, кури, качки, кролі.
Розказує: двічі на рік колола порося, щонеділі різала птицю, забивала кроля – треба ж було щось класти студентам у сумки. Дуже виручали корови – молочного і собі вистачало, і на продаж. Тому берегли їх, як зіницю ока. Якось одна упала на пасовищі, і діти були там з нею цілу ніч.
Телят теж продавала. Закривала багато різних консервів. Порала немалий город. Так і зводили кінці з кінцями.
Тепер уже легше: студент тільки один – Василь. Навчається на першому курсі Козелецького технікуму ветеринарної медицини. Цей технікум свого часу закінчив найстарший син – Андрій. Потім – Харківську зооветеринарну академію. Зараз завідує у Щорсі лабораторією ветеринарної медицини.
Наймолодший Микола ще не вирішив, ким буде. У нього - майже два роки на роздуми.
Таня, Іра і Катя
- Протягом трьох поколінь жінки вашого роду стільки всього перенесли, що Ваші дочки просто не можуть не бути щасливими, - кажу Надії Петрівні.
- Я тільки для цього й живу – для щастя дітей, - відповідає. – Щоб усі вивчилися, знайшли роботу по душі, зустріли своїх суджених.
Розказує:
- Таня після школи вступила відразу в два вузи – Національний аграрний університет (так стала називалась сільгоспакадемія, яку і я закінчила) і Чернігівський інститут регіональної економіки та управління. Обрали Чернігів, бо тут навчання було безкоштовним.
За спеціальністю Тетяна аграрний менеджер. Працює у Білій Церкві.
Іра з самого малечку була борцем за справедливість. Хотіла все і всіх змінити на краще. Як усі молоді, була впевнена, що зможе. Зі старших класів посилено готувалася до служби в органах внутрішніх справ. Особливо – до вступного випробування з фізичної підготовки. Щодня (хай хоч каміння з неба) у неї - біг, стрибки, віджимання, гирі.
До Чернігівського коледжу внутрішніх справ вона вступила без жодних проблем. У тому, що не стала правоохоронцем, - моя провина.
Не знаю, на гірше це чи на краще, але я відмовила доньку. Не хотіла, щоб вона все життя працювала із зеками. (Із 1999 року Чернігівське – тоді ще училище: статусу коледжу воно набуло з 2002 року – підпорядковане Державному Департаменту України з питань виконання покарань – Авт.).
Іра послухалась - пішла вчитися до Чернігівського педуніверситету: сюди вона теж пройшла. У цьому році закінчила. Викладає історію у Смячській школі. У Смячі працює і наша Катя. Завідуючою ФАПом.
- З цьогорічного березня, - уточнює дівчина. – Потрапила сюди за направленням після Чернігівського базового медичного коледжу.
Мріяла бути лікарем з другого класу. Коледж – то тільки сходинка до мети. Обов’язково вчитимуся далі.
Цього літа вона вступила у два медичні виші – Харківський і Сумський. На платне навчання. Тому вчитися не поїхала. Каже: попрацюю рік і вступатиму знову.
- Ірина спеціально взяла направлення в одне з тобою село?
- Ні, це вийшло випадково. Іра постійно кепкувала наді мною: мовляв, будеш у Смячі жити «ля плєтня» ( біля тину –Авт.) – така тут специфічна говірка. От і додражнилася.
Але в селі постійно живу лише я. На квартирі. Іра на роботу їздить зі Щорса. Вона там з братом. І в батька наводить порядки. Розігнала усіх його дружків-випивох, щоб жив по-людськи.
…На вихідні «ближні» діти часто приїздять додому. З ними навіть хата молодіє – не кажучи вже про маму та бабусю.
- Треба триматися, - кажуть. – Ще стільки всього попереду. І справді: самих тільки весіль – цілих шість.
Марія
ІСАЧЕНКО
Агафія Стрехальот
… У лісі поблизу Тихонович ще видно насип, зроблений більше ста років тому при будівництві вузькоколійної залізниці. Її у 1909-у почали споруджувати за наказом німця Вебера, котрий купив у місцевої поміщиці Каптевички землю і 10 тисяч гектарів лісу. Вузькоколійкою до Сновська доправляли дошки, бруси, виготовлені на двох лісопильних заводах Вебера, а також деревину.
Про це в селі знають усі старожили. І тільки деякі з них – про кохання, яке розбудила в серці Веберового сина тихоновицька красуня Агафія Стрехальот.
- Вона була з 1900-го року, - розповідає дочка Агафії – 82-річна Ганна Зіненко. – Наймолодша з семи дітей Стрехальотів. Жили вони заможно. Земля на усій нашій Голубовій (так колись називали нинішню вулицю імені Олега Кошового) була їхня.
Мама була показна. Роботяща. Розказувала: молодший Вебер дуже впадав за нею. Приносив подарунки. Мама довго зберігала у скрині шаль, котру він купив.
Але заміж за нелюба вона не захотіла. Не послухалась нікого, тільки свого серця - вийшла за бідняка Григорія Зіненка. Згадувала: її батько (мій дід) тоді дуже розсердився. Грозився залишити молоду без посагу. Але вона не злякалась погроз і на поклін до нього не прийшла.
А згодом іти стало ні до кого: усю їхню велику родину розкуркулили і вислали в Омську область. Маму з батьком не зачепили, бо вони були колгоспниками. Нажили двох дітей: у мене ще є брат. Оце й усе їхнє багатство. А працювали важко. Промитої води не бачили.
Потім - війна. Батька забрали на фронт. У 1943-му пропав безвісти.
Від нього мама отримала тільки одного-єдиного листа. Часто діставала його, розгладжувала на столі і плакала. Знала його напам’ять, як молитву.
Заміж більше не виходила. Ростила мене сама. А згодом – і мою дочку Надю та її дітей. Встигла навіть найменшого свого правнука поняньчити. Померла в 96 років.
Ганна Зіненко
Як і матері, їй судилося жити без чоловіка і важко працювати.
- Вічна ланкова, - каже про себе.
Була нею з молодості і до останнього свого колгоспного дня. Має два ордени – «Знак Пошани» (нагороджена в 1971-му) та Жовтневої революції (в 1973-му). Обидва – за льон.
Згадує: збирали його насіння більше, ніж по 7 центнерів з гектара. (Згідно зі статистичними даними, в 60-80-х роках середня урожайність насіння льону в Україні становила 3-4 ц/га).
- Брати льон часто ходили вночі, бо у спеку коробочки лопались і зернятка висипалися. Молотили вручну. Прачами, якими «вибивали» білизну, коли прали на річці. Увечері рук уже не відчували. А все одно додому йшли з піснями. Як зараз бачу: попереду – Анюта Швидка з прапором. Вона робила його зі своєї червоної хустки: прив’язувала двома кінцями до палки і так несла.
Льону тоді сіяли багато. Бувало, по чотири машини відправляли за день на Сядринський льонозавод у Корюківський район. Навантажимо по самі хмари, а потім ув’язуємо, щоб не губився по дорозі.
Зверху клали рубель. Щоб краще утрамбувати льон, вірьовку намотували на товсту палку і кілька разів прокручували. Якось палка зламалась. Один її кінець відскочив і з такою силою вдарив мене по нозі, що здалося: більше на неї не стану. Та Бог пожалів – калікою не зробилася. Але відтоді нога постійно болить. Особливо на погоду - місця собі не знаходжу.
З особистим у Ганни Григорівни не склалося. Каже: це велике благо, що мама довго жила. Дома поралась, онуку гляділа.
Усю іншу роботу тягла Ганна. Дрова, сіно – все, що у родинах роблять чоловіки, їй доводилось самій.
Згадує: траву навколо кущів, купин жала серпом – косу жаліла, бо мантачити було нікому. А наймати косарів тоді не було заведено. Та й грошей, щоб їм заплатити, - катма. За рекордні урожаї льону нерідко розраховувались полотном – цілі сувої «зарплати» приносила додому. Шафа була забита простирадлами – на кілька життів вистачило б. Тільки ніколи було на них розлежуватись. Рано йшла – пізно приходила. Доньку бачила тільки сплячою. Так – рік за роком – пролетіло життя. Те, що відкладалось на потім, так і не здійснилось, бо нежданною гостею з’явилася старість. І не сама, а з цілим оберемком хвороб.
- Усі кісточки болять, усі суглобики, - зітхає важко. – І зір ніякий. Майже не бачу. Добре, що не сама. І дочка поруч, і найменший онук.
Єдине, що у її 82 роки залишилось від молодості, - волосся. Чорне, як вороняче крило. Без жодної сивинки.
- Не інакше - онуки пофарбували? – питаю.
- Так би я їм і дозволила, - каже. – Своє таке…
Надія Лось
Дочці Ганни Григорівни - Надії – 54. З 2008 року – на пенсії, бо багатодітна мати. З шести її синів та дочок у Тихоновичах зараз тільки Микола – навчається в 10 класі.
- Наш мужчина, - кажуть про нього обидві.
Від матері Надії теж передалася одержимість роботою і нелегка доля.
Після школи пішла на різні роботи, потім вступила до Київської сільгоспакадемії на заочне відділення. Каже: можна було і на стаціонар, але не могла залишити маму саму. Вчилася і працювала в колгоспі помічником економіста. У 1984-му отримала диплом, у 1985-му вийшла заміж. Микола був її однолітком. Родом зі Щорса. Там і працював – інструктором у автошколі. Після одруження молоді вирішили жити в Тихоновичах.
У 1986-му у них народився Андрій, через рік – Тетяна, у 1990-му – Ірина. Цього ж року Микола розбився на КАМАЗі. Після аварії його 8 разів оперували. Майже рік довелось провести в лікарні, поки поставили на ноги.
Водієм він працювати уже не міг - перейшов у пожежники, потім влаштувався у Тихоновицьке лісництво. У 2008-му залишився без роботи. Почав шукати втіху у чарці. Переніс інсульт, але випивати не кинув - кинув дружину і шістьох дітей. У 2009-му. Молодшим – Каті, Василю та Колі - було, відповідно, 17, 14 та 13 років. Сказав: «Діти вже виросли, хочу пожити для себе». Зібрав речі і переселився в Щорс – у хату покійних батьків.
На свою та материну пенсії Надії було годі й думати вивчити дітей (четверо на той час були студентами, двоє ходили в школу). Тож завела велике хазяйство: три корови, свині, кури, качки, кролі.
Розказує: двічі на рік колола порося, щонеділі різала птицю, забивала кроля – треба ж було щось класти студентам у сумки. Дуже виручали корови – молочного і собі вистачало, і на продаж. Тому берегли їх, як зіницю ока. Якось одна упала на пасовищі, і діти були там з нею цілу ніч.
Телят теж продавала. Закривала багато різних консервів. Порала немалий город. Так і зводили кінці з кінцями.
Тепер уже легше: студент тільки один – Василь. Навчається на першому курсі Козелецького технікуму ветеринарної медицини. Цей технікум свого часу закінчив найстарший син – Андрій. Потім – Харківську зооветеринарну академію. Зараз завідує у Щорсі лабораторією ветеринарної медицини.
Наймолодший Микола ще не вирішив, ким буде. У нього - майже два роки на роздуми.
Таня, Іра і Катя
- Протягом трьох поколінь жінки вашого роду стільки всього перенесли, що Ваші дочки просто не можуть не бути щасливими, - кажу Надії Петрівні.
- Я тільки для цього й живу – для щастя дітей, - відповідає. – Щоб усі вивчилися, знайшли роботу по душі, зустріли своїх суджених.
Розказує:
- Таня після школи вступила відразу в два вузи – Національний аграрний університет (так стала називалась сільгоспакадемія, яку і я закінчила) і Чернігівський інститут регіональної економіки та управління. Обрали Чернігів, бо тут навчання було безкоштовним.
За спеціальністю Тетяна аграрний менеджер. Працює у Білій Церкві.
Іра з самого малечку була борцем за справедливість. Хотіла все і всіх змінити на краще. Як усі молоді, була впевнена, що зможе. Зі старших класів посилено готувалася до служби в органах внутрішніх справ. Особливо – до вступного випробування з фізичної підготовки. Щодня (хай хоч каміння з неба) у неї - біг, стрибки, віджимання, гирі.
До Чернігівського коледжу внутрішніх справ вона вступила без жодних проблем. У тому, що не стала правоохоронцем, - моя провина.
Не знаю, на гірше це чи на краще, але я відмовила доньку. Не хотіла, щоб вона все життя працювала із зеками. (Із 1999 року Чернігівське – тоді ще училище: статусу коледжу воно набуло з 2002 року – підпорядковане Державному Департаменту України з питань виконання покарань – Авт.).
Іра послухалась - пішла вчитися до Чернігівського педуніверситету: сюди вона теж пройшла. У цьому році закінчила. Викладає історію у Смячській школі. У Смячі працює і наша Катя. Завідуючою ФАПом.
- З цьогорічного березня, - уточнює дівчина. – Потрапила сюди за направленням після Чернігівського базового медичного коледжу.
Мріяла бути лікарем з другого класу. Коледж – то тільки сходинка до мети. Обов’язково вчитимуся далі.
Цього літа вона вступила у два медичні виші – Харківський і Сумський. На платне навчання. Тому вчитися не поїхала. Каже: попрацюю рік і вступатиму знову.
- Ірина спеціально взяла направлення в одне з тобою село?
- Ні, це вийшло випадково. Іра постійно кепкувала наді мною: мовляв, будеш у Смячі жити «ля плєтня» ( біля тину –Авт.) – така тут специфічна говірка. От і додражнилася.
Але в селі постійно живу лише я. На квартирі. Іра на роботу їздить зі Щорса. Вона там з братом. І в батька наводить порядки. Розігнала усіх його дружків-випивох, щоб жив по-людськи.
…На вихідні «ближні» діти часто приїздять додому. З ними навіть хата молодіє – не кажучи вже про маму та бабусю.
- Треба триматися, - кажуть. – Ще стільки всього попереду. І справді: самих тільки весіль – цілих шість.
Марія
ІСАЧЕНКО
Комментариев нет:
Отправить комментарий