Чоловіка не стало у 2000-му. Два роки не дожив до 50-ти. Мені було 45.
Потім сини поодружувались. Старший жив у сімейному гуртожитку в Чернігові, молодший - у Сновському. Я залишилась у нашому великому домі сама.
Вдруге заміж жінка не захотіла. Забрала (під опіку) з інтернату (в Донецькій області) доньку двоюрідного брата Оксану. Дівчинці було тільки 9. На третій день вона назвала Ольгу мамою.
Згодом перевезла до себе і старшу на 7 років Оксанину сестру Таню. Вона тільки-но закінчила школу-інтернат. Ні житла, ні прописки. Як далі жити – не знала.
Зараз Таня живе в Кіровоградській області. Ростять з чоловіком сина.
А Оксана на четвертому курсі Білоцерківського аграрного університету.
Молю Бога, щоб дав дівчаткам щастя і вберіг їх від долі, яка випала моїм синам.
… Володі Власенка нема з 2010-го. Пішов зранку допомагати товаришу, а під вечір Сергій приніс брата додому на руках. Довезли до лікарні ще живим, але врятувати не вдалося. У 30 років згорів від неякісного спирту, яким пригостив товариш.
Сиротами залишилось двоє дітей. Старшому хлопчику було 7, меншому – 3.
Вову ховали 2 травня. Весна, все ожило, зеленіє, а над моїм синочком замість буйного цвіту – сира земля, - витирає сльози жінка. – Серцевий напад тоді стався в мене просто на кладовищі. Потім дома раз-по-раз хапало. У лікарню не зверталась: полежу, відпустить, і добре. Махнула на себе рукою: що буде, те й буде.
Тільки через рік Сергій майже силою відвіз в обласну лікарню. Кардіолог сказав: був інсульт. Через те, що я «переходила» його замість того, щоб лікуватися, виникло ускладнення. В результаті м’язи ослабли. Я стала, як трава. Куди вітер, туди й хилюся. Ходила з двома ціпками. Позбувала все хазяйство. Не до нього стало. А попереду чекало ще більше лихо.
… Сон, що наснився перед Пасхою, ніяк не забувався. Оббита червоним труна ніби переслідувала мене. Мучило передчуття горя. Тому часто телефонувала Сергію. Щоб переконатися: на даний момент з ним усе гаразд.
Раптом син перестав відповідати. Я не знаходила собі місця. Додзвонилася до його друга. Він заспокоював: може, батарея в мобільному розрядилася чи ще щось. Тільки через чотири дні признався: Сергій у Гомелі в обласній лікарні. Стан – тяжкий.
Не хотів відразу казати правду – жалів моє хворе серце. Думав, почне видужувати – тоді. Але Сергію стало ще гірше. Я відразу ж – у Гомель. Син був уже в реанімації. Мене пустили до нього всього на 15 хвилин.
Дивлюся на свою дитину і не впізнаю: лежить, як мрець. Обличчя змарніло, витягнулось. Руки холодні. Тільки очі живі.
Нахилилась поцілувати, а він шепоче: «Мамо, врятуй». У мене й ноги підкосилися. Шукаю, на що обпертися, аби не впасти, а ціпків нема. Де залишила, як ішла без них – не пам’ятаю. Тривога за сина затьмарила мою власну неміч.
З того моменту я жила тільки для того, щоб не дати йому померти.
… Сергій (за професією електрогазозварювальник) працював у Білорусії з жовтня 2012-го. Поїхав туди на заробітки після розлучення. З дружиною вони попрощалися мирно. Хоч спільне життя не склалося, обоє дуже любили єдину доньку. (Зараз Насті 10 років). Сергій нерідко навідувався до них у Чернігів.
Біда прийшла цьогорічного 12 травня (Пасха була 5-го). Сергієва бригада зводила птахокомплекс поблизу Рєчиці. В якийсь момент Сергій не втримав важкої конструкції, і вона, падаючи, «пройшлася» по його грудях. Біль був терпимим, і чоловік працював до вечора. Вийшов на роботу і наступного ранку. А через кілька годин втратив свідомість. Колеги викликали швидку.
Що у нього серйозна травма стравоходу, встановили не відразу. Спочатку повезли в кардіоцентр, бо хворий задихався і скаржився на болі в серці.
Як пізніше розповіли лікарі, на легені і серце тиснув гній, що назбирався всередині. Його почали відкачувати, але він збирався знову. На ліки я щодня витрачала більше тисячі, та син танув на очах. Якось випадково почула, як лікар сказав про нього: «не жилець». І Сергій це теж почув. Зовсім упав духом. Почав говорити про смерть. Розказував, де його поховати.
Я зібрала всі гроші, які були, пішла до лікуючого лікаря, впала на коліна. Він не взяв ні копійки. Сказав: «Дуже вам співчуваю, але Сергій Власенко - не жилець». Заклятому ворогу не побажаю пережити таке…
Я була у відчаї. Як за рятівну соломинку, вхопилась за пораду завідуючого реанімаційним відділенням: «Ваш син у нас – іноземець. Забирайте його на Україну і шукайте хорошого торакального хірурга ( спеціаліста в області хірургічного лікування органів грудної клітки – авт.)».
Забирайте – а чим? Звичайна карета швидкої допомоги не підходить. Треба була спеціалізована, з усім необхідним для перевезення тяжко хворого обладнанням – реанімобіль. І щоб на нього був страховий поліс «Зелена карта», бо треба перетинати кордон.
За поїздку таким реанімобілем до Гомеля в Києві запросили 10 тисяч гривень, - розказує далі Ольга і не перестає дякувати усім, хто допомагав їй рятувати сина.
- Приватний підприємець Олександр Веселий зі Щорса після публікації в «Промені» відразу дав цілу тисячу. У Нових Боровичах продавець (наша знайома ) поставила у магазині банку, куди люди кидали гроші - хто скільки міг. Десятирічний Сергіїв хрещеник Максим нарвав кілограм чорниць, здав, приносить десять гривень: візьміть для хрещеного…
Допомагало багато людей. Куми Валентина Павленко з сім’єю, Ольга Запорожець з дітьми, Віра і Микола Квасниці зі Сновського, їхня подруга Валентина Костяшко зі Щорса, подруга Валентина Кисла з сином, зовиця з Є.Рудні Тетяна Наумчик, її діти з сім’ями, зовиця Ольга Купріянова з сім’єю, двоюрідний племінник із Сургута Анатолій Павленко і його мати – Ніна Максимівна зі Сновського, сусіди – Анатолій Пацук з дочкою Світланою, Олександр Ющенко з сім’єю, Микола та Валентина Шиш, двоюрідні брати – з Курська та Києва Володимир та Микола Запорожці з сім’ями, двоюрідні сестри з Черкас, Ніна Нікітіна, Раїса Рубан з сім’ями, Олександр Запорожець з дружиною, племінник Андрій Атрощенко з дружиною, В’ячеслав Атрощенко, двоюрідна сестра зі Сновського Надія Шейко з дітьми. Друзі з Тур’ї Сергій Усік та Ігор Ігнатович з родинами, Ольга Артеменко з Гвоздиківки, Тамара Федченко з сином з Чепельова, Марія Роговенко з Є.Рудні. А також директор магазину «Нова лінія» Людмила П’ятківська, виконком Сновської сільради (і особисто голова села Василь Клименко), депутати, односельці, зять Микола Атрощенко, сестра Людмила, Олександр Ющенко, Іван Купрієнко з дружиною, отець Павло.
- Усім їм доземний уклін і моя довічна вдячність, - говорить жінка.
Черкащани знайшли реанімобіль у місцевій приватній медичній компанії «Айболіт». Обійшлося вдвічі дешевше. Через годину і 20 хвилин Сергій був уже в Чернігові – у торакальному відділенні обласного тубдиспансера.
- Хворий був у тяжкому стані. Механічні травми стравоходу взагалі вважаються одними з найбільш небезпечних. Вони дуже часто закінчуються смертю. А в цьому випадку хвороба була ще й запущена, - говорить завідуючий відділенням, заслужений лікар України Ілля Колесников.
- За Іллю Ілліча і його колег – Сергія Маркова, Володимира Семерню
, Олега Лузана, Володимира Богачевського я молюсь, як за власного сина. Кожного ранку стаю на коліна перед образами і прошу Бога, усіх святих, янголів-охоронців, щоб дали їм здоров’я і довгих років життя, - з вдячністю каже Ольга Власенко. Зізнається: побувала в усіх, в яких тільки могла, храмах – замовляла Сорокоуст (особливу, посилену молитву церкви про здоров’я дітей – авт.), просила помочі у святого Пантелеймона і святого Шарбеля – канонізованого арабського священика, відомого цілителя.
Зверталася й до провидців (рідні допомогли вийти на учасників «Битви екстрасенсів»). Коли вони трохи заспокоїли: син житиме, у Сергія відмовили нирки.
Помирати зовсім не страшно, - посміхається чоловік. – Відчуваєш спокій, умиротворення. І ніякого світла в кінці тунелю – суцільна темрява. Вона огортала, як невагома пухнаста ковдра. А потім усе це щезло. Я відкрив очі, побачив лікарів…
Розказує: сусіди по палаті називали його в’язнем Бухенвальду. З 85 кілограмів схуд до 37-ми. На мобільному телефоні залишилась фотографія: кістки, обтягнуті шкірою (через загальну відсутність об’єму жирової тканини в підшкірній клітковині).
Ольга продала все, що могла, оформила кредити в трьох банках. Через родичів, знайомих діставала дорогі дефіцитні ліки. (Увесь курс лікування обійшовся їй більше, ніж у 60 тисяч гривень – для пенсіонерки, що отримує щомісяця тільки тисячу, сума неймовірна. Зате син був живий!).
Годували його, через гастростому (штучно створений отвір, що з’єднує порожнину шлунка з оточуючим середовищем, виведений на передню черевну стінку). Пити не дозволяли. Можна було тільки зволожувати губи. Перші три ковтки води син зробив тільки через три місяці лікування – 15 серпня. Це було таке велике щастя, - знову витирає сльози жінка.
Їжу для сина вона возила кожного дня з дому. Вставала о третій ночі, подрібнювала блендером продукти, з яких готувала улюблені Сергієві страви. До Щорса їхала велосипедом, далі – маршруткою. Жодного разу не запізнилася зі сніданком.
Колишня невістка пропонувала пожити у неї в Чернігові. Ольга подякувала і відмовилась. Каже: не можу в місті. З невісткою вони ворогами не стали, а з онукою взагалі – не розлий вода:
Настусенька дуже схожа на Сергія зовні. І характер такий самий – добра, сердечна. Прийде в палату, припаде до батькової руки – не ворухнеться. Я виходила, щоб не розридатись.
28 серпня мати привезла сина додому. Накрила стіл, запросила усіх його близьких друзів:
- Сергій весь просіяв. Повторював : «Будемо жити!». Йому дали першу групу інвалідності підгрупи А ( через виключно високий ступінь втрати здоров’я, надзвичайну залежність від постійного стороннього догляду – авт.). Він дуже потребував підтримки.
Недарма кажуть: своя ноша не важка. Мати невтомно повертала сина до життя. Годувала кожні дві години. Щоразу свіжим, тільки-но приготованим. Не відходила від плити. Доглядала, як за дитиною, розраювала, відганяла важкі думки.
По граминочці, по маковому зернятку мій синочок видужував. Почав посміхатися. А якось заходжу у сіни, чую: співає. Своєї улюбленої -
Ой, мамо, люблю Гриця,
Гриць на конику вертиться,
Грицю шапка до лиця,
Люблю Гриця - молодця!
У мене серце як не вискочить від радості. Обняла його, цілую. А він: «Будемо жити, мамо!»
Учився наново сидіти, ходити. Спочатку, тримаючись, за стіну, - до вікна. А потім – самостійно – через хату. Почав потроху набирати вагу – на сьогодні уже без малого – плюс 30 кілограмів. Кожного місяця мати возить його в Чернігів - на перевірку та за новими призначеннями лікарів.
Живуть тільки з пенсій. На двох нема й двох тисяч, бо Сергій працював офіційно тільки 8 років. Отримував копійки. Через це і пішов «до хазяїна». А там – зарплата в конвертах. І ніякого соціального захисту.
Тисячу чотириста віддають банкам. Що залишається – іде на продукти. Більше нічого не купують. Хоч дров – хтозна, чи вистачить на зиму.
Бачили й гірше, - каже Ольга Леонідівна. – Головне – живі.
Син з вдячністю стискає в своїх долонях її руку. Його найбільша мрія – швидше піти працювати, щоб мама, яка вдруге подарувала йому життя, ні в чому не знала нестатків.
Марія ІСАЧЕНКО
Комментариев нет:
Отправить комментарий