Року Коня присвячується
– У нашому селі колись був духовий оркестр, - розказує М.П. Музиченко зі Сновського. – Грав так, що дух перехоплювало. Керував оркестром Микола Маслов. Де ми тільки не грали: на весіллях, похоронах, їздили з концертами по селах, займали призові місця на конкурсах.
Але зараз я – про інше. Якось у неділю зустріли ми з Сергієм Литвиненком на базарі Миколу Зорка (він після Маслова керував оркестром). Поговорили. А потім Сергій каже:
– А давайте махнемо на природу з інструментами. Відпочинемо, шашликів поїмо, пограємо.
Ідея сподобалась. Пізніше її підхопили усі музиканти. Запаслися провізією, підготували інструменти.
– А на чому поїдемо? – занепокоївся Леонід Радибеда. – Не буду ж я на горбу тягти свій барабан!
– А моя кобила навіщо? – втішив його Євген Кліщенко. – Зараз запряжу і гайда.
Сказано – зроблено. Завантажились, поїхали. Зупинилися біля річки. Як годиться, відразу – по чарці. Закусили тим, що було. Шашлики були ще не готові.
– Ну, що, хлопці, почнемо з «карапету», - каже Маслов.
Усі погодились. Недаремно ж тягли інструменти. Зіграли так, що листя на деревах затремтіло. А кобила Яна з переляку рвонула разом з возом світ за очі. Попервах це нікого не збентежило. Занепокоїлись тільки потім, як скінчилася випивка.
– А як же ми додому дістанемось? – почав Льоня Кліщенко. – Як не крути, кілометрів 5 доведеться пішки йти.
– Я не донесу барабана, - запанікував його тезка Радибеда.
– І я з інструментом не дійду, - підтримав «баскет» Петро Кушнір. Але іншого виходу не було. Вирішили іти пішки. Як в армії – з повним спорядженням. Дорогою лаяли кляту кобилу на всі заставки, але нічого, Слава Богу, дісталися до села.
А через два місяці були вибори. На виборчу дільницю людей підвозили кіньми. Наш оркестр грав майже до вечора. Було святково. Усі нам дякували. Голова нашого колгоспу «Іскра» Михайло Юхимович Гронь був задоволений. (Це саме він в 60-ті роки не пошкодував грошей, придбав для клубу музичні інструменти).
У нашому репертуарі була й класична музика. (Чув, зараз її вмикають у фешенебельних корівниках. Начебто для підвищення надоїв). Це таки правда. Я ще тоді помітив: тварини сприймають класику добре. Принаймні, коні. Стояли смирно. Але після класики ми зіграли «карапет». І всі коні, як подуріли. Рвонули разом з возами. Знайшли їх на конюшні.
- Досі не втямлю, чому вони так реагують на «карапет». Нормальний танець, - каже М.П. Музиченко.
… Минув час. Давно нема сільського оркестру. Пішли в інший світ деякі музиканти. І самого колгоспу нема. А коні – тільки в приватній власності. Та минуле не збувається. Особливо веселе. Без нього – яке життя?
Георгій ЛЕПНЮК
– У нашому селі колись був духовий оркестр, - розказує М.П. Музиченко зі Сновського. – Грав так, що дух перехоплювало. Керував оркестром Микола Маслов. Де ми тільки не грали: на весіллях, похоронах, їздили з концертами по селах, займали призові місця на конкурсах.
Але зараз я – про інше. Якось у неділю зустріли ми з Сергієм Литвиненком на базарі Миколу Зорка (він після Маслова керував оркестром). Поговорили. А потім Сергій каже:
– А давайте махнемо на природу з інструментами. Відпочинемо, шашликів поїмо, пограємо.
Ідея сподобалась. Пізніше її підхопили усі музиканти. Запаслися провізією, підготували інструменти.
– А на чому поїдемо? – занепокоївся Леонід Радибеда. – Не буду ж я на горбу тягти свій барабан!
– А моя кобила навіщо? – втішив його Євген Кліщенко. – Зараз запряжу і гайда.
Сказано – зроблено. Завантажились, поїхали. Зупинилися біля річки. Як годиться, відразу – по чарці. Закусили тим, що було. Шашлики були ще не готові.
– Ну, що, хлопці, почнемо з «карапету», - каже Маслов.
Усі погодились. Недаремно ж тягли інструменти. Зіграли так, що листя на деревах затремтіло. А кобила Яна з переляку рвонула разом з возом світ за очі. Попервах це нікого не збентежило. Занепокоїлись тільки потім, як скінчилася випивка.
– А як же ми додому дістанемось? – почав Льоня Кліщенко. – Як не крути, кілометрів 5 доведеться пішки йти.
– Я не донесу барабана, - запанікував його тезка Радибеда.
– І я з інструментом не дійду, - підтримав «баскет» Петро Кушнір. Але іншого виходу не було. Вирішили іти пішки. Як в армії – з повним спорядженням. Дорогою лаяли кляту кобилу на всі заставки, але нічого, Слава Богу, дісталися до села.
А через два місяці були вибори. На виборчу дільницю людей підвозили кіньми. Наш оркестр грав майже до вечора. Було святково. Усі нам дякували. Голова нашого колгоспу «Іскра» Михайло Юхимович Гронь був задоволений. (Це саме він в 60-ті роки не пошкодував грошей, придбав для клубу музичні інструменти).
У нашому репертуарі була й класична музика. (Чув, зараз її вмикають у фешенебельних корівниках. Начебто для підвищення надоїв). Це таки правда. Я ще тоді помітив: тварини сприймають класику добре. Принаймні, коні. Стояли смирно. Але після класики ми зіграли «карапет». І всі коні, як подуріли. Рвонули разом з возами. Знайшли їх на конюшні.
- Досі не втямлю, чому вони так реагують на «карапет». Нормальний танець, - каже М.П. Музиченко.
… Минув час. Давно нема сільського оркестру. Пішли в інший світ деякі музиканти. І самого колгоспу нема. А коні – тільки в приватній власності. Та минуле не збувається. Особливо веселе. Без нього – яке життя?
Георгій ЛЕПНЮК
Комментариев нет:
Отправить комментарий