…Через деякий час батько привів нам іншу маму. У них народилася спільна дочка. Ми жили в одній хаті з дідусем та бабусею – через сіни. Коли дідуся розкуркулили і посадили у тюрму, хату відібрали. Всі ми опинилися просто неба.
Мачуха забрала свою дочку і пішла жити додому в Петрівку. У 1932 –му батько зумів виїхати в Росію. Так тоді робили багато селян. Щоб врятуватися самим і врятувати родини. Поки виїзд не заборонили. (27 грудня 1932 року уряд ввів загальногромадянський паспорт і оголосив про обов’язкову прописку міських жителів з метою обмежити виїзд селян із сіл – щоб зупинити «проникнення куркулів у міста». 22 січня 1933 року було прийняте, підписане Сталіним і Молотовим, розпорядження , яке зобов’язувало місцеву владу заборонити всіма можливими засобами масове пересування селян України і Північного Кавказу у міста. Ситуація у цьому розпорядженні пояснювалась так: центральний комітет і уряд мають докази , що масовий виїзд селян організований ворогами з метою антиколгоспної пропаганди і спрямований проти радянської влади – Авт.).
Ми залишилися з бабусею. Вона водила нас по чужих хатах. Як милостиню, просила прихистити хоч на трохи. Мені було 6 років, сестрі Марфі – 8, старшим братам – Андрію та Івану – 9 і 12.
Голод не давав нам спати. Ночами усі просили їсти. Хоч чого - небудь. Варили кульбабу, кропиву, лопухи. З липового листя бабуся ліпила пампушки. Вони були зелені і тягучі. Від них нудило.
Хлопці ходили по людях. Працювали – хто що дасть, поки в обох не попухли ноги. Такими нас побачив батько, коли приїхав. Сказав, що забирає усіх з собою.
Пам’ятаю, як бабуся притискала мене до себе, плакала і весь час повторювала: « Ніколи б не віддала цю дитинку, якби не голод». Думаю, вона не була впевнена, що батько зуміє врятувати усіх чотирьох. Тоді були страшні часи. Дітей кидали напризволяще, залишали на станціях.
… Так ми потрапили в Москву. Тут (у чоловічому гуртожитку) нам виділили окрему кімнату. Вона була невелика, з нештукатуреними стінами, кишіла клопами. Зате в ній з нами був батько. В обід він приносив з їдальні свою порцію запіканки з макаронів чи картоплі. Сам обходився супом та чаєм.
Він працював вантажником. Від важкої роботи, постійного недоїдання став худий, виснажений. Та про себе не думав. Рятував нас.
Тоді і в Москві була бідність. Але вона не розділяла людей, як зараз. Усі старалися допомагати одне одному.
Комендант нашого гуртожитку давав братам посильну роботу – допомогти привезти дрова, почистити ящики від сміття. Вони приносили свої заробітки в затиснутих кулачках. Клали на стіл і казали: це – на всіх.
Одна з жінок із батькової роботи водила мене в лазню. Інша - разом зі своїми дітьми – в цирк.
Ми знали: це через те, що нашого батька поважають. Дуже пишалися ним. Хлопці в усьому його наслідували. Коли Івану виповнилося 16, він пішов працювати. Клепальником на авіаційний завод. Про нього навіть замітка в заводській стінгазеті була. Називалася «Стахановець Іван Бігун». Всією сім’єю їздили її читати.
В 1937-му ми переїхали в село Єрьоміне, за 5 кілометрів від Гомеля. Що змусило батька покинути столицю? Скоріш за все, те, що народі називали єжовщиною. (1936-1938 роки, протягом яких органи НКВС очолював Микола Єжов, відомі як період безпрецедентних репресій, коли людину могли заарештувати на вулиці тільки через те, щоб забезпечити квоту «контрреволюційних елементів, які підлягали придушенню» - Авт.).
Тоді життя нерідко залежало від одного рядка в біографії. А батько був сином розкуркуленого. Забрали б його - усіх нас чекала погибель.
… У Єрьоміному ми тільки жили. Іван працював у Гомелі на «Сільмаші». Батько - на склозаводі. Андрій учився у ФЗУ при цьому самому заводі. Ми з Марфою ходили в школу.
Через два роки Івана забрали в армію. Мені не хотілося з ним розлучатися. Взяла за руку і не відпускала. Брат, як маленьку, гладив мене по голові: «Андрій залишається. Він нікому не дасть вас зобидити». Андрій був добрим і ніжним. Писав вірші. Я була дуже прив’язана до нього. Він ішов служити навесні 41-го. Я плакала навзрид. Потім довго бігла за ним услід. Молодший утішав так само, як старший : « Іван повернеться за кілька місяців, не плач».
Не повернувся жоден. Загинули на війні. Де, як – невідомо. Пропали безвісти…
А батька на фронт не взяли: йому було майже 50. З ним ми повернулися додому у Стару Рудню. Невдовзі туди перейшла з Петрівки мачуха з дочкою – нашою звідною сестрою Пронею. Їй було 13 років. І вона також мала право на нашого батька. Через це у нас не було ні сварок, ні ревнощів: його любові вистачало на всіх. І всі ніби втратили частину себе, коли його не стало.
Батька вбили через мене. Досі я ношу на серці цей важкий тягар.
Це трапилось перед самим визволенням села. Бої точилися вже недалеко, але в Старій Рудні ще були німці. Ми з сусідками ховалися в кущах біля річки. Через деякий час стрілянина вщухла. Стало тихо. Було чути, як шелестить на вітрі листя, хлюпає річка. Тривога минула. І тут всі згадали, що цілий день нічого не їли. Я кажу: зараз збігаю додому, щось принесу. До хати ж - рукою подати.
Зайшла і відразу замкнулася. Збираю харчі по полицях. Вже хотіла повертатись назад, коли бачу у вікно: прямо до хати йдуть два незнайомі чоловіки. Смикнули кілька разів за клямку, зрозуміли, що замкнено зсередини, почали відбивати двері. Я злякалася. Відчинила. І навтьоки. Вони за мною. Добігаю до окопу, де люди поховалися. А вони кричать на мене, не пускають. Мовляв, через тебе і нас повбивають. Та я все одно стрибнула поміж них. Тут підлітає один з тих чоловіків. Схопив мене за комір, витяг з окопу і з усієї сили - по обличчю. Погнав поперед себе на вулицю.
У мене від болю голова паморочиться. Усе наче в тумані: підвода, чорненький собачка біля неї… Прийшла до тями уже в дорозі. Таких, як я, дівчат було більше десятка. Одна з дитиною на руках. Куди гонять, ніхто не знає. Думаю, хотіли зробити з нас живий заслін, коли наступатимуть наші. Але дійшли ми тільки до Тупичева (Городнянського району). Тут почалася стрілянина. Усі розбіглися.
Я прибилася на чиєсь подвір’я. На ньому й переночувала. У погребі. Він був набитий людьми. Притулилася біля самих дверей. Заплющила очі, а переді мною – батько з Іваном. Обнялися, підтримують один одного – ледве йдуть, бо обоє п’яні.
- Що для тебе краще: куля чи камінь? – питає мене брат.
- Куля, - відповідаю. І плачу.
Так і прокинулась у сльозах. Вранці іду додому, а серце не на місці. Cон не йде з голови: п’яний сниться на погане, - говорила бабуся.
Уже перед Руднею зустрічаю односельчанку – Єфросинію Сивець. Вона й сказала мені про біду:
- Женю, твого батька німці вбили…
Прибігаю додому, а йому вже труну роблять…
- Коли ми дізналися, що Женю забрали, відразу побігли до батька, - продовжує розповідь молодша сестра Євгенії Андріївни Єфросинія. – Він ховався з коровою на болоті. Батько весь побілів. Мовчки зняв чоботи і пішов у село…
Як усе сталося, ніхто не бачив. Сестри думають, що батько хотів поговорити з німцями (під час першої світової війни він потрапив у полон, там і вивчив німецьку) – «випросити» у них доньку. Захищав своє дитя, як міг. Поки був живий.
- Його смерть болить мені найбільше, - витирає сльози Євгенія Андріївна. Хоч проводжати в останню путь їй довелося і чоловіка («вийшла за нього, бо характером був схожий на батька»), і зятя. Дочка з онукою живуть у Києві. Часто приїжджають. Допомагають порати город – «соток 5 під картоплею і 3 – під городиною». Більшість свого життя пропрацювавши в колгоспі, вона не може без роботи на землі і зараз, коли вже розміняла свій дев’ятий десяток.
- Раніше ми часто зустрічалися з сестрами, - зітхає Євгенія Ротозій. – Вони обидві живуть у Петрівці. Та з кожним роком бачимося усе рідше. Вік бере своє.
Марфі Надточій незабаром виповниться 90. Живе з чоловіком. Дочки і онуки в Києві. Єфросинії Вижгородько – 85. Заміж вона вийшла пізно, в 40 : більше шести років доглядала за хворою матір’ю. Дітей не було. У 55 овдовіла. Потім був ще один шлюб. І ще одні похорони. Уже 12 років сама…
Марія Ісаченко
Фото з сімейного архіву
Комментариев нет:
Отправить комментарий