Чимало наших земляків, як-то кажуть, побачили світу. Але куди б їх не приводили дороги долі, вони завжди відчували зв’язок зі своєю Батьківщиною. Комусь у хвилину дозвілля про рідну домівку нагадувала українська народна пісня чи збірка віршів Тараса Шевченка, хтось линув подумки до отчого порогу, роздивляючись фотокартку батьків, а в декого хвилю приємних споминів викликав звичайний процес приготування дерунів. Звісна річ, не забували вони і про зустріч «по-нашому» такого свята як Новий рік.
…У 1972 році мешканець Щорсівщини Миколай закінчив Гомельський дорожно-будівельний технікум і отримав своє перше призначення на роботу. Механізм розподілу молодих спеціалістів закинув його аж до Тюменської області, у край добування нафти та газу. Місцевість там була серйозна. Полярне коло - зовсім близько, північніше розкинулася неозора тундра, а в південному напрямку поступово починали з’являтися невисокі ліси. Тундрову рівнину вкривав мох (ягель), яким узимку харчувалися північні олені. А коли приходило літо, то висохлі ягельні зарості могли легко зайнятися від кинутого недопалка й починалася масштабна – до самого обрію – пожежа…
Люди (газівники та нафтовики) жили у тимчасових робітничих селищах, котрі навіть не наносилися на карти, бо існували лише рік-другий. Налагодили добування, проклали газопровід – і рушили далі. Звичайним житлом були «общаги», з двоярусними ліжками, кімнати – з розрахунку на 8 мешканців.
Новий рік усі зустрічали охоче, за столами у їдальні. Проблем із забезпеченням м’ясом на півночі не було, тож кухарки могли подати на стіл найрізноманітніші страви. Особливо ж популярним вважався добре всім відомий салат «Олів’є». Стосовно тамтешніх «дарів природи», то варто згадати таку рибу як стерлядь. Вона була довжиною сантиметрів до сорока, майже не мала кісток. Її цінували за смакові якості й чорну ікру. Щоправда, вилов стерляді вважався браконьєрством, тож потрапляла ця рибка на стіл під замовлення переважно до начальства… Прості робітники їли нельму – теж смачну, або сирка. З них також виходила хороша юшка, навариста. А ось щуку ніхто не ловив, місцеві аборигени – ханти – казали на неї «сука». (Але не в тому розумінні, про яке можна подумати.)
Окрема тема – алкоголь. Якось Миколаю довелося під свято везти колегам горілку. Мороз тоді стояв – 50 градусів. На такій холоднечі розпочався цікавий процес: вода замерзла й оковита перетворилася на грудку криги, яка «плавала» у спирту. Але як занесли пляшку до приміщення, то незабаром все почало розгортатися в зворотному напрямку і «продукт» можна було вживати.
Звісна річ, новорічні свята не обходилися й без прикрашеної ялинки. Здавалося б, де її взяти, коли у тундрі навіть карликові берези – рідкість? (Адже вічна мерзлота не дає рости деревам). Однак навіть там у низинах можна було знайти дрібнолісся й вирубати зелену, із запахом глиці, красуню. Загалом же лісові масиви у центрі на півдні Тюменської області – це переважно кедр, сосна, модрина. Подекуди траплялися такі велетні, кедри, що коли їх валяли за допомогою дворучної пили, то її хід в поперек стовбура не перевищував 15-20 сантиметрів.
Життя біля Полярного кола вимагає характеру. Тут мова навіть не про здатність переносини мертвий холод, а про психологічну стійкість. Уявімо: вечір, зима, засніжена тундра, бездонне зоряне небо, мороз і – неймовірна тиша, жодного руху повітря. Інколи здається – вдихнеш кілька разів і замерзнеш. Призвичаїтися до цього аж ніяк не просто. Хоча, людина здатна адаптуватися до будь-яких умов. Тому сьогодні Миколай розповідає про молодість, проведену на Півночі, з певними нотками ностальгії. Спогади про такі міста як Уренгой, Надим, Нижньовартовськ нагадують йому про минуле. Пережив він чимало цікавого, спілкувався з непересічними особистостями (зокрема - з майбутнім керівником уряду Росії Віктором Черномирдіним). Разом з колегами брав участь у реалізації масштабних енергозберігаючих проектів. Однак попри все життєва дорога героя цієї оповіді привела його до рідного краю.
Олег МІРОШНИЧЕНКО
Комментариев нет:
Отправить комментарий