Винесене в заголовок старовинне мисливське прислів’я є нічим іншим, як народною мудрістю. Практика полювання, підкріплена досвідом багатьох поколінь, ясно свідчить: просто «пальнути» - цього замало для добуття трофею. Аби постріл став влучним, рушниця повинна зручно розташовуватися в руках мисливця. А для цього передовсім потрібна хороша ложа. (У просторіччі – приклад).
Раніше «Промінь» неодноразово писав про наших майстровитих земляків: хтось бісерні оклади для ікон вишиває, хтось кошики плете. Для таких людей їхня справа є радше захопленням, ніж професією. Приблизно те ж саме можна сказати і про мешканця Щорса В.А. Маринченка, який вже понад тридцять років виготовляє рушничні ложі. Хто з колег-мисливців бачив результати його роботи, в того однозначна думка: майстер своє діло добре знає…
В.А. Маринченко народився 1957 року в Щорсі. Ще будучи підлітком, поставив разом з приятелем курінь у вільшанику, за околицею міста. Спонукальним мотивом до такого кроку послужив пошук свободи і схильність до пригод. «Ми вважали його своєю мисливською хатинкою, - розповідає він. – У ті часи хлопчаки мали відчутно інакші захоплення, ніж нинішнє покоління, прикуте до комп’ютера. Вони читали книжки, чимало часу проводили на природі, багато хто займався спортом. Особисто я мріяв про полювання. Коли мав 12 років, мені пощастило потримати в руках рушницю ІЖ-5 доволі рідкісною 24 калібру. (Вже пізніше вичитав, що цю одностволку-курківку випустили ще до 1941 року, до початку Великої Вітчизняної війни). Пригадую, що до неї було лише три латунні гільзи, але навіть така обставина не применшувала значимості цієї рушниці в моїх очах. Тим більше, що тоді вона коштувала якихось три карбованці. Школяр міг, відкладаючи виділені батьками гроші на харчування в учнівському буфеті, за кілька місяців назбирати необхідну суму…»
Вже ближче до закінчення школи В.А. Маринченку довелося вперше спробувати себе в якості ремонтника: в одній рушниці тріснула ложа, і її слід було замінити на нову. Згадує: «На роботу пішло 3 чи 4 дні. Попередньо довелося уважно перечитати чимало мисливської літератури, різних довідників. Адже ложу не можна назвати просто обробленим шматком деревини, приєднаним до колодки рушниці. У кожному окремому випадку розміри обраховуються індивідуально – в залежності від довжини рук, шиї стрільця та деяких інших факторів. До того ж ложа – не прямої форми, а трохи вигнутої, тобто має так званий боковий відвід. На все це потрібно було зважати, беручись за інструменти. І ще один важливий момент - матеріал. Тоді я використав березову заготовку (через її доступність). З технічного боку доволі складним виявилося зробити глибокий отвір для наскрізного гвинта. Дрелі з довгим свердлом у мене не було, тож довелося взяти звичайний металевий прут, розжарити його до червоного кольору і поступово пропікати канал. Прикінцевий етап – розвів 20 грамів марганцівки у літрі води й використав розчин замість морилки, трохи лаку попросив у столяра-сусіда і – робота зроблена».
Ще перед призовом до армії В.А. Маринченка прийняли до лав юнацької секції райорганізації Українського товариства мисливців та рибалок. А вже після повернення із Забайкалля, де довелося проходити службу у військах протиповітряної оборони, він став повноправним членом УТМР. Рекомендацію йому склали такі відомі й поважані люди, як М.М. Корінь та М.Ф. Кухаренко. Перший період своєї мисливської біографії В.А. Маринченко полював з двостволкою ІЖ-58 16 калібру. Згодом почав приглядатися до інших моделей рушниць. Разом з тим якось у 1980 році друг-залізничник попросив виготовити ложу для звичайної «тулки». Замовлення було виконане, причому так, що незабаром й інші мисливці почали звертатися з подібними проханнями.
Річ у тім, що через неналежний догляд або й випадковості така проблема як пошкоджена шийка ложі є доволі поширеною. Підмочена на полюванні поверхня, невчасно «підтягнутий» наскрізний гвинт і ще деякі причини призводять до появи тріщин у деревині. Можливий і виробничий брак. (В.А. Маринченку доводилося бачити ложі, внутрішня поверхня яких навіть не була олифою покрита на заводі). З огляду на конструкційні особливості різних моделей, скажімо, у ІЖ-27 або ТОЗ-34 на шийках частіше виникають вертикальні тріщини, у деяких інших рушниць – горизонтальні.
То, власне, з чого ж починається виготовлення ложі? «Перший крок – це заготівля матеріалу. За радянських часів на заводському виробництві здебільшого використовувався бук. На думку деяких фахівців, його деревина все ж таки слабувата. У нашому краї більш доступними є береза (вона дуже тверда), груша (теж тверда, щільна, тяжка в обробці), клен (рідко використовується, але зарекомендував себе непогано), яблуня (на ній з часом з’являються дрібні тріщини). Явною екзотикою є червоне дерево, яке двічі потрапляло мені до рук від замовників. (Де вони вже дістали такий недешевий матеріал, - я не питав). Таке враження, ніби його волокна йдуть назустріч одне одному, що забезпечує матеріалу в’язкість і водночас – сильно ускладнює обробку: інструмент «знімає» за раз лише десь по міліметру деревини. Однак, попри все, найпопулярнішим лишається волоський (грецький) горіх. Вважається, що ложі з такої деревини встановлюють на рушницях високого класу. (Хоча є приклади, як на деяких рядових (звичайних) дупельтівках Тульського збройового заводу, випущених у 1936 і 1937 роках, встановлювалися саме горіхові приклади). Тож з міркувань престижу, хорошої функціональності, чудових експлуатаційних характеристик і – не в останню чергу – гарного вигляду, тутешні мисливці зазвичай віддають перевагу горіховому дереву.
Якщо вдало підібрати його текстуру, то ложа виглядатиме оригінально й вишукано. Хоча заради чудового кінцевого результату доводиться витратити чимало сил і часу. Колись горіх на Щорсівщині був рідкістю. Можливо, через те, що не витримував морозяних зим? Тоді його деревину замовляли десь на півдні нашої області або й ще далі. Але років з двадцять п’ять тому ситуація змінилася і нині у районі вже повиростало достатньо дерев, які здатні задовольнити попит «на горіх». Отже, спочатку стовбур розпилюють впоперек на колодки довжиною до 50 сантиметрів. Наступний крок – бензопилою або на стрічковій пилорамі роблять заготовки довжиною 45, шириною 18 і товщиною 6 см. Надалі знімається кора, торці промазуються фарбою (щоб не було розривів деревини). Надзвичайно важливий етап – сушіння. Раніше я на цілий рік викладав матеріал на горищі свого будинку – там сухо, не потрапляє пряме сонячне світло, не залітають краплі дощу. Потім ще місяць тримав біля батареї опалення, аби довести вологість заготовки до 8-10%. Тепер є можливість скористатися послугою сучасної сушарки, в якій процес триває набагато швидше – три тижні, до того ж краще витримуються потрібні вимоги до рівня вологості. Опісля – за допомогою шаблону по контуру майбутньої ложі висвердлюються отвори, й настає черга суто ручної роботи стамескою, молотком, рашпілем, наждаком. (Трапляються інколи неприємні сюрпризи у вигляді несподівано виявлених сучків. Тоді доводиться починати наново всю роботу). Останні штрихи - застосування морилки, лляної олифи, лакування. Стосовно дизайну, то дещо доводиться брати з мисливських журналів, дещо - вигадувати самому. Як відомо, за формою ложі є пістолетні, напівпістолетні й англійські (як у нас кажуть – «весло»). Чомусь так сталося, що більшість власників рушниць вподобали саме пістолетну. При цьому слід додати: англійські в усьому світі є ознакою якісної зброї і визнані найбільш зручними при стрільбі з рушниць, що мають два спускові гачки. Хоча, як-то кажуть, про смаки не сперечаються. Загалом, якщо влучив після пострілу, то різниці немає, яка в тебе ложа… Моя улюблена рушниця – «вертикалка» --ТОЗ-34. Для неї я виготовив дві ложі – англійську та пістолетну. У кожної інша форма щоки, крутіший нахил руків’я, особлива текстура деревини. Як хотів, так і зробив.
Коли людина замовляє ложу, то є кілька нехитрих вправ, за допомогою яких визначаються оптимальні параметри виробу. Певна складність існує, коли щось робиш для шульги, бо самому точно пересвідчитися в кінцевому результаті буває незручно – з лівого плеча ніколи не стріляв. Стосовно технічного боку справи, то найскладніше підігнати нову ложу до колодки німецької рушниці – того ж таки Зауера або радянських ІЖ-54, ІЖ-49. Виїмки, бокові пази всередині під шентала та інші конструктивні моменти додають мороки. Проте разом з тим кожне замовлення є по-своєму цікавим. Інколи доводиться займатися різьбленням, але тут вже справа у значній мірі залежить від натхнення.»
В.А. Маринченко вважає виготовлення лож звичайним життєвим захопленням. Тим більше, що після виходу на пенсію в нього є вільний час. (Він ще у недалекому минулому був залізничником, працював машиністом тепловоза). Однак у нашому краї та й за його межами за цією людиною вже давно закріпилася репутація майстра своєї справи. А заслужити визнання в такій сфері не так вже й просто. Завершуючи з ним розмову, спало на думку запитати: «А якусь мрію маєте?» І у відповідь почув: «Наразі ще сподіваюся купити рушницю МЦ-6 – класику радянського арсеналу високоякісної зброї». Інших слів, напевно, годі було б чекати, адже спеціаліст завжди прагне оточити себе найдосконалішими речами, тими, які вийшли з-під золотих рук.
Олег Мірошниченко
Фото автора
Раніше «Промінь» неодноразово писав про наших майстровитих земляків: хтось бісерні оклади для ікон вишиває, хтось кошики плете. Для таких людей їхня справа є радше захопленням, ніж професією. Приблизно те ж саме можна сказати і про мешканця Щорса В.А. Маринченка, який вже понад тридцять років виготовляє рушничні ложі. Хто з колег-мисливців бачив результати його роботи, в того однозначна думка: майстер своє діло добре знає…
Вже ближче до закінчення школи В.А. Маринченку довелося вперше спробувати себе в якості ремонтника: в одній рушниці тріснула ложа, і її слід було замінити на нову. Згадує: «На роботу пішло 3 чи 4 дні. Попередньо довелося уважно перечитати чимало мисливської літератури, різних довідників. Адже ложу не можна назвати просто обробленим шматком деревини, приєднаним до колодки рушниці. У кожному окремому випадку розміри обраховуються індивідуально – в залежності від довжини рук, шиї стрільця та деяких інших факторів. До того ж ложа – не прямої форми, а трохи вигнутої, тобто має так званий боковий відвід. На все це потрібно було зважати, беручись за інструменти. І ще один важливий момент - матеріал. Тоді я використав березову заготовку (через її доступність). З технічного боку доволі складним виявилося зробити глибокий отвір для наскрізного гвинта. Дрелі з довгим свердлом у мене не було, тож довелося взяти звичайний металевий прут, розжарити його до червоного кольору і поступово пропікати канал. Прикінцевий етап – розвів 20 грамів марганцівки у літрі води й використав розчин замість морилки, трохи лаку попросив у столяра-сусіда і – робота зроблена».
Ще перед призовом до армії В.А. Маринченка прийняли до лав юнацької секції райорганізації Українського товариства мисливців та рибалок. А вже після повернення із Забайкалля, де довелося проходити службу у військах протиповітряної оборони, він став повноправним членом УТМР. Рекомендацію йому склали такі відомі й поважані люди, як М.М. Корінь та М.Ф. Кухаренко. Перший період своєї мисливської біографії В.А. Маринченко полював з двостволкою ІЖ-58 16 калібру. Згодом почав приглядатися до інших моделей рушниць. Разом з тим якось у 1980 році друг-залізничник попросив виготовити ложу для звичайної «тулки». Замовлення було виконане, причому так, що незабаром й інші мисливці почали звертатися з подібними проханнями.
Річ у тім, що через неналежний догляд або й випадковості така проблема як пошкоджена шийка ложі є доволі поширеною. Підмочена на полюванні поверхня, невчасно «підтягнутий» наскрізний гвинт і ще деякі причини призводять до появи тріщин у деревині. Можливий і виробничий брак. (В.А. Маринченку доводилося бачити ложі, внутрішня поверхня яких навіть не була олифою покрита на заводі). З огляду на конструкційні особливості різних моделей, скажімо, у ІЖ-27 або ТОЗ-34 на шийках частіше виникають вертикальні тріщини, у деяких інших рушниць – горизонтальні.
То, власне, з чого ж починається виготовлення ложі? «Перший крок – це заготівля матеріалу. За радянських часів на заводському виробництві здебільшого використовувався бук. На думку деяких фахівців, його деревина все ж таки слабувата. У нашому краї більш доступними є береза (вона дуже тверда), груша (теж тверда, щільна, тяжка в обробці), клен (рідко використовується, але зарекомендував себе непогано), яблуня (на ній з часом з’являються дрібні тріщини). Явною екзотикою є червоне дерево, яке двічі потрапляло мені до рук від замовників. (Де вони вже дістали такий недешевий матеріал, - я не питав). Таке враження, ніби його волокна йдуть назустріч одне одному, що забезпечує матеріалу в’язкість і водночас – сильно ускладнює обробку: інструмент «знімає» за раз лише десь по міліметру деревини. Однак, попри все, найпопулярнішим лишається волоський (грецький) горіх. Вважається, що ложі з такої деревини встановлюють на рушницях високого класу. (Хоча є приклади, як на деяких рядових (звичайних) дупельтівках Тульського збройового заводу, випущених у 1936 і 1937 роках, встановлювалися саме горіхові приклади). Тож з міркувань престижу, хорошої функціональності, чудових експлуатаційних характеристик і – не в останню чергу – гарного вигляду, тутешні мисливці зазвичай віддають перевагу горіховому дереву.
Якщо вдало підібрати його текстуру, то ложа виглядатиме оригінально й вишукано. Хоча заради чудового кінцевого результату доводиться витратити чимало сил і часу. Колись горіх на Щорсівщині був рідкістю. Можливо, через те, що не витримував морозяних зим? Тоді його деревину замовляли десь на півдні нашої області або й ще далі. Але років з двадцять п’ять тому ситуація змінилася і нині у районі вже повиростало достатньо дерев, які здатні задовольнити попит «на горіх». Отже, спочатку стовбур розпилюють впоперек на колодки довжиною до 50 сантиметрів. Наступний крок – бензопилою або на стрічковій пилорамі роблять заготовки довжиною 45, шириною 18 і товщиною 6 см. Надалі знімається кора, торці промазуються фарбою (щоб не було розривів деревини). Надзвичайно важливий етап – сушіння. Раніше я на цілий рік викладав матеріал на горищі свого будинку – там сухо, не потрапляє пряме сонячне світло, не залітають краплі дощу. Потім ще місяць тримав біля батареї опалення, аби довести вологість заготовки до 8-10%. Тепер є можливість скористатися послугою сучасної сушарки, в якій процес триває набагато швидше – три тижні, до того ж краще витримуються потрібні вимоги до рівня вологості. Опісля – за допомогою шаблону по контуру майбутньої ложі висвердлюються отвори, й настає черга суто ручної роботи стамескою, молотком, рашпілем, наждаком. (Трапляються інколи неприємні сюрпризи у вигляді несподівано виявлених сучків. Тоді доводиться починати наново всю роботу). Останні штрихи - застосування морилки, лляної олифи, лакування. Стосовно дизайну, то дещо доводиться брати з мисливських журналів, дещо - вигадувати самому. Як відомо, за формою ложі є пістолетні, напівпістолетні й англійські (як у нас кажуть – «весло»). Чомусь так сталося, що більшість власників рушниць вподобали саме пістолетну. При цьому слід додати: англійські в усьому світі є ознакою якісної зброї і визнані найбільш зручними при стрільбі з рушниць, що мають два спускові гачки. Хоча, як-то кажуть, про смаки не сперечаються. Загалом, якщо влучив після пострілу, то різниці немає, яка в тебе ложа… Моя улюблена рушниця – «вертикалка» --ТОЗ-34. Для неї я виготовив дві ложі – англійську та пістолетну. У кожної інша форма щоки, крутіший нахил руків’я, особлива текстура деревини. Як хотів, так і зробив.
Коли людина замовляє ложу, то є кілька нехитрих вправ, за допомогою яких визначаються оптимальні параметри виробу. Певна складність існує, коли щось робиш для шульги, бо самому точно пересвідчитися в кінцевому результаті буває незручно – з лівого плеча ніколи не стріляв. Стосовно технічного боку справи, то найскладніше підігнати нову ложу до колодки німецької рушниці – того ж таки Зауера або радянських ІЖ-54, ІЖ-49. Виїмки, бокові пази всередині під шентала та інші конструктивні моменти додають мороки. Проте разом з тим кожне замовлення є по-своєму цікавим. Інколи доводиться займатися різьбленням, але тут вже справа у значній мірі залежить від натхнення.»
В.А. Маринченко вважає виготовлення лож звичайним життєвим захопленням. Тим більше, що після виходу на пенсію в нього є вільний час. (Він ще у недалекому минулому був залізничником, працював машиністом тепловоза). Однак у нашому краї та й за його межами за цією людиною вже давно закріпилася репутація майстра своєї справи. А заслужити визнання в такій сфері не так вже й просто. Завершуючи з ним розмову, спало на думку запитати: «А якусь мрію маєте?» І у відповідь почув: «Наразі ще сподіваюся купити рушницю МЦ-6 – класику радянського арсеналу високоякісної зброї». Інших слів, напевно, годі було б чекати, адже спеціаліст завжди прагне оточити себе найдосконалішими речами, тими, які вийшли з-під золотих рук.
Олег Мірошниченко
Фото автора
Комментариев нет:
Отправить комментарий