Майже одразу за домом Володимира Васильовича та Антоніни Григорівни починається ліс. А що потрібно молодим пенсіонерам – свіже повітря, дари природи, гармонія з довкіллям. Та ще справа до душі, яка б приносила задоволення. У подружжя Хомчуків усе це є.
У дитинстві у Володі захоплення викликало батькове вміння плести кошики. Спочатку зачаровано ловив кожен рух татуся, потім подавав лозу. А вже у вісім років сам сплів свою першу корзину. Життя склалося так, що згодом Володимир Васильович став городянином, опанував технічну професію. Майже чотири десятиліття відпрацював у районі електропостачання станції Щорс. Із залізниці й на пенсію пішов. У молодості ніколи було займатися ремеслом, яке в їх родині вважалося сімейним (його пращури були хуторянами, тож звично забезпечували свої потреби самі). З віком з’явилися не тільки час, а й бажання повернутися до цікавої справи. Руки не забули звичної роботи, тож почав плести кошики. А понад чверть століття тому виготовив перші лозяні санчата. Тут спрацювало самолюбство. Його молодшому синові подарували такі: із тонкої лози, сплетені хитрими візерунками – не санчата, а мрія, мов із якоїсь старовинної казки принесені. Отоді-то Володимир Васильович задумався: невже мені не під силу такий витвір?
До теперішнього стандарту дійшов поступово: радився з мамами, які замовляли санчата, експериментував. Зараз майстер може виконати будь-яке замовлення. Хтось хоче вищу спинку, хтось глибшу корзину, а комусь потрібно приробити ручку, як у дитячого візочка. І він старається, адже санчата – то один із найяскравіших спогадів дитинства. У них возять маля, закутане в ковдру, у них із задоволенням хлопчики й дівчатка мандрують містом, на них спускаються з гірки в засніженому лісі…
Цікавлюся: «Лозу зарані заготовляєте?»
- Зараз працюю з торішнім матеріалом,- розповідає майстер.- Паралельно заготовляю лозу на наступний рік. Вона найкраща в період, коли припиняється сокорух – літня тріскається, у ній може завестися шашіль. Тож зимову складаю, вона сохне до наступної осені, коли розпочинаю сезон.
- Коли вирушає на заготівлю лози,- вступає до розмови дружина Антоніна Григорівна,- часом повертається по пояс у снігу, а то ще гірше – провалиться крізь тонкий лід та ще й намокне. І ще одна незручність від такого ремесла, яким займається в оселі: дуже багато стружки. Це зараз згорає уся в грубці. А коли мешкали квартирі з газовим опаленням,було складніше.
- Якось зустрічаю одну знайому,- ділиться Володимир Васильович,- а вона мені: ти знаєш, уже четвертого онука рощу в твоїх санках.
Приємно чути гарні відгуки, тим паче, що майстер якість гарантує. Його вироби розлетілися по світах. Достеменно знає, що виготовлені ним санчата приносять радість маленьким мешканцям не лише Щорсівщини, а й Києва, Дніпропетровська, Харкова, Новосибірська, Санкт-Петербурга, сусідньої Білорусі, далекої Румунії.
У Володимира Васильовича уже є учень і послідовник – син Михайло, який нещодавно переїхав до Щорса із сім’єю. Поки не знайшов роботу, але знайшов справу до душі. Таким чином уже можна вести мову про продовження сімейного ремесла. Капітан у відставці радує батька успіхами, подає надії, що у вільний час не байдикуватиме, бо вже захопився родинною справою.
Має справу до душі й Антоніна Григорівна. Вишивкою захоплювалася ще з дитинства. Пригадує, як матуся казала: «Вишивай, доню, рушники а то й стіни у хаті нічим буде прикрасити». Тож хрестиком і гладдю гаптувала рушники й картини (де вони тепер). Як і килими, над якими ночі просиджувала, коли чоловік працював у Німеччині. Згодом, певно Богові було так угодно, коли тяжко захворіла, почала вишивати ікони. Спочатку це був Спаситель, потім Богородиця. Зараз у багатьох родичів і приятелів є подарунки майстрині. Захоплення викликають образи, вишиті бісером. Уміло підібрані кольори і відтінки виграють веселкою, радують око. Біблійськими сюжетами захопився і Володимир Васильович. Він – різьбляр по дереву. Для таких робіт годиться не всяка деревина, а лише, липа, осина та вільха. І рамки для ікон, виготовлених дружиною, робить чоловік. Випалює їх, вирізає візерунки, просто покриває лаком.
Пишаються дідусь із бабусею своєю онукою. Настуня у них така ж майстриня. Нещодавно посіла друге місце на шкільному конкурсі «Не рубай ялинку», де потрібно було виготовити новорічну ялинку з підручного матеріалу. От вони з дідусем і придумали зробити деревце з лози та прикрасити його. Бачили ми унікальні роботи з солоного тіста, які дівчинку навчив виготовляти О.В. Скотаренко, керівник гуртка з центру дитячої та юнацької творчості. Різноманітні звірятка, казкові герої майстерно виліплені й оздоблені. До речі, нещодавно дівчинка вдруге поїхала відпочивати до Італії – тепер уже в гості до давніх друзів.
- Зима,- говорить В.В. Хомчук, - найкращий період для будь-якого ремесла. Теплої пори року багато часу забирає дача. А тепер, коли ми переїхали до Носівки й за хатою починається ліс, як не піти по ягоди чи гриби. Немає у нас часу для безділля.
Напевно, саме так – активно й повнокровно - потрібно жити. Щоб не було часу для хвороб і сумних думок. Щоб неприємності не знаходили шляху до привітної оселі Хомчуків. Хай ваше життя в новому році виграє розмаїтими барвами!
Валентина ВОЛОКУШИНА
Фото автора
У дитинстві у Володі захоплення викликало батькове вміння плести кошики. Спочатку зачаровано ловив кожен рух татуся, потім подавав лозу. А вже у вісім років сам сплів свою першу корзину. Життя склалося так, що згодом Володимир Васильович став городянином, опанував технічну професію. Майже чотири десятиліття відпрацював у районі електропостачання станції Щорс. Із залізниці й на пенсію пішов. У молодості ніколи було займатися ремеслом, яке в їх родині вважалося сімейним (його пращури були хуторянами, тож звично забезпечували свої потреби самі). З віком з’явилися не тільки час, а й бажання повернутися до цікавої справи. Руки не забули звичної роботи, тож почав плести кошики. А понад чверть століття тому виготовив перші лозяні санчата. Тут спрацювало самолюбство. Його молодшому синові подарували такі: із тонкої лози, сплетені хитрими візерунками – не санчата, а мрія, мов із якоїсь старовинної казки принесені. Отоді-то Володимир Васильович задумався: невже мені не під силу такий витвір?
До теперішнього стандарту дійшов поступово: радився з мамами, які замовляли санчата, експериментував. Зараз майстер може виконати будь-яке замовлення. Хтось хоче вищу спинку, хтось глибшу корзину, а комусь потрібно приробити ручку, як у дитячого візочка. І він старається, адже санчата – то один із найяскравіших спогадів дитинства. У них возять маля, закутане в ковдру, у них із задоволенням хлопчики й дівчатка мандрують містом, на них спускаються з гірки в засніженому лісі…
Цікавлюся: «Лозу зарані заготовляєте?»
- Зараз працюю з торішнім матеріалом,- розповідає майстер.- Паралельно заготовляю лозу на наступний рік. Вона найкраща в період, коли припиняється сокорух – літня тріскається, у ній може завестися шашіль. Тож зимову складаю, вона сохне до наступної осені, коли розпочинаю сезон.
- Коли вирушає на заготівлю лози,- вступає до розмови дружина Антоніна Григорівна,- часом повертається по пояс у снігу, а то ще гірше – провалиться крізь тонкий лід та ще й намокне. І ще одна незручність від такого ремесла, яким займається в оселі: дуже багато стружки. Це зараз згорає уся в грубці. А коли мешкали квартирі з газовим опаленням,було складніше.
- Якось зустрічаю одну знайому,- ділиться Володимир Васильович,- а вона мені: ти знаєш, уже четвертого онука рощу в твоїх санках.
Приємно чути гарні відгуки, тим паче, що майстер якість гарантує. Його вироби розлетілися по світах. Достеменно знає, що виготовлені ним санчата приносять радість маленьким мешканцям не лише Щорсівщини, а й Києва, Дніпропетровська, Харкова, Новосибірська, Санкт-Петербурга, сусідньої Білорусі, далекої Румунії.
У Володимира Васильовича уже є учень і послідовник – син Михайло, який нещодавно переїхав до Щорса із сім’єю. Поки не знайшов роботу, але знайшов справу до душі. Таким чином уже можна вести мову про продовження сімейного ремесла. Капітан у відставці радує батька успіхами, подає надії, що у вільний час не байдикуватиме, бо вже захопився родинною справою.
Має справу до душі й Антоніна Григорівна. Вишивкою захоплювалася ще з дитинства. Пригадує, як матуся казала: «Вишивай, доню, рушники а то й стіни у хаті нічим буде прикрасити». Тож хрестиком і гладдю гаптувала рушники й картини (де вони тепер). Як і килими, над якими ночі просиджувала, коли чоловік працював у Німеччині. Згодом, певно Богові було так угодно, коли тяжко захворіла, почала вишивати ікони. Спочатку це був Спаситель, потім Богородиця. Зараз у багатьох родичів і приятелів є подарунки майстрині. Захоплення викликають образи, вишиті бісером. Уміло підібрані кольори і відтінки виграють веселкою, радують око. Біблійськими сюжетами захопився і Володимир Васильович. Він – різьбляр по дереву. Для таких робіт годиться не всяка деревина, а лише, липа, осина та вільха. І рамки для ікон, виготовлених дружиною, робить чоловік. Випалює їх, вирізає візерунки, просто покриває лаком.
Пишаються дідусь із бабусею своєю онукою. Настуня у них така ж майстриня. Нещодавно посіла друге місце на шкільному конкурсі «Не рубай ялинку», де потрібно було виготовити новорічну ялинку з підручного матеріалу. От вони з дідусем і придумали зробити деревце з лози та прикрасити його. Бачили ми унікальні роботи з солоного тіста, які дівчинку навчив виготовляти О.В. Скотаренко, керівник гуртка з центру дитячої та юнацької творчості. Різноманітні звірятка, казкові герої майстерно виліплені й оздоблені. До речі, нещодавно дівчинка вдруге поїхала відпочивати до Італії – тепер уже в гості до давніх друзів.
- Зима,- говорить В.В. Хомчук, - найкращий період для будь-якого ремесла. Теплої пори року багато часу забирає дача. А тепер, коли ми переїхали до Носівки й за хатою починається ліс, як не піти по ягоди чи гриби. Немає у нас часу для безділля.
Напевно, саме так – активно й повнокровно - потрібно жити. Щоб не було часу для хвороб і сумних думок. Щоб неприємності не знаходили шляху до привітної оселі Хомчуків. Хай ваше життя в новому році виграє розмаїтими барвами!
Валентина ВОЛОКУШИНА
Фото автора
Комментариев нет:
Отправить комментарий