Жодна людина не може знати, куди її врешті-решт заведе примхлива доля. Наша землячка Юлія Сенченко в юності навіть і гадки не мала, що колись переїде до Хашимітського королівства Йорданія – країни, яка знаходиться ніби на межі Азії та Африки. Але життя (точніше кажучи – кохання) покликало її в дорогу…
Сьогодні ми пропонуємо читачам «Променя» оповідь про те, як виглядають в українському сприйнятті звичаї, побут і світогляд сучасного мусульманського суспільства.
Біографія у Юлії звичайна: сама зі Щорса, навчалася в міській школі №3, потім – у Київському медучилищі. Згодом продовжила опановувати професію в Полтавській медичній академії. Саме там вона і зустріла парубка, з ним пов’язала своє життя. Його звали Надір. (Він належав до чималої громади студентів – вихідців з мусульманських країн). З часом вони почали жити разом. Щоб їхні стосунки отримали легітимність в очах Всевишнього, Надір запропонував укласти шлюб у діючій в Полтаві мечеті. Юлія погодилася, адже церемонія не передбачала її відмови від християнського віросповідання. (Мусульманину можна одружуватися на християнці, натомість мусульманці вийти заміж за християнина забороняється). І ось прийшов 2007-ий рік. На нашу землячку надалі чекала інтернатура, а на її чоловіка – щось на кшталт додаткового навчання в Йорданії для отримання права працювати лікарем. Як виявилося, навіть тривале розставання не змусило їхні почуття зів’янути й вони вирішили: укладають офіційний шлюб і Юлія переїжджає до Йорданії. Завітали на 3 дні у Щорс, до її батьків, і почався тривалий процес оформлення документів.
А не страшно було? – запитую у співрозмовниці. – Якщо чесно, то трохи було не по собі – їхати за тридев’ять земель, у чужу країну. Та й з документами мороки вистачало - все переклали на англійську мову, завірили у нотаріуса, а потім довелося ще ходити навіть до міністерств юстиції та закордонних справ. Аби не втрачати намарно час, паралельно відвідувала і курси арабської мови. (Хоча в цьому випадку трапився казус: як з’ясувалося потім, мені викладали класичний варіант, той, на якому нині розмовляють лише бедуїни у пустелі. А співрозмовники в Йорданії, люди, так би мовити, більш сучасні, інколи кепкували з моїх філологічних знань, називаючи бедуїнкою).
І ось надійшов момент відльоту. В аеропорту я якось аж надто емоційно сприйняла прощання з рідними, хвилювалася, коли сідала в літак, у голові роїлися різні думки. Дивно, але заспокоєння прийшло швидко – після спілкування з іншими пасажирками-українками, які летіли також до Йорданії, до своїх чоловіків. (Загалом, у тій країні вже мешкає від 2 до 3 тисяч українок, зокрема – і колишніх випускниць Полтавської медакадемії. Наших співвітчизниць там цінують за красу, хазяйновитість, освіченість. За старовинною традицією, мусульманки не працюють, увесь час присвячуючи домівці та сім’ї, але все більше чоловіків починають думати інакше, мовляв, працююча дружина – це додатковий дохід для сімейного бюджету. Тож одружитися на нашій дівчині не лише приємно, а й вигідно. І ще один важливий фактор – за наречену в Україні не треба давати викуп. Натомість наречений-араб, сватаючись до дівчини-арабки, інколи вимушений навіть брати кредит у банку, щоб сплатити «магр». Хоча трапляються хитруни, які приносять батькам нареченої набір із жіночих золотих прикрас – браслети, ланцюжки, каблучки. Зрозуміло, що потім, після весілля, оті коштовності так чи інакше опиняться в молодій сім’ї…). Словом, під час польоту більш досвідчені жінки додали мені впевненості в майбутньому. А коли почули, що я житиму з чоловіком окремо від його сім’ї, в своїй квартирі, то взагалі резюмували: «Все буде гаразд!»
Коли літак наблизився до йорданської столиці – міста Амман, я в ілюмінатор побачила пустельну місцевість. Настрою мені це не додало. (Лише за аеропортом, побачивши зелені пальми, почала якось інакше сприймати оточення). Нарешті побачила Надіра. Стоїть, усміхається, а в руках – пучечок квітів. Мене аж наче щось штирхнуло: не міг більшого взяти. Аж тут зрозуміла, чому це так – підійшла його мати і вручила мені великий букет троянд. Було дуже приємно… Взагалі, зі свекрухою пощастило. Вона добре ставилася до мене, напевно, через те, що була іноземкою (єгиптянкою) і добре розуміла, як це опинитися далеко від Батьківщини. Сім’я чоловіка, за тамтешніми мірками, звичайна: батько (працівник школи), мати (домогосподарка) і ще п’ятеро братів з сестрою. Оселилися ми в старому районі Амману. Увечері це кількамільйонне місто гарно виглядає, освітлене безліччю вогників.
А надалі було подвійне весілля. Окрім Надіра, одружувався і його брат. Гостей зібралося безліч. Сотні три жінок гуляли окремо, понад сотня чоловіків – окремо. Така там традиція. Я – у білій сукні, як і годиться. Музика, родинні танці, стіл з тортами, фруктами, соками (алкоголю – ані краплини, він заборонений ісламом), для розваги - феєрверк. І – щирі розмови, радісне спілкування. Уперше в житті бачила, як люди можуть так веселитися без випивки. До речі, мені добре допомогли підтримкою кілька дівчат з України. За такої ситуації знайоме обличчя і добре слово важать напрочуд багато. Нареченим дарували переважно гроші… Наступного ж дня до нашої оселі навідалися з два десятки родичів. Невимушено заходили, несучи подушки, тази, упаковки вермішелі, годинники – обдаровували.
День за днем я ніби відкривала для себе країну, в якій випало жити. За діючими законами Йорданія належить до числа світських держав, тобто релігійні норми ісламу регламентують життя громадян не надто сильно. Хоча особливість традицій відчувається майже в усьому. Звісно, жінки не ходять вулицями із прикритим обличчям, але й міні-спідницю там може носити хіба що туристка. Тобто вітається стриманість в одязі і поміркованість у поведінці.
Стосовно цікавого, то там є на що подивитися. Була на курорті Мертве море. Вода там цілюща й так насичена сіллю, що людина тримається на поверхні дуже легко. Щоправда, вхід на загальний пляж коштує майже 40 гривень (3 дінари), а тамтешні жінки плавають у шортах і футболках. Інакше – непристойно.
Якщо докладніше згадати тему пристойності, то варто розповісти і таке: у країні зазвичай спекотно, річок мало, тож хоча б несистематичні візити до басейну є очевидною необхідністю. Дві знайомі українки – Наталка і Аліна - вирішили й собі завітати до такого «закладу відпочинку». (Басейни поділяються на жіночі й чоловічі). Вони перевдяглися в звичні купальники, підійшли до води і… Зрозуміли, що аж надто виділяються на фоні інших відпочивальниць. У арабок купальники радше нагадують трико сторічної давнини з повністю закритим тулубом і частково – руками та ногами. Більше того, одна з них зробила нашим співвітчизницям зауваження, мовляв, ви вдягнуті надто відкрито і виклично. Причому аргумент «Так навколо ж самі жінки» геть не подіяв… Більше того, чимало мусульманок доволі неоднозначно сприймають вигляд і манеру вдягатися жінок з України. Поясню на конкретному прикладі: я йду з чоловіком вулицею, назустріч теж рухаються сімейні пари й чомусь пильно мене роздивляються. Спочатку мені це подобалося, але потім почало дратувати. Особливо, коли родичі пояснили: чоловіки дивляться по-своєму, а їхні дружини – реагують на подібне по-своєму. І жіночий погляд за таких обставин буває набагато важчим, ніж чоловічий…
(Закінчення. Початок
у «Промені» №4 за 25 січня 2014 р.)
Повернемося до теми цікавого в Йорданії. Безумовно, найвизначніша пам’ятка світового значення – місто в скелях Петра.
До відома:
Колись воно було одним з центрів стародавньої Набатейської цивілізації, а європейські вчені почали його досліджувати лише років з двісті тому.
«До нього веде вузька ущелина в горах, якою треба йти хвилин сорок. А вже там побачене вражає: вирубаний у скелях архітектурний комплекс – просто унікальний. Розповідати про нього марно, це треба бачити на власні очі. Щоправда, відвідування Петри – не з дешевих. Йорданець сплачує за вхід 12 гривень, а іноземний турист – більше шестисот. Щоб дістатися назад, до початкового пункту екскурсії, бажаючі можуть скористатися послугами таксі – у вигляді віслюків, мулів або верблюдів.
Можливо, комусь видасться дивним, але мені напрочуд сподобався візит до пустелі Ваді-Рам.
До відома
Саме в її межах американські кінематографісти знімали фільм «Трансформери».
Там не просто пісок і гори з рожевим, червонуватим чи рудим відтінком. Є в тамтешньому пейзажі щось особливо чарівне, щось таке, що й словами не передаси. А неперевершене враження справив світанок. Він не такий, як десь інде, й викликає цілу хвилю приємних емоцій. Світло ранкового сонця перетворює пустелю ніби на інший світ… Ми зупинилися на ніч у кочовому шатрі. Неподалік було розкладене багаття. Саме того вечора я їла запечену в землі курку і пила найсмачніший у світі чай. Спогади про все це лишилися в моїй пам’яті свіжими і понині.
Найбільше місто Йорданії – Амман – має цілком столичні переваги та недоліки. З одного боку - воно більш облаштоване у побутовому плані, цивілізованіше, так би мовити. (Хоча разом з тим ще й досі відчуваються проблеми з розширенням стаціонарної телефонної мережі, а мобільний Інтернет доволі дорогий). З іншого - дорога земля для житлового будівництва. Ціна ділянки в кілька соток сягає 150 тисяч доларів і квартири недешеві – «середньостатистична» на 3-4 кімнати може коштувати десь 45 тисяч. У місті є християнський район (за статистикою 6% населення Йорданії – християни). Там є церкви, куди знайомі українки якось на Великдень ходили святити паски та крашанки. Також у районі функціонують спеціалізовані магазини, де торгують вином чи чимось міцнішим.
Звичаї арабського суспільства мають певні особливості. Протягом священного місяця Рамадан мусульмани не їдять і не п’ють від світанку до заходу сонця. Це ніби денний піст, від якого звільняються лише вагітні жінки, діти, хворі та подорожуючі. Натомість у темну пору доби вони надолужують «нез’їдене й невипите». Вихідний день у них – п’ятниця, а не неділя. Ледь не обов’язковий п’ятничний ритуал – візит до матері чоловіка. Причому невістка накриває на стіл і прибирає потім з нього. Коли подають каву – це ніби знак для гостей, що час збиратися додому. Арабська кулінарія дійсно специфічна. Хліб у них не дуже смачний, а ось булки – хороші. Йорданці не уявляють частування без рису та м’яса. Курятина там дешева, а ось баранина – дорога. Та й приготувати її – треба мати хист. Такий, як у моєї свекрухи – страви з баранини в неї виходили пречудові. Класичне арабське меню – це і мансаф (схожий на плов), і кофта (перед запіканням у духовці на деко викладається щедро притрушений перцем шар фаршу, потім - порізана картопля, а зверху – помідори). Є так званий ранковий салат – з огірків, помідорів, маслин, солоного сиру, заправлених сметаною та маслиновою олією. (До речі, українські огірки смачніші за йорданські). Українську кухню полюбляють переважно ті араби, які пожили і навчалися в нас. Борщ, олів’є їли дуже охоче. А ось їхні родичі оцінили хіба що пельмені. Окрема тема – східні ласощі. Вони солодко-приторні, їх багато не з’їси. Натомість араби полюбляють український шоколад, цукерки. Також раділи згущеному молоку. А справжнім «хітом» був мед – в Йорданії він коштує 250 гривень за літр. Хоча, правду кажучи, найпопулярніший мед привозять з Єгипту, звідти, де росте багато троянд… Завершуючи кулінарну тему, слід кількома реченнями згадати про худобу. Баран в Йорданії у значній мірі вважається символом достатку й коштує понад дві тисячі гривень. Власник отари з десятка голів – майже заможна людина. (Такі господарі не рідкість: пасуть худобу, живуть у кочовому шатрі і мають легковий автомобіль).
В окремі пори року мешканці Йорданії потерпають від пилових буревіїв. Мене не попередили відразу про це і я якось на час від’їзду залишила відчиненими вікна у квартирі. Повернулася, зайшла до оселі – й оторопіла: підлога, меблі, речі – все вкрите щільним шаром пилюки. Ото було потім роботи з ганчіркою в руках… До певної міри кумедно виглядає, коли в Йорданії випадає сніг. Насипле кілька сантиметрів, і доки він не розтане за 2-3 дні, країна майже зупиняється. Автобуси не вирушають у рейс, таксі впіймати теж проблематично.
Відпочинок для йорданців починається ще в четвер, бо цей робочий день вважається скороченим. Вже пізно увечері, коли спадає спека, люди сім’ями вирушають до ресторанів або просто пройтися вулицею. На самоті гуляти не прийнято, особливо жінкам. (Хто вже певний час прожив в Йорданії, той може навчитися вирізняти в натовпі жінок «легкої поведінки». Зовні вони майже нічим не відрізняються від решти представниць прекрасної статі – носять такі ж довгі сукні, голову замотують хусткою, але трохи нижче горла залишають невеличку - розміром з долоню - ділянку відкритого тіла. І хода в них, так би мовити, розкута). До числа розваг у місті Амман належить і зоопарк. Там можна побачити не лише тигра та гірського цапа, а й курку, качку й навіть… собаку.
Відчутною проблемою для йорданців є комахи. Якщо точніше – величезні таргани, дуже кусючі комарі й небезпечні скорпіони. Доволі поширені випадки, коли від скорпіонячого укусу доводилося лікувати навіть малюків у віці до одного року. Хоча склалося таке враження, що у тамтешнього населення вже ніби імунітет до отрути з’явився й вона не завдає великої шкоди.
Йорданія – країна контрастна. Є там місто Зарка, яке вважається найбільш кримінальним, у ньому мешкає чимало біженців з Іраку. А є місто Тафіле – з репутацією дивного. Люди в ньому часто фарбують свої будинки в різні кольори. А одного разу на прийом до тамтешньої лікарні прийшов дідусь і попрохав вилікувати… свого барана. Щось подібне у поведінці й інших тафілейців навіть спричинило появу відповідних анекдотів поміж решти йорданців.
Йорданські державні школи засновані на принципі роздільного навчання: хлопчики й дівчатка – окремо. Матеріальна база навчальних закладів доволі вбога. Є хороші приватні школи, але освіта в них коштує 1500 доларів на рік».
Враження про йорданців як про народ у Юлії склалося хороше. Вони дуже гостинні, контактні у спілкуванні, інколи бувають простодушними. Загалом схожі на нас. Жінки не відмовляють собі в нагоді попліткувати, а інколи – й прибрехати. Типова йорданська родина тримається дуже згуртовано, допомагаючи одне одному. В суспільстві поширене таке явище як васта (по-нашому – блат). Коли треба вирішити якусь справу, то розпочинаються пошуки потрібних родичів ледь не до десятого коліна. І цей підхід зазвичай спрацьовує. Разом з тим корупція – рідкість. Документи або довідки видаються державними органами без тяганини, інколи – за 15 хвилин, інколи – за пару годин. Злочинність в Йорданії присутня, але сторонній спостерігач її може не помітити. (Свекруха Юлії тримала на балконі квартири клітку з канаркою, так хтось заліз туди й поцупив її).
В Йорданії діє система страхової медицини. Юлії Сенченко після складання спеціальних іспитів і набуття права працювати в сфері охорони здоров’я пощастило отримати посаду лікаря загальної практики в районній поліклініці. Це щось на кшталт терапевта. Розповідає: «Приходиш на роботу - черговий точно записує час, вирушаєш додому – теж ставить позначку в журналі. Якщо спізнюєшся, то еквівалент недопрацьованого часу вираховують із зарплатні. Колектив підібрався хороший. Поміж медпрацівників, окрім йорданців, були вихідці з Румунії, Туреччини, Кіпру. Кіпріотка виявилася дружиною заступника міністра охорони здоров’я, однак на «зоряну хворобу» не страждала. Що цікаво – в її чоловіка була ще друга жінка-палестинка. Жила вона в іншому будинку, а благовірний навідувався до неї по четвергах і п’ятницях. Взагалі мати кількох дружин може собі дозволити лише заможний мусульманин. Доброзичливі відносини у мене склалися з колегою-християнкою, але не менш гарно і щиро до мене ставилася мусульманка палестинського походження. Поради від них дуже допомогли мені у перші місяці роботи, особливо – у вивченні мови. Специфічною рисою йорданської системи охорони здоров’я є те, що пацієнти дуже схильні до вживання ліків, зокрема - антибіотиків. (Почасти це пояснюється дешевизною препаратів, які виписуються для амбулаторного чи стаціонарного лікування. В аптеці, у вільному продажу, медикаменти дорожчі). З цього приводу в мене спочатку часто виникали суперечки з хворими. Вони вважали: якщо лікар виписує багато різних ліків – він мудрий і хороший, а якщо мало – то поганий. Жодних аргументів про шкоду від надмірного «ковтання» таблеток йорданці не сприймають. Дехто навіть ходив скаржитися головному лікарю на мене. Тож із часом я вирішила не перечити пацієнтам і не псувати собі нерви… До речі, ще одна важлива деталь: йорданці жах як не люблять стояти в чергах під лікарськими кабінетами, почекати більше 10 хвилин – це вже ледве не трагедія, гідна уваги начальства. Статус професії лікаря в Йорданії дуже високий. Якось медпрацівникам затримали виплату зарплатні на 3 дні, так король Абдалла ІІ спеціально виступив по телебаченню і вибачився за це. (Слід додати, монарх з династії Хашимітів користується повагою своїх підданих. Його день народження – офіційне свято. По країні він може їздити без охорони, на обід зупинитися в звичайному ресторані й поговорити за столом із звичайними людьми. Важливий момент: у державі корінні йорданці складають менше половини населення, але вся влада – у них. І навіть вивіски з назвами закладів торгівлі та відпочинку повинні носити назву лише ту, яка прийнятна в арабо-мусульманському світі. Одна українка відкрила манікюрний салон і хотіла назвати його власним ім’ям. Відповідні органи заборонили. Тоді вона обрала інший варіант – Роксолана. Чиновники засумнівалися… Довелося зайти в Інтернет, відкрити вікіпедію і показати їм – це ж була дружина султана Сулеймана Пишного! Лише тоді погодилися – проти дружини султана «не попреш»).
Стосовно хвороб, то в Йорданії дуже поширена астма, бронхіти, алергії. Основна причина – пилові буревії. Також через пристрасть до солодких газованих напоїв на кшталт кока-коли потерпають зуби…»
Розмова з Юлією Сенченко вийшла дуже тривалою і цікавою, як-то кажуть – матеріалу вистачило б на цілу газету. Вона хороша оповідачка, вміє звернути увагу на важливі деталі явищ чи подій, словом, дивиться на світ власними очима. До того ж відчувалося, що має характер. І подумалося: українки навіть на чужині залишаються українками. Напевно, в цьому і полягає внутрішня сила нашого народу.
Олег МІРОШНИЧЕНКО
Фото з сімейного архіву
Юлії Сенченко
Олег МІРОШНИЧЕНКО
Фото з сімейного
архіву Юлії Сенченко
(Закінчення в наступному номері «Променя»).
Сьогодні ми пропонуємо читачам «Променя» оповідь про те, як виглядають в українському сприйнятті звичаї, побут і світогляд сучасного мусульманського суспільства.
А не страшно було? – запитую у співрозмовниці. – Якщо чесно, то трохи було не по собі – їхати за тридев’ять земель, у чужу країну. Та й з документами мороки вистачало - все переклали на англійську мову, завірили у нотаріуса, а потім довелося ще ходити навіть до міністерств юстиції та закордонних справ. Аби не втрачати намарно час, паралельно відвідувала і курси арабської мови. (Хоча в цьому випадку трапився казус: як з’ясувалося потім, мені викладали класичний варіант, той, на якому нині розмовляють лише бедуїни у пустелі. А співрозмовники в Йорданії, люди, так би мовити, більш сучасні, інколи кепкували з моїх філологічних знань, називаючи бедуїнкою).
І ось надійшов момент відльоту. В аеропорту я якось аж надто емоційно сприйняла прощання з рідними, хвилювалася, коли сідала в літак, у голові роїлися різні думки. Дивно, але заспокоєння прийшло швидко – після спілкування з іншими пасажирками-українками, які летіли також до Йорданії, до своїх чоловіків. (Загалом, у тій країні вже мешкає від 2 до 3 тисяч українок, зокрема – і колишніх випускниць Полтавської медакадемії. Наших співвітчизниць там цінують за красу, хазяйновитість, освіченість. За старовинною традицією, мусульманки не працюють, увесь час присвячуючи домівці та сім’ї, але все більше чоловіків починають думати інакше, мовляв, працююча дружина – це додатковий дохід для сімейного бюджету. Тож одружитися на нашій дівчині не лише приємно, а й вигідно. І ще один важливий фактор – за наречену в Україні не треба давати викуп. Натомість наречений-араб, сватаючись до дівчини-арабки, інколи вимушений навіть брати кредит у банку, щоб сплатити «магр». Хоча трапляються хитруни, які приносять батькам нареченої набір із жіночих золотих прикрас – браслети, ланцюжки, каблучки. Зрозуміло, що потім, після весілля, оті коштовності так чи інакше опиняться в молодій сім’ї…). Словом, під час польоту більш досвідчені жінки додали мені впевненості в майбутньому. А коли почули, що я житиму з чоловіком окремо від його сім’ї, в своїй квартирі, то взагалі резюмували: «Все буде гаразд!»
Коли літак наблизився до йорданської столиці – міста Амман, я в ілюмінатор побачила пустельну місцевість. Настрою мені це не додало. (Лише за аеропортом, побачивши зелені пальми, почала якось інакше сприймати оточення). Нарешті побачила Надіра. Стоїть, усміхається, а в руках – пучечок квітів. Мене аж наче щось штирхнуло: не міг більшого взяти. Аж тут зрозуміла, чому це так – підійшла його мати і вручила мені великий букет троянд. Було дуже приємно… Взагалі, зі свекрухою пощастило. Вона добре ставилася до мене, напевно, через те, що була іноземкою (єгиптянкою) і добре розуміла, як це опинитися далеко від Батьківщини. Сім’я чоловіка, за тамтешніми мірками, звичайна: батько (працівник школи), мати (домогосподарка) і ще п’ятеро братів з сестрою. Оселилися ми в старому районі Амману. Увечері це кількамільйонне місто гарно виглядає, освітлене безліччю вогників.
А надалі було подвійне весілля. Окрім Надіра, одружувався і його брат. Гостей зібралося безліч. Сотні три жінок гуляли окремо, понад сотня чоловіків – окремо. Така там традиція. Я – у білій сукні, як і годиться. Музика, родинні танці, стіл з тортами, фруктами, соками (алкоголю – ані краплини, він заборонений ісламом), для розваги - феєрверк. І – щирі розмови, радісне спілкування. Уперше в житті бачила, як люди можуть так веселитися без випивки. До речі, мені добре допомогли підтримкою кілька дівчат з України. За такої ситуації знайоме обличчя і добре слово важать напрочуд багато. Нареченим дарували переважно гроші… Наступного ж дня до нашої оселі навідалися з два десятки родичів. Невимушено заходили, несучи подушки, тази, упаковки вермішелі, годинники – обдаровували.
День за днем я ніби відкривала для себе країну, в якій випало жити. За діючими законами Йорданія належить до числа світських держав, тобто релігійні норми ісламу регламентують життя громадян не надто сильно. Хоча особливість традицій відчувається майже в усьому. Звісно, жінки не ходять вулицями із прикритим обличчям, але й міні-спідницю там може носити хіба що туристка. Тобто вітається стриманість в одязі і поміркованість у поведінці.
Стосовно цікавого, то там є на що подивитися. Була на курорті Мертве море. Вода там цілюща й так насичена сіллю, що людина тримається на поверхні дуже легко. Щоправда, вхід на загальний пляж коштує майже 40 гривень (3 дінари), а тамтешні жінки плавають у шортах і футболках. Інакше – непристойно.
Якщо докладніше згадати тему пристойності, то варто розповісти і таке: у країні зазвичай спекотно, річок мало, тож хоча б несистематичні візити до басейну є очевидною необхідністю. Дві знайомі українки – Наталка і Аліна - вирішили й собі завітати до такого «закладу відпочинку». (Басейни поділяються на жіночі й чоловічі). Вони перевдяглися в звичні купальники, підійшли до води і… Зрозуміли, що аж надто виділяються на фоні інших відпочивальниць. У арабок купальники радше нагадують трико сторічної давнини з повністю закритим тулубом і частково – руками та ногами. Більше того, одна з них зробила нашим співвітчизницям зауваження, мовляв, ви вдягнуті надто відкрито і виклично. Причому аргумент «Так навколо ж самі жінки» геть не подіяв… Більше того, чимало мусульманок доволі неоднозначно сприймають вигляд і манеру вдягатися жінок з України. Поясню на конкретному прикладі: я йду з чоловіком вулицею, назустріч теж рухаються сімейні пари й чомусь пильно мене роздивляються. Спочатку мені це подобалося, але потім почало дратувати. Особливо, коли родичі пояснили: чоловіки дивляться по-своєму, а їхні дружини – реагують на подібне по-своєму. І жіночий погляд за таких обставин буває набагато важчим, ніж чоловічий…
у «Промені» №4 за 25 січня 2014 р.)
Повернемося до теми цікавого в Йорданії. Безумовно, найвизначніша пам’ятка світового значення – місто в скелях Петра.
До відома:
Колись воно було одним з центрів стародавньої Набатейської цивілізації, а європейські вчені почали його досліджувати лише років з двісті тому.
«До нього веде вузька ущелина в горах, якою треба йти хвилин сорок. А вже там побачене вражає: вирубаний у скелях архітектурний комплекс – просто унікальний. Розповідати про нього марно, це треба бачити на власні очі. Щоправда, відвідування Петри – не з дешевих. Йорданець сплачує за вхід 12 гривень, а іноземний турист – більше шестисот. Щоб дістатися назад, до початкового пункту екскурсії, бажаючі можуть скористатися послугами таксі – у вигляді віслюків, мулів або верблюдів.
Можливо, комусь видасться дивним, але мені напрочуд сподобався візит до пустелі Ваді-Рам.
До відома
Саме в її межах американські кінематографісти знімали фільм «Трансформери».
Там не просто пісок і гори з рожевим, червонуватим чи рудим відтінком. Є в тамтешньому пейзажі щось особливо чарівне, щось таке, що й словами не передаси. А неперевершене враження справив світанок. Він не такий, як десь інде, й викликає цілу хвилю приємних емоцій. Світло ранкового сонця перетворює пустелю ніби на інший світ… Ми зупинилися на ніч у кочовому шатрі. Неподалік було розкладене багаття. Саме того вечора я їла запечену в землі курку і пила найсмачніший у світі чай. Спогади про все це лишилися в моїй пам’яті свіжими і понині.
Найбільше місто Йорданії – Амман – має цілком столичні переваги та недоліки. З одного боку - воно більш облаштоване у побутовому плані, цивілізованіше, так би мовити. (Хоча разом з тим ще й досі відчуваються проблеми з розширенням стаціонарної телефонної мережі, а мобільний Інтернет доволі дорогий). З іншого - дорога земля для житлового будівництва. Ціна ділянки в кілька соток сягає 150 тисяч доларів і квартири недешеві – «середньостатистична» на 3-4 кімнати може коштувати десь 45 тисяч. У місті є християнський район (за статистикою 6% населення Йорданії – християни). Там є церкви, куди знайомі українки якось на Великдень ходили святити паски та крашанки. Також у районі функціонують спеціалізовані магазини, де торгують вином чи чимось міцнішим.
Звичаї арабського суспільства мають певні особливості. Протягом священного місяця Рамадан мусульмани не їдять і не п’ють від світанку до заходу сонця. Це ніби денний піст, від якого звільняються лише вагітні жінки, діти, хворі та подорожуючі. Натомість у темну пору доби вони надолужують «нез’їдене й невипите». Вихідний день у них – п’ятниця, а не неділя. Ледь не обов’язковий п’ятничний ритуал – візит до матері чоловіка. Причому невістка накриває на стіл і прибирає потім з нього. Коли подають каву – це ніби знак для гостей, що час збиратися додому. Арабська кулінарія дійсно специфічна. Хліб у них не дуже смачний, а ось булки – хороші. Йорданці не уявляють частування без рису та м’яса. Курятина там дешева, а ось баранина – дорога. Та й приготувати її – треба мати хист. Такий, як у моєї свекрухи – страви з баранини в неї виходили пречудові. Класичне арабське меню – це і мансаф (схожий на плов), і кофта (перед запіканням у духовці на деко викладається щедро притрушений перцем шар фаршу, потім - порізана картопля, а зверху – помідори). Є так званий ранковий салат – з огірків, помідорів, маслин, солоного сиру, заправлених сметаною та маслиновою олією. (До речі, українські огірки смачніші за йорданські). Українську кухню полюбляють переважно ті араби, які пожили і навчалися в нас. Борщ, олів’є їли дуже охоче. А ось їхні родичі оцінили хіба що пельмені. Окрема тема – східні ласощі. Вони солодко-приторні, їх багато не з’їси. Натомість араби полюбляють український шоколад, цукерки. Також раділи згущеному молоку. А справжнім «хітом» був мед – в Йорданії він коштує 250 гривень за літр. Хоча, правду кажучи, найпопулярніший мед привозять з Єгипту, звідти, де росте багато троянд… Завершуючи кулінарну тему, слід кількома реченнями згадати про худобу. Баран в Йорданії у значній мірі вважається символом достатку й коштує понад дві тисячі гривень. Власник отари з десятка голів – майже заможна людина. (Такі господарі не рідкість: пасуть худобу, живуть у кочовому шатрі і мають легковий автомобіль).
В окремі пори року мешканці Йорданії потерпають від пилових буревіїв. Мене не попередили відразу про це і я якось на час від’їзду залишила відчиненими вікна у квартирі. Повернулася, зайшла до оселі – й оторопіла: підлога, меблі, речі – все вкрите щільним шаром пилюки. Ото було потім роботи з ганчіркою в руках… До певної міри кумедно виглядає, коли в Йорданії випадає сніг. Насипле кілька сантиметрів, і доки він не розтане за 2-3 дні, країна майже зупиняється. Автобуси не вирушають у рейс, таксі впіймати теж проблематично.
Відпочинок для йорданців починається ще в четвер, бо цей робочий день вважається скороченим. Вже пізно увечері, коли спадає спека, люди сім’ями вирушають до ресторанів або просто пройтися вулицею. На самоті гуляти не прийнято, особливо жінкам. (Хто вже певний час прожив в Йорданії, той може навчитися вирізняти в натовпі жінок «легкої поведінки». Зовні вони майже нічим не відрізняються від решти представниць прекрасної статі – носять такі ж довгі сукні, голову замотують хусткою, але трохи нижче горла залишають невеличку - розміром з долоню - ділянку відкритого тіла. І хода в них, так би мовити, розкута). До числа розваг у місті Амман належить і зоопарк. Там можна побачити не лише тигра та гірського цапа, а й курку, качку й навіть… собаку.
Відчутною проблемою для йорданців є комахи. Якщо точніше – величезні таргани, дуже кусючі комарі й небезпечні скорпіони. Доволі поширені випадки, коли від скорпіонячого укусу доводилося лікувати навіть малюків у віці до одного року. Хоча склалося таке враження, що у тамтешнього населення вже ніби імунітет до отрути з’явився й вона не завдає великої шкоди.
Йорданія – країна контрастна. Є там місто Зарка, яке вважається найбільш кримінальним, у ньому мешкає чимало біженців з Іраку. А є місто Тафіле – з репутацією дивного. Люди в ньому часто фарбують свої будинки в різні кольори. А одного разу на прийом до тамтешньої лікарні прийшов дідусь і попрохав вилікувати… свого барана. Щось подібне у поведінці й інших тафілейців навіть спричинило появу відповідних анекдотів поміж решти йорданців.
Йорданські державні школи засновані на принципі роздільного навчання: хлопчики й дівчатка – окремо. Матеріальна база навчальних закладів доволі вбога. Є хороші приватні школи, але освіта в них коштує 1500 доларів на рік».
Враження про йорданців як про народ у Юлії склалося хороше. Вони дуже гостинні, контактні у спілкуванні, інколи бувають простодушними. Загалом схожі на нас. Жінки не відмовляють собі в нагоді попліткувати, а інколи – й прибрехати. Типова йорданська родина тримається дуже згуртовано, допомагаючи одне одному. В суспільстві поширене таке явище як васта (по-нашому – блат). Коли треба вирішити якусь справу, то розпочинаються пошуки потрібних родичів ледь не до десятого коліна. І цей підхід зазвичай спрацьовує. Разом з тим корупція – рідкість. Документи або довідки видаються державними органами без тяганини, інколи – за 15 хвилин, інколи – за пару годин. Злочинність в Йорданії присутня, але сторонній спостерігач її може не помітити. (Свекруха Юлії тримала на балконі квартири клітку з канаркою, так хтось заліз туди й поцупив її).
В Йорданії діє система страхової медицини. Юлії Сенченко після складання спеціальних іспитів і набуття права працювати в сфері охорони здоров’я пощастило отримати посаду лікаря загальної практики в районній поліклініці. Це щось на кшталт терапевта. Розповідає: «Приходиш на роботу - черговий точно записує час, вирушаєш додому – теж ставить позначку в журналі. Якщо спізнюєшся, то еквівалент недопрацьованого часу вираховують із зарплатні. Колектив підібрався хороший. Поміж медпрацівників, окрім йорданців, були вихідці з Румунії, Туреччини, Кіпру. Кіпріотка виявилася дружиною заступника міністра охорони здоров’я, однак на «зоряну хворобу» не страждала. Що цікаво – в її чоловіка була ще друга жінка-палестинка. Жила вона в іншому будинку, а благовірний навідувався до неї по четвергах і п’ятницях. Взагалі мати кількох дружин може собі дозволити лише заможний мусульманин. Доброзичливі відносини у мене склалися з колегою-християнкою, але не менш гарно і щиро до мене ставилася мусульманка палестинського походження. Поради від них дуже допомогли мені у перші місяці роботи, особливо – у вивченні мови. Специфічною рисою йорданської системи охорони здоров’я є те, що пацієнти дуже схильні до вживання ліків, зокрема - антибіотиків. (Почасти це пояснюється дешевизною препаратів, які виписуються для амбулаторного чи стаціонарного лікування. В аптеці, у вільному продажу, медикаменти дорожчі). З цього приводу в мене спочатку часто виникали суперечки з хворими. Вони вважали: якщо лікар виписує багато різних ліків – він мудрий і хороший, а якщо мало – то поганий. Жодних аргументів про шкоду від надмірного «ковтання» таблеток йорданці не сприймають. Дехто навіть ходив скаржитися головному лікарю на мене. Тож із часом я вирішила не перечити пацієнтам і не псувати собі нерви… До речі, ще одна важлива деталь: йорданці жах як не люблять стояти в чергах під лікарськими кабінетами, почекати більше 10 хвилин – це вже ледве не трагедія, гідна уваги начальства. Статус професії лікаря в Йорданії дуже високий. Якось медпрацівникам затримали виплату зарплатні на 3 дні, так король Абдалла ІІ спеціально виступив по телебаченню і вибачився за це. (Слід додати, монарх з династії Хашимітів користується повагою своїх підданих. Його день народження – офіційне свято. По країні він може їздити без охорони, на обід зупинитися в звичайному ресторані й поговорити за столом із звичайними людьми. Важливий момент: у державі корінні йорданці складають менше половини населення, але вся влада – у них. І навіть вивіски з назвами закладів торгівлі та відпочинку повинні носити назву лише ту, яка прийнятна в арабо-мусульманському світі. Одна українка відкрила манікюрний салон і хотіла назвати його власним ім’ям. Відповідні органи заборонили. Тоді вона обрала інший варіант – Роксолана. Чиновники засумнівалися… Довелося зайти в Інтернет, відкрити вікіпедію і показати їм – це ж була дружина султана Сулеймана Пишного! Лише тоді погодилися – проти дружини султана «не попреш»).
Стосовно хвороб, то в Йорданії дуже поширена астма, бронхіти, алергії. Основна причина – пилові буревії. Також через пристрасть до солодких газованих напоїв на кшталт кока-коли потерпають зуби…»
Розмова з Юлією Сенченко вийшла дуже тривалою і цікавою, як-то кажуть – матеріалу вистачило б на цілу газету. Вона хороша оповідачка, вміє звернути увагу на важливі деталі явищ чи подій, словом, дивиться на світ власними очима. До того ж відчувалося, що має характер. І подумалося: українки навіть на чужині залишаються українками. Напевно, в цьому і полягає внутрішня сила нашого народу.
Олег МІРОШНИЧЕНКО
Фото з сімейного архіву
Юлії Сенченко
Олег МІРОШНИЧЕНКО
Фото з сімейного
архіву Юлії Сенченко
(Закінчення в наступному номері «Променя»).
Комментариев нет:
Отправить комментарий