Людина залишає по собі слід в історії завдяки ідеям або вчинкам. Павло Семененко згадуватиметься в літописах нашого краю передовсім через те, що першим підняв у Щорсі український національний прапор. Сталося це майже чверть століття тому – в 1990 році.
Навіть перебуваючи на схилі віку (минулого тижня йому виповнилося вісімдесят), П.Д. Семененко зберіг небайдужу вдачу. За власним визнанням головне захоплення його життя – поширення ідей народовладдя в Україні. І жартома додає: «Ще не уявляю себе без пасіки та бджіл, але то вже – особисте…»
Оповідь про життєвий шлях Павла Дмитровича могла б вміститися в чималенькій книзі. Народився в селі Феськівка Менського району, в селянській родині. Його дід мав хутір, обсаджений тополями, але в 1939 році радянська влада його зруйнувала. «Мені було якихось п’ять років, коли приїхали колгоспні активісти, розкидали нашу хату, а нас виселили до Феськівки, - згадує П.Д. Семененко. – Батько часто їздив на заробітки – до Білорусії й навіть Магнітогорська. У 1941 році його забрали в армію. З фронту лише одного разу прийшов лист зі штемпелем міста Димитров. Додому так і не повернувся. Після війни мати в пошуках чоловіка писала до різних інстанцій й отримала відповідь – зник безвісти в 1943-му році.
Далі було дитинство у злиднях. Збирання мерзлої дрібної картоплі, аби прохарчуватися, тяжка хвороба легень, коли навіть лікар у Мені сказав матері: «Ваш син – не жилець…»
Добре, що дальня родичка мала корову, то збила трохи масла й принесла малому Павлу для одужання… У 1949 році Павло Семененко закінчив сільську школу-семирічку, й постало питання: куди далі? (Тоді діяла радянська кріпосна система: селянин не міг нікуди виїхати, окрім хіба що на навчання чи до армії. Робилося це для того, аби змусити людей задарма день і ніч працювати в колгоспах). Він зупинив свій вибір на Ніжинському сільгосптехнікумі. Іспити склав успішно. Роки навчання промайнули швидко, і ось вже молодого спеціаліста за розподілом відправили на роботу в об’єднання «Львівенерго», до Закарпатської області. Працювати довелося в Береговому та Ужгороді. А далі – армія. «Коли у військкоматі запитали, де хочу служити, я сказав, що мрію про авіацію. Члени комісії здивувалися, бо тоді в цих військах треба було відбути аж 5 (!) років строкової, але не заперечили,.. - розповідає П.Д. Семененко. – Потім був рік навчання у Вольській школі авіамеханіків, служба в Карелії та Архангельській області. Обслуговував перші реактивні літаки, зокрема – МіГ-15. Саме тоді я пережив першу кризу світосприйняття. В юності у мене склалося уявлення про армію як про місце, де гартуються найкращі людські якості, а побачив дещо інше. Разом із дисципліною – безглузду муштру, яка інколи межувала з відвертим приниженням. Коли ми заходили до їдальні, то за наказом командира відділення «Хапай» солдати кидалися розбирати найбільші порції… Мене така туга охопила, що два дні взагалі нічого не їв…»
Після закінчення служби П.Д. Семененко працював майстром профтехучилища під Молодечним, у Білорусії, згодом - електромонтером у Червонограді. (Саме там він, активний комсомолець, пересвідчився в формалізмі офіційної молодіжної політики й не стримався – висловився з цього приводу на конференції). «А надалі душа покликала мене на малу батьківщину, - ділиться спогадами герой цієї оповіді. – Повернувся на Чернігівщину, влаштувався до «Облелектробуду». Спочатку був монтером у Козельці, згодом довелося вирушити до Городнянського і Ріпкинського районів. Саме тоді тривала масштабна електрифікація населених пунктів краю, прокладалися лінії, будувалися підстанції, тож роботи вистачало. Але разом з тим – і клопотів. У 1965 році я одружився. Моєю обраницею була молода вчителька німецької мови Ніна. З роками вона стала для мене не лише дружиною, а й однодумцем. Кращої долі собі я й не бажав».
Надалі молода сім’я жила в Мені, Лосинівці. Народилася одна донька, пізніше – друга. У 1967 році П.Д. Семененко отримав призначення у Щорс на посаду майстра. (Саме тоді було збудовано нову підстанцію). А через рік йому надійшла пропозиція перейти на роботу в райком – інструктором промислового відділу. До нових обов’язків він поставився серйозно, навіть взяв на себе зобов’язання – до 100-річчя з дня народження вождя прочитати повністю повне зібрання творів Леніна. За власний кошт придбав оті десятки томів (у сім’ї, правду кажучи, дещо несхвально поставилися до такого витрачання грошей) і засів за читання. Несподівано дійшов парадоксального висновку: компартія насправді відійшла від реального народовладдя, всі важливі справи вирішує вузьке коло начальників, між теорією та практикою – серйозні розбіжності. Словом, ніби очі відкрилися.
До того ж П.Д. Семененку не сподобалася атмосфера номенклатурних інтриг, яка панувала в органах влади. Він, прямодушний і щирий від природи, не сприймав пристосуванства у взаємовідносинах між людьми, відкрито висловлюючи власні думки. У підсумку тодішній перший секретар райкому Власенко запропонував йому перейти на іншу роботу. Павло Дмитрович на це заявив: «Звідки прийшов, туди й повернуся!» І вже невдовзі працював на інженерній посаді в районі електричних мереж.
Важливим етапом становлення його громадянської позиції стала участь у створенні осередку Народного руху України за перебудову. У 1989 році він взяв участь в установчих зборах Руху і почав гуртувати земляків довкола ідей незалежності України, національного відродження та дійсного народовладдя. На першотравневій демонстрації 1990 року за ініціативою Павла Дмитровича в Щорсі було піднято український блакитно-жовтий прапор і демократичні гасла. На той момент для такого вчинку була потрібна неймовірна сміливість. За виявлену позицію він та його рідні пережили період цькувань. П.Д.Семененка виключили з компартії, поставивши хрест на можливій кар’єрі. Довкола нього утворилася атмосфера недоброзичливості з боку «начальників і начальничків». Щоб витримати це, треба було мати дійсно твердий характер і глибоку переконаність у власній правоті. «У той час я дізнався справжню ціну звичайної людської підтримки. Цілком несподівано мені допомогла добрим словом і співчуттям письменниця-землячка Лідія Вакуловська. Причому – за власною ініціативою, адже раніше ми не були знайомі. Подальшу дружбу з нею вважаю справжнім дарунком долі».
У 1991 році з’явилася нова держава – Україна. П.Д. Семененко зосередився на справі поширення ідей справжнього народовладдя і самоорганізації населення. Його своєрідним маніфестом став матеріал, опублікований у районній газеті «Промінь Жовтня» у травні 1992 року. Називався він «Владу – народу» і фактично виявився першим зверненням такого роду в новітній політичній історії України. «Ідея народовладдя оволоділа мною ще за радянських часів. Вивчаючи праці істориків, я дійшов висновку, що українці внутрішньо схильні саме до виборності влади - згадаймо хоча б віча періоду Київської Русі. Підтвердженням цього є і козацька доба нашої історії. На жаль, останні кількасот років український народ перебував під владою Москви і в принесеній звідти системі державного управління, за якою вирішальною була думка правителів, а не людей. І навіть зараз, у період незалежності, наш народ продовжує перебувати в системі влади, котра є чужою духовній основі українців. Тому залишається актуальною необхідність утвердження саме нової форми народовладдя. Я добре розумію складність цієї справи і існування перешкод для її втілення в життя. Люди все ще відчувають чиюсь владу над собою, а не владу в собі, в своїй громаді. До того ж існує хибне уявлення, що хтось «зверху» подарує народу щастя, а країні – процвітання. Коли більшості наших співвітчизників вдасться подолати такий стереотип - тоді й настане можливість докорінних змін на краще. Адже все передовсім залежить від кожного громадянина, від його відповідальності за спільну справу, за майбутнє дітей та онуків, зрештою, за Україну. Сучасні події в державі, зокрема – на Євромайдані, я вважаю глибинним прагненням українців реалізувати своє право на народовладдя. Цей стихійний прояв протесту не є випадковим. Але нам треба віднайти та реалізувати такі форми політичного процесу, які б з усіх боків були системними і законними. Переконаний: досягти результату можна лише шляхом об’єднання більшості виборців в осередках територіальних громад. У цьому є запорука політичної і владної стабільності нашої країни. Народовладдя – одна з необхідних умов гідного життя українців, наш своєрідний генетичний код. Я вірю, що в майбутньому ми зможемо реалізувати свої природні та конституційні права на політичну владу в державі. Причому зробимо це не в силовий спосіб, а цивілізовано, у великих залах під час зборів».
Життя П.Д. Семененка зараз – це книги, газети і журнали (до речі, чимало українських видань опублікували матеріали нашого земляка на тему народовладдя і державного устрою), бджолярства. І, звісна річ, родина. При цьому й не думає полишати громадського життя. Днями взяв участь у створенні ГО «Майдан», в обранні президії та секретаря. Він щиро переконаний, що ця ініціатива сприятиме формуванню осередків територіальних громад Щорсівщини. Стосовно ж свого 80-річчя, то Павло Дмитрович зауважив: «Чесно кажучи, думав, що день народження зустріну лише з дружиною – Ніною Дмитрівною. Але несподівано прийшло чимало друзів та однодумців, завітав і міський голова Роман Зуб, привітавши з ювілеєм. Виявляється, є люди, які прихильно ставляться до моїх ідей суспільного устрою й згодні сприяти утвердженню принципів народовладдя. Їхня підтримка і стала найкращим подарунком для мене. Вони ніби підтвердили, що моя найзаповітніша мрія про реальну владу народу колись таки отримає шанс на здійснення».
Олег МІРОШНИЧЕНКО
Фото автора
Комментариев нет:
Отправить комментарий